З підземелля вийшов Волошин, а за ним Руднєв. Їх, особливо Волошина, важко було впізнати. Забруднені землею і кіптявою, з обпаленим волоссям, з опіками на руках і ногах, вони, здавалося, тільки-но повернулися з самої гущі запеклого бою.
— Ваню! Ви обгоріли! У вас жахливий вигляд! — Тася кинулася до свого друга. — Швидше! До лікаря! Біжімо!
Але моторний Анишев уже з’явився з бинтом і якоюсь маззю. Тася перетворилася в медсестру (для Волошина), а Анишев — у «медбрата» (для Руднєва).
— Дуже болить тобі? — ніжно дивлячись на Волошина і накладаючи пов’язку, спитала Тася, знову несподівано для себе переходячи на «ти».
— Та ні, Настенько! Що ви?.. Що ти?.. Дрібниці!
— Я мало не збожеволіла, коли почула, що ти там, під землею, гориш! — пробурмотіла Тася і навіть схлипнула від напливу почуттів.
Забувши про свої опіки і посмілівши, Волошин уже двічі поцілував її в гарячу щоку:
— Настусенько! Радість!..
— Тихо… Мовчи… — суворо сказала Тася, спритно забинтовуючи розбите коліно Волошина.
— Ну, як бібліотека Грозного, камрад Березкіна? — окликнув її вже забинтований Руднєв. — Мабуть, не вся згоріла?..
Тася не відповіла і з тривогою озирнулася на професора Стрілецького. Той стояв на колінах і уважно переглядав врятовані книги. Тася залишила Волошина і підійшла до нього:
— Ну що, Ігнате Яковичу?..
— Це не те, що ми шукали. Божевільний старик, знайшовши тайник порожнім, вирішив, що його пограбували, і за багато років стягнув у підземелля все, що потрапляло йому під руки… Не інакше… — відповів Стрілецький,
— Виходить, це не бібліотека Грозного? — розчаровано запитав Волошин.
— Ні, Ванюшо… — мовив Стрілецький. — Але ми попрацювали недаремно. Ось тут я відібрав старовинні грецькі і слов’янські рукописні книги, які колись зберігалися в монастирі. Вони дуже цінні. Їх вважали втраченими, а вони ось де…
Очі в Тасі ожили:
— Значить, все ж таки щось знайшли?..
— Знайшли, Тасенько! Але найцінніше, що ми знайшли, — це рукопис Кирила Білозерського «Про падаючі зорі»…. Це цілком наукове, цілком матеріалістичне пояснення небесних явищ, написане розумною російською людиною в чотирнадцятому столітті… Існували тільки копії цієї праці,[8] а тепер ми знайшли оригінал. Це дуже, дуже цінний рукопис…
Тася взяла в руки пачку зшитих пергаментних аркушів, і раптом звідти випав якийсь папірець. Тася підняла його, але прочитати густий напис стародавньою російською мовою не змогла і подала Стрілецькому:
— Що це, професоре?
Стрілецький взяв у руки папірця, поправив окуляри і зразу глянув на підпис та дату.
— Сім тисяч вісімдесят четвертий рік?.. Стривайте!.. Де це ви знайшли?..
— Ось тут, — злякано відповіла Тася. — В Кириловім рукописі…
— Це ж грамота Бориса Годунова про бібліотеку Грозного!.. — вигукнув Стрілецький і замовк, читаючи. — Так ось у чому справа!
Його оточили, закидали запитаннями.
— Слухайте, друзі мої! У тайнику, який ми знайшли, нема бібліотеки Івана Грозного. Але вона була тут! З цього тайника вона вивезена триста сорок років тому боярином Борисом Годуновим, який потім став московським царем… Ось його грамота!.. Це його підпис, я знаю… Слухайте!
Всі затихли.
— «З наказу великого государя всієї Русі Івана Васильовича, — голосно читав Стрілецький, — яз вивіз книги грецькі й інших мов, заховані в святій обителі Кириловій, аби купно з’єднати їх у книгосховищі государевому… Боярин Борис Годунов, син Федорів… Року від створення світу сім тисяч вісімдесят четвертого… Майя другого в суботній день, в обителі святого Кирила».
— Брешеш! — хрипло крикнув хтось. — Брешеш, сучий сину!..
Всі озирнулися і побачили, що Платон Бєльський, який до того лежав розплатаний і бездиханний на траві, сидить, похитуючись, упираючись руками в траву і дико поводячи налитими кров’ю очима. Він намагався підвестись, але не міг. Потрясаючи худим, кістлявим кулаком, старик хрипко закаркав:
[8] Копія трактату Кирила Білозерського була опублікована в одній із збірок, складених вологодськими художниками в 1916 році.