Волошин озирнувся і в надвечірніх сутінках розгледів позад себе дві постаті. В одній з них він упізнав художника Єланського, який два дні тому прибув з Вологди, а в другій — наукового співробітника якогось музею Богемського, який щодня тинявся по монастирю разом з товстим французьким туристом, схожим на турка…
Покашлював Богемський. Потім він вкрадливо спитав:
— Прошу пробачення, професоре… Ви так захоплююче описуєте відвідини цього монастиря молодим Грозним, що я мимоволі заслухався, але… е-е…
— Що «але»? — спитав Стрілецький.
— Ви так впевнено говорите про якийсь скарб, захований тут, у монастирі, Грозним… Чи є у вас підстави твердити, що ця версія вірогідна?
— Так, — нетерпляче відповів Стрілецький. Він був незадоволений, що цей прилизаний музейний чиновник перебив його розповідь. — У мене є неспростовні докази, що підтверджують правдивість цієї версії…
— Ви маєте на увазі вірші, які тут цитували? — з неприхованим глузуванням спитав Джейк Бєльський.
— Ні! Не тільки ці вірші… В архіві монастиря я знайшов вказівки щодо скарбу Грозного і тайника, де був захований цей скарб.
— О! Це велике відкриття, професоре! — з удаваним ентузіазмом вигукнув Джейк. — Ви неодмінно повинні повідомити про це моєму управлінню… Я допоможу вам…
— Проти допомоги я не заперечую, — посміхнувся Стрілецький, — але повідомлення про свої дослідження зроблю в академії і доповім своєму науковому товариству…
— Так, так! Звичайно… Пробачте, що я вас перебив. Продовжуйте. Ви так захоплююче розповідаєте!
Але натхнення вже залишило старого професора. Він пощулився:
— Стає холоднувато…
— Так, Ігнате Яковичу! — вигукнула Тася. — Вам час уже повернутися до готелю. Дозвольте, ми з Ванею вас проведемо…
Втрьох вони попрямували до виходу з монастиря, і по дорозі професор ще довго розповідав своїм молодим друзям про приїзд у цей монастир Грозного в 1557 році.
Того вечора на диво багато вражень звалилося на Тасю. Вона не могла лягти спати і, провівши Стрілецького, запросила Волошина погуляти по алеях березового гаю, що звався у Сіверську «Парком культури і відпочинку».
В цьому парку не грав духовий оркестр, його заміняло радіо. Зараз воно тішило слух закоханих парочок частівками про високий надій молока і про користь квадратно-гніздового способу садіння картоплі. Але Тася нічого не чула. Міцно стискаючи руку Волошина, вона говорила:
— …і раптом мені здалося, що це вже не я, Анастасія Березкіна, студентка московського інституту, а інша Анастасія, та, що приїхала на барці з далекої Москви в цей монастир… Ви мене розумієте, Ваню?..
Волошину дуже хотілося сказати: «Розумію, Настусенько… Ви відчули себе вже не комсомолкою, а царицею…» Але тут він побачив зовсім близько сірі очі дівчини. Навіть у темряві юнак розгледів у них непідробне горе і промовчав.
— Я ж… я ще нічого не бачила в житті… — тихо промовила Тася. — А тут несподівано відчула, що в мене померла дитина… Такого відчаю я ніколи не переживала…
— Ви дуже вразливі, Настусю, — розсудливо сказав Волошин. — Так не можна…
Тася не чула його. Вона мовчки дивилася на похмуре громаддя монастирських стін, що невиразно бовваніли за деревами.
— Сходімо туди, Ваню… — попросила вона раптом.
Він здивувався.
— Куди, Настусю?
— До церкви. До тієї, де труна… Ви боїтеся?
— Та ні… Але ж там нічого робити зараз, — нерішуче відповів він.
— Ну, тоді залишайтесь, я піду сама. — Тася висмикнула руку.
Але Волошин утримав її:
— Почекайте… Ворота ж у монастирі вже замкнені.