Боячись, що в нього відберуть лопату, Петя розмахнувся з усієї сили і вдруге торохнув по «склу», але вже не плазом, а ребром лопати. Брязнули іскри, а «скло» знов лишилось неушкодженим.
Майгін уважно оглянув поверхню впертого «скла»: жодної подряпинки, жодної тріщини не було видно.
— Це мені подобається! Адже тут не більше сантиметра завтовшки. Хотів би я мати посуд з такого скла.
Берсеньєв теж уважно оглянув «скло»; схоже було, що він його обнюхує, а не розглядає…
Майгін поплював на. долоні, взяв у руки кирку і хвацько викрикнув:
— Розійдіться!..
Як на ярмарку біля силоміра, він розвернувся і сильним ударом обрушив кирку на тонку прозору плівку підземного «вікна». З-під кайла вирвався фейєрверк іскор, схожих на маленькі блискавки, але… «скло» і на цей раз лишилось цілим.
Майгін вилаявся і кинув кирку.
— Боюсь, Андрію, що це зовсім не скло, — сказав Берсеньєв, уважно розглядаючи тонку прозору перепону, що відділяла їх од підземного міста.
— А що ж це? — запитав Петя.
— Не знаю. У всякому разі, якщо це навіть і скло, то міцність його, напевно, перевершує всі наші уявлення про скло. Але не в цьому справа… Андрію, ідіть сюди і уважно подивіться на стіни величезного купола над цим містом.
Андрій і Петя припали до вікна:
— Бачите, як уся порода, що нависла над підземним містом, відбиває світло запалених ламп? Вона наче гладенько відшліфована зсередини і облита якоюсь прозорою глазуррю.
— Так, так! — вигукнув Петя.
— Далі, ви вже помітили, звичайно, що порожнистий простір над містом має строго правильну форму півкулі.
Майгін подивився на нього допитливо:
— І що ж це значить?
— А те, що цей кусок скла є частиною величезного прозорого купола, який закриває підземне міст від пластів лави, що навалилися на нього, — суворо сказав Берсеньєв. — І коли вже цей купол витримує вагу мільйонів пудів застиглого каміння, то твої удари киркою…
— Думка оригінальна, — погодився Майгін. — І виступати проти неї не доводиться, навіть коли б вона була абсурдною, бо більшого абсурду, ніж це місто в землі, придумати не можна.
— А що, коли це яка-небудь тихоокеанська Атлантида? — тихо спитав Петя.
Майгін усміхнувся:
— По-перше, це була б уже не Атлантида, а Тихоокеаніда, а по-друге, ти, Петю, можеш тепер фантазувати, скільки тобі захочеться, і верзти з приводу цього підземного феномена навіть очевидну нісенітницю — ні я, ні Клавдій Володимирович тебе не спинимо, бо немає ніяких даних для спростування або підтвердження,
— Я певен, що суцільна куполоподібна сфера облягає підземне місто з усіх боків, — резюмував Берсеньєв. — А звідси, повторюю, висновок: якщо ця тонка прозора плівка витримує таку товщину лави і землі, пробити її неможливо.
— Ви хочете сказати, Клавдію Володимировичу, що вона вистоїть навіть перед динамітом? — спитав Майгін.
— Яв цьому певен. Але я заперечую проти динаміту, — рішуче заявив Берсеньєв. — Ми не маємо права тут нічого руйнувати… Ми ж тільки геологи, а слідом за нами можуть прийти сюди археологи.
— Це правильно, — погодився Майгін.
Студент тільки зітхнув: йому дуже хотілось негайно добратися до підземного містечка…
— Ми ніколи не потрапимо туди! — з розпачем сказав він.
— Клавдію Володимировичу! — покликав Берсеньєва Майгін, який розглядав місто в бінокль. — Погляньте… Бачите там, справа, цю круглу вишку?
Берсеньєв навів бінокль на вишку.