Остання збірка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

-А дезінтегратор?.. — запитав старший пілот.

— Дезінтегратор! — вигукнув Діксон з веселим вогником у очах. — Не знаю, як би я вижив без нього.

Він продовжив свою роботу. Кіл швидко входив у землю під ударами важкого плаского руків'я дезінтегратора.

Демони

Крокуючи Другою авеню, Артур Гамет вирішив, що сьогодні напрочуд гарний весняний день. Не надто холодний, просто свіжий і надихаючий. «Ідеальний день для продажу страхових полісів,» — промовив він сам до себе. На розі Дев'ятої стріт він зійшов із тротуару.

І зник.

— Ви бачили? — запитав різника його помічник. Обидва стояли біля дверей м'ясної крамниці, байдуже розглядаючи перехожих.

— Що бачив? — відгукнувся огрядний з обличчям бурякового кольору різник.

— Того хлопця в пальто. Він зник.

— Та ну, — сказав різник. — Мабуть, просто звернув на Дев'яту. І що з того?

Помічник різника не бачив, щоб Артур звертав на Дев'яту чи перетинав Другу. Він бачив, як той зник. Але який сенс наполягати? Ну скажеш ти босові, що він помилився, а далі? До того ж хлопець у пальто, можливо, й справді звернув на Дев'яту. Куди ще він міг подітися?

Але Артура Гамета в Нью-Йорку вже не було. Він зник без сліду.

Десь в іншому місці, необов'язково на Землі, істота, що називала себе Нельзевулом, пильно вдивлялася у п'ятикутник, усередині якого з'явилося щось, на що він ніяк не розраховував. Нельзевул уп'явся у це «щось» гнівним поглядом, і мав на це всі підстави. Упродовж багатьох років він вишукував магічні формули, експериментував із травами та субстанціями, вивчав найкращі книжки з магії та знахарства. Усе засвоєне вклав в одне титанічне зусилля. І що з того вийшло? З'явився не той демон.

Звісно, на результат могло вплинути все що завгодно. Взяти хоча б відрубану руку мерця. Не виключено, що це рука самогубці, — хіба можна вірити навіть найкращим з торговців? А можливо, одна зі сторін п'ятикутника накреслена трохи криво, а це дуже важливо. Або слова закляття вимовлені дещо в іншому порядку. Навіть одна невірна інтонація могла наробити лиха.

Хай там як, а зробленого не повернути. Нельзевул притулився плечем, вкритим червоною лускою, до велетенської сулії і почухав інше плече кинджалоподібним нігтем. Як завжди в хвилини збентеження, шипастий хвіст нерішуче стукав по підлозі.

Принаймні якогось демона він таки зловив.

Але істота всередині п'ятикутника не була схожа на жоден зі звичайних видів демонів. Взяти хоча б оці складки сірої плоті, що звисають донизу... Певна річ, усі історичні повідомлення відомі своєю неточністю. Ким би не було це надприродне створіння, доведеться йому потрудитися. У цьому Нельзевул був абсолютно впевнений. Він зручніше схрестив ноги й став чекати, коли дивна істота заговорить.

Артур Гамет був надто приголомшений, щоб розмовляти. Хвилину тому він ішов до страхової контори, обмірковуючи свої справи й насолоджуючись чудовим повітрям раннього весняного ранку. Він ступив на бруківку перехрестя Другої авеню та Дев'ятої стріт — і... раптом опинився тут, незрозуміло, де саме.

Трохи погойдуючись, він почав вдивлятися в густий туман, що оповив кімнату, й виявив велетенське чудовисько, вкрите червоною лускою, що сиділо навпочіпки. Поруч стояло щось схоже на сулію, але близько трьох метрів заввишки. Чудовисько мало шипастий хвіст — ним воно саме чухало голову — і поросячі очиці, що похмуро втупилися в Артура. Той спробував відступити назад, але зміг зробити лише один крок. Він помітив, що стоїть всередині накресленої крейдою фігури і з невідомої причини не може переступити через білі лінії.

— Ну, от, — промовило червоне страховисько, порушуючи напружену тишу, — нарешті я тебе впіймав.

Воно промовляло зовсім інші слова, звуки яких були абсолютно незнайомі Артурові, але якимось чином він розумів зміст сказаного. Це не була телепатія; Артур ніби перекладав з чужої мови — автоматично й без напруження.

— Мушу визнати, я трохи розчарований, — вів далі Нельзевул, не дочекавшись відповіді від демона, замкненого в п'ятикутнику. — в усіх наших легендах сказано, що демони — це страхітливі створіння п'ять метрів заввишки, з крилами, крихітними головами й дірою у грудях, з якої б'ють струмені холодної води.

Артур Гамет скинув пальто: воно безформною промоклою грудкою впало йому під ноги. Було темно, але ідея про демона, що може викидати струмені холодної води, видалася йому напрочуд привабливою — у кімнаті було спекотно, як у печі. Його сірий твідовий костюм уже встиг перетворитися на зім'яту суміш тканини й поту.

Разом із цією думкою прийшло примирення з дійсністю: з цим червоним лускатим чудовиськом, накресленими крейдою лініями, через які неможливо переступити, розпеченою кімнатою.

Йому спало на думку, що в книгах, журналах і фільмах герой, який потрапив у незвичну ситуацію, зазвичай вимовляє: «Ущипніть мене, це не може бути правдою!» або «Великий Боже, я сплю, п'яний чи збожеволів?» Артур не збирався виголошувати настільки очевидні нісенітниці. По-перше, він був переконаний, що величезне червоне чудовисько цього не оцінить, по-друге, знав, що не спить, не п'яний і не збожеволів. У лексиконі Артура Гамета бракувало потрібних слів, але він розумів: сон — це одне, а те, що він зараз бачить, — зовсім інше.

— У легендах нічого не сказано про вміння здирати з себе шкіру, — замислено пробурмотів Нельзевул, роздивляючись пальто, яке лежало біля ніг Артура. — Цікаво.

— Це помилка, — твердо сказав Артур. Тривалий досвід роботи страховим агентом став йому зараз у пригоді. Артурові доводилося мати справу з усіма категоріями людей і знаходити вихід із найзаплутаніших ситуацій. Очевидно, чудовисько намагалося викликати демона, випадково натрапило на нього і зараз вважає, ніби Артур — це демон. Цю помилку слід виправити якомога швидше.

— Я страховий агент, — сказав він. Чудовисько похитало величезною рогатою головою.

Воно вимахувало хвостом з боку в бік, з неприємним свистом розтинаючи ним повітря.

— Твоя потойбічна діяльність мене анітрохи не обходить, — проревів Нельзевул. — У принципі, мені навіть байдуже, до якої категорії демонів ти належиш.