Джейк Бєльський з перших же днів звернув увагу на старого монастирського сторожа, а розмова на березі озера остаточно зміцнила в ньому впевненість, що дідуган, мабуть, дещо знає про книжковий скарб Грозного. Але, перш ніж спробувати викликати діда Антона на відвертість, колишній князь вирішив дізнатися про нього якнайбільше. Він пішов до директора музею Анишева і добився дозволу переглянути особові справи «деяких співробітників». «Мені хочеться знати, хто з них був зв’язаний з монастирем до революції», — пояснив він, обдаючи директора серією простодушних підморгувань.
Коли Стрілецький у супроводі Тасі й Волошина вийшов, Джейк Бєльський попрямував у канцелярію, усівся за чийсь письмовий стіл і розкрив особову справу сторожа музею Антона Миколайовича Бєлова. Вже через кілька хвилин увагу його привернула пожовкла від часу довідка, написана вицвілим чорнилом. Придивившись, князь дістав лупу і підніс швидкозшивач до лампи. Те, що він помітив, вразило його. Бєльський тихо свиснув, сів і замислився.
Потім він рішуче вирвав довідку з швидкозшивача, акуратно згорнув її і поклав у бумажник.
— Хто б міг подумати? — тихо вимовив Джейк. — А втім, може, це й на краще…
Поклавши папки з особовими справами на місце, Джейк погасив світло і повернувся до готелю.
Кортец у своєму номері вже чекав його. Розставивши на столі банки з шпротами, з зернистою ікрою, тоненько нарізану буженину і шматочки лімбургського сиру, він обережно відкупорював пляшку масандровського портвейну.
— Ага! Товариш Богемський! Ви прийшли саме вчасно! — вигукнув він по-французькому, потираючи руки від задоволення і жадібно дивлячись на стіл. — Чи не здається вам, голубе мій, що цей стіл сервірований не гірше, ніж мій круглий столик у Парижі?
— Авжеж, мосьє — ввічливо погодився Джейк. — Тут не вистачає лише одного…
— Чого?
— Не «чого», а «кого», мосьє… Мадлен!
— Мадлен!.. Це що за натяки? Сідайте краще до столу і викладайте, містер Шерлок Холмс, що ви знайшли в конторській келії цієї Пармської обителі.
— Я зробив сенсаційне відкриття, мосьє Кортец, — спокійно сказав Джейк, продовжуючи стояти.
Кортец зацікавлено подивився на нього.
— Яке?
— Зараз я помию руки і все вам розповім, мосьє.
— Б’юсь об заклад, що ви відкрили якусь таємницю! — вигукнув Кортец. — Це написано на вашому мармуровому чолі.
— Так, мосьє, ви вгадали…
— Араби кажуть: «Якщо ти зберігаєш таємницю, вона твоя полонянка, якщо ти не зберігаєш її, ти її полонений».
— Зараз я вмиюся, мосьє, і ми разом з вами станемо полоненими однієї надзвичайно цікавої таємниці, — мовив Джейк і вийшов з кімнати.
Через п’ятнадцять хвилин він уже сидів з Кортецом за столом.
— То яку ж таємницю відкрили ви, голубе мій? — спитав Кортец, любовно розглядаючи фужер з полум’яним ароматним вином.
Джейк байдуже кинув, наче мова йшла про звичайнісіньку справу:
— Я дізнався, що дід Антон, древній сторож Сіверського монастиря, не хто інший, як мій рідний дядько.
Кортец поставив фужер і спантеличено подивився на свого молодого соратника:
— Пробачте… Я вас не зрозумів, Джейк. Повторіть…
— Копаючись у документах співробітників музею, — тоном учасника ділової наради пояснив Джейк, — я знайшов оцю довідку…
Він вийняв з бумажника пожовклий папірець і дав його Кортецу.
— Як бачите, мосьє, ця довідка видана понад тридцять років тому якимось вологодським будкомом громадянинові Бєлову Антону Миколайовичу… З цією довідкою нинішнього сторожа діда Антона колись прийняли на роботу в монастир-музей, — пояснив Джейк.
— Ну й що ж? — Кортец, усе ще нічого не розуміючи, розглядав довідку.
Джейк подав йому лупу: