— Що тут у вас, Андрію? — запитав він.
— Та я й сам не розумію. Коли б годину тому який-небудь жартівник сказав мені, що я побачу в глибині землі міраж, я стукнув би його киркою… А тепер…. — Майгін знизав плечима, — Словом, дивіться самі, Клавдію Володимировичу.
Берсеньєв витяг з кишені бінокль, повільно підійшов до таємничого підземного «вікна» і заглянув у нього.
Петя і Майгін мовчали, переглядаючись.
— Дивно! — промовив нарешті Берсеньєв, опускаючи бінокль і озираючи похмурі стіни шахти, освітлені яскравим світлом підземного міста. — Дуже дивно…
Він передав бінокль Петі, який теж палав від нетерпіння заглянути в чудесне «вікно».
— Так, це дуже дивно, щоб не сказати більше… — зітхнув Майгін. — Це вже щось із Жюля Верна. Геологія, у всякому разі, тут ні при чому.
— На якій глибині ми перебуваємо, Андрію?
— Сажнів двадцять, не більше.
Берсеньєв ворухнув кошлатими бровами і зібрав у жменю свою густу чорну бороду.
— Спочатку я подумав, що це проекційний ліхтар з рельєфною діорамою і глибокою перспективою. Але ні, це не ліхтар, там ясно видно простір. Та й звідки тут, у землі, бути ліхтарю?
— А може, це якась далекосхідна Помпея, залита лавою тисячу років тому?.. Хай йому чорт, у мене починає розгорятися фантазія…
— Не думаю. Наука не знає таких випадків, щоб лава залишала над залитим містом порожнистий простір.
— Клавдію Володимировичу, а ці лампи там ні до чого не прикріплені! — вигукнув Петя. — Просто висять у повітрі без усякої підтримки.
Геологи нахилилися над «склом».
— От іще й ці лампи. Якщо вони світять, значить, там є живі люди, які засвітили їх. Ні, Андрію, це не Помпея, — промовив Берсеньєв.
Майгіну вже набридла «таємничість» підземного світу. Як людина рішуча і нетерпляча, він хотів діяти.
— Ану, давайте проломимо скло і спробуємо спуститись униз. Навіщо нам сушити голову над цими таємницями, коли можна спуститися вниз і про все дізнатися?
— Прекрасна ідея, Андрію Гавриловичу! — захоплено вигукнув Петя. — Я давно хотів це запропонувати, але не наважувався.
Берсеньєв вагався.
— НІ, треба постежити, Андрію, почекати, роздивитися спочатку. Коли там є люди, узнати, хто вони і що це за чудо. І взагалі, якщо це археологічна знахідка, то слід залишити все так, як є.
Та спинити Майгіна вже було неможливо.
— Не можемо ж ми сидіти тут вічно і стежити здалека!.. Ні, Клавдію Володимировичу, я від цього «вікна» не відійду, поки в нього не влізу.
— Правильно, Андрію Гавриловичу! — радісно вигукнув Петя. Він дуже хвилювався, передчуваючи, що зараз має статися щось зовсім незвичайне. — Ви не будете заперечувати, коли я розіб’ю це «скло»?
Майгін розреготався:
— От уже ні за що б не сказав, що ти, Петре, шибки вмієш бити!
— Умію, Андрію Гавриловичу! — соромливо признався студент. — У дитинстві я стільки шибок перебив…
Він схопив лопату, розмахнувся і плазом ударив по «склу». Розлігся різкий брязкіт заліза, і… «скло» лишилось цілим і непошкодженим.
Юнак засоромлено оглянувся. Берсеньєв здивовано ворухнув бровами.
— Та ти що? Лопатою скло розбити не можеш? — спитав Майгін.