— А ми підемо в обхід, з боку озера.
— Ви хочете сказати — вплав?
— Ні, вбрід… Там коло башти неглибоко.
Він похитав головою:
— Ви, Настусю, справжнє дівчисько і до того ж дуже химерне.
— Я не знаю… Можливо… Ну, ходімте ж!.. — і вона нетерпляче потягла Волошина до виходу.
— А ви не боїтеся зустрітися там з чимось страшним? — насмішкувато спитав він.
— З чим?.. — з тривогою і прихованою надією спитала Тася.
— З привидом, наприклад…
— Ні, це не страшно. Я сама зараз привид.
Вони добралися до Кузнецької башти, від якої фортечна стіна повертала на південь. Тут плюскотіла вода озера. Тася хотіла роззутися, але Волошин спинив її:
— Не треба… Я перенесу вас…
Вона мовчки дозволила взяти себе на руки і обняла його за шию…
Руки були міцні, але тримали вони її так обережно, як маленьку дитину… Десь у темряві дзюрчала вода, потривожена його кроками…
Нарешті Волошин ступив на прибережну смужку землі і зупинився. Потім запитав:
— Ну як? Підемо ніжками?.. Чи залишимось у дяді на ручках?..
— Ніжками, — сказала Тася. — І я дуже прошу вас, Ваню… не розхолоджуйте мене. І не смійтеся над моїми дивацтвами. Чуєте?..
— Клянуся, Настусенько!..
— Бо я такою вродилася і такою лишуся на все життя. А якщо я вам… Якщо вам не подобається, ви можете зі мною не товаришувати.
— Та що ви, Настусю! Ну, звичайно ж, ви мені подобаєтесь!.. Навіть більше, ніж…
Дівчина квапливо відсторонилася.
— Облиште… Ходімо швидше.
— Може, все ж таки на ручках? — боязко спитав Волошин.
Тася взяла його під руку і повела вперед до темного, загадкового, наче стародавня могила, горба. Незабаром вони підійшли до церковки на горбі і мовчки зупинилися перед нею.
— Обійдемо кругом… — тихо запропонувала Тася.
— Обійдемо…
— Мені тут уночі подобається більше, ніж удень. А вам?..
— Тут гарно, Настусю…
Раптом десь зовсім поряд вони почули кроки і озирнулися…
— Хтось ходить, — прошепотіла Тася.