— Це фальшива грамота! Її злодії поклали! Спалити б її треба! А я здуру сунув її у згорток.
Він перевів подих і вже не кричав, а говорив, наче у сні, хитаючись, припадаючи на руку і хапаючись за траву:
— Я знайшов старовинні книги!.. Їх розкрали… Я багато років збирав… Я знайшов їх!.. Вони мої!… Тільки мої!.. І нічиї більше!..
Старик поліз до розкиданих, пошматованих, як і він сам, книг, поповз рачки, задихаючись, плачучи, як дитина, і виючи:
— Моє!.. Моє!..
Зненацька він уткнувся обличчям у траву і затих. Руднєв підійшов до нього, перевернув на спину і, взявши руку, послухав пульс:
— Вмер… — сказав він і обережно опустив цю велику вузлувату руку.
Стрілецький наблизився до мертвого старика. Суворо зсунувши брови, дивився він у широко відкриті, але вже згаслі очі людини, яка вчора хотіла вбити його. Навіть на мертвому обличчі божевільного старика лишився слід упертого фанатизму, такого ж фанатизму, який ось уже сорок років спалював душу старого професора і кидав його в погоню за прекрасною і примарною тінню зниклої бібліотеки Грозного…
Стрілецький схилив одне коліно. Він нагнувся над величезним розплатаним тілом Платона Бєльського, дбайливо склав йому руки на грудях і прикрив повіками очі… Потім підвівся і, побачивши, що поряд стоїть Тася, схвильована готова заплакати, Стрілецький притяг до себе дівчину і сказав;
— Годі, Настенько!.. Це була нещасна людина…
— Як жаль, що вона його не знайшла! — промовила Тася.
Але Стрілецький уже взяв себе в руки. Він оглянув усіх уважно і якось навіть завзято.
— Ну що ж, друзі мої! — сказав він. — Ми не знайшли бібліотеки Івана Грозного, але ми не заспокоїмось, будемо шукати її…
— І знайдемо! — сказала Тася, запитливо глянувши на Волошина ясними очима. — Правда, Ваню?..
— Не знаю, Настусю, — відповів Волошин. — Якщо й не знайдемо, то все ж таки узнаємо, що трапилося з цим втраченим скарбом.
Григорій Гребньов
«Інший світ»
Науково-фантастична повість
Пролог
Бувають події звичайні, зрозумілі, про них розповідати легко і приємно: оповідачеві вірять, а героям співчувають. Та ось робиться щось дивне, схоже на казку: свідок події шукає пояснення, йому здається, що він зрозумів, у чому справа, але людям розповісти не наважується — не повірять…
Історія, яку я хочу розказати, теж надто неймовірна, щоб повірити в її реальність. Людина, яка розповіла її мені, у свій час мало не попала в дім для божевільних. Але я знаю цю людину краще, ніж лікарі. Я можу поручитися, що її свідомість завжди лишалась ясною, що ця людина навіть у думці ніколи не населяла світ жахливими привидами, що дивовижні пригоди, які випали на її долю сорок п’ять років тому, не є плодом хворобливої уяви. Ні, кому-кому, а мені відомо, що мій давній сусід по квартирі, колишній геолог, а нині пенсіонер Григорій Миколайович Венберг не фантазер, не психопат, а людина цілком тверезого, практичного, навіть трохи обмеженого розуму.
Ми з Григорієм Миколайовичем частенько засиджувалися допізна біля радіоприймача, і я завжди його просив розбудити мене вранці, бо прокидатись мені було дуже важко. Він спочатку тихенько стукав у двері моєї кімнати, потім, коли я не відповідав, починав стукати дужче. Тоді я висовував голову з-під подушки і досить непривітно говорив:
— Зайдіть!..
Він прочиняв двері і бочком заходив у кімнату:
— Це я. Чи ви здорові, батеньку?..
Я і без того знав, що це він, але завжди допитувався, позіхаючи і потягуючись:
— Ах, це ви, Григорію Миколайовичу? Доброго ранку!
Він підходив, заклопотано оглядаючи мене і безшумно ступаючи в своїх м’яких пантофлях. Так було і того незабутнього ранку. Напередодні я засидівся біля радіоприймача (на цей раз один, без Венберга), слухаючи повідомлення про запуск радянської космічної ракети в бік Місяця, і, звичайно, проспав знову. Венберг наблизився до постелі і сказав те, що завжди говорив зранку:
— А я-то думаю, що з ним таке? Пора не рання, а він через вірьовку не стрибає, гімнастики не робить, у ванні під душем не пирхає. Чи не захворів, бува, думаю? А ви, голубе мій, виявляється просто святого лежебоку справляєте!
— Я пізно ліг, Григорію Миколайовичу.