— Біжіть! Поквапте там з ломом і візьміть брезент чи щось інше — вогонь накрити! — наказав міліціонерові Руднєв.
Той швидко побіг тунелем. Незабаром примчав його товариш з ломом.
…Волошин встромляв сокиру в дубові двері, а Руднєв силкувався просунути в щілину лом. Підземелля гуло від ударів сокири й лому; з щілин уже валив густий дим, на всі боки летіли тріски. Волошин несамовито орудував сокирою, кремсав міцне дерево, намагався перерубати засув, яким з того боку були заперті двері, і боявся лише одного, що засув цей металевий.
— Якщо засув залізний, усе пропало, — задихаючись, говорив він Руднєву.
— Нічого! Рубай, Ваню! Мені б тільки лом у щілину просунути, — підбадьорював його Руднєв.
Нарешті Волошин добрався до засува і крикнув:
— Дерев’яний! Наша взяла!..
Тепер він рубав з подвоєною силою. Засув розлетівся вщент. Руднєв рвонув двері. Їдкий дим заповнив тунель. Руднєв ступив уперед, прикриваючи очі. Раптом він почув голос Волошина:
— Старик тут! Лежить на підлозі!..
— Тягніть його нагору! — гукнув міліціонерові Руднєв.
— Треба рятувати книги!.. — знову долинули слова Волошина, і майор зрозумів, що той гасить вогонь.
Волошин справді боровся з вогнем. Стягнувши з себе штани, він у самих трусах кидався туди, де здіймались крізь дим язики полум’я, накривав палаючі книги штаньми, топтав їх ногами, хлопав руками. Позаду пролунав одчайдушний жіночий крик:
— Ваню!.. Ваню!.. Ти живий?.. Де ти, Ваню?!
Витягнувши вперед руки, в тайник убігла Тася.
— Настусенько! — обізвався Волошин. — Горять книги!.. Треба гасити!..
— Уже біжать з брезентом! — відповіла Тася.
Справді, хвилин через дві в тайник убіг міліціонер, тягнучи за собою широкий цупкий брезент з арсеналу Анишева.
— Накрити вогонь! — весело скомандував Руднєв.
Тепер справа пішла швидше. З допомогою брезента Волошин, Руднєв і міліціонери остаточно розправилися з вогнем. Тася тим часом теж не залишалася без діла: нишпорячи руками по кам’яних полицях і підлозі, вона збирала в оберемок напівобгорілі книги. Зібравши, скільки могла нести, пішла тунелем до виходу.
В підземеллі було важко дихати, але Руднєв, Волошин, Тася і міліціонери все ж таки дихали. Очевидно, десь була тяга, і сюди потрапляло свіже повітря… Дим виходив.
Погасивши вогонь, Руднєв і Волошин уже передавали книги міліціонерам, які вишикувалися цепом уздовж тунелю.
Світало. Біля каплички Тася і професор Стрілецький оглядали врятовані книги.
— Що це? — з тривогою і хвилюванням говорив Стрілецький, беручи в руки один за одним запилені напівобгорілі фоліанти.
— Церковні книги, професоре, — сказала Тася.
— Так. Але це зовсім не те…
Стрілецький розкрив якийсь том у картонній оправі і прочитав уголос:
— «Житіє святого Ферапонта, можайського і лужицького чудотворця…» Ця книга надрукована в 1912 році в Московській синодальній друкарні.
Тася підняла іншу книгу, що лежала на траві. Це був часослов, надрукований у 1909 році. Тася ще нічого не розуміла, вона механічно розгортала одну за одною врятовані книги і пересвідчилася, що все це була звичайна церковна макулатура — псалтирі, часослови, молитовники, «житія святих», сучасні, надруковані на папері, російською і церковнослов’янською мовами.
— Не може бути! — вигукнув стривожений професор. — Ці книги туди потрапили випадково!.. Давайте! Давайте сюди! — крикнув він міліціонерам, які виносили з гробниці нові оберемки книг. — Тасю! Дивіться уважно! Кожну книгу…
Але Тася пересвідчувалась, що всі книги були такі самі.