Місяць, обмитий дощем: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Не раз доводилося в парку бачити равликів, розчавлених чи то людською ногою, чи колесом авто — тут по-дикунськи інтенсивний рух машин до пляжу на березі річки Стир, іподрому, який розмістили на місці старого стадіону для всіх, зокрема підлітків, а також до протестантської церкви, яка розмістилася також у парку, як у місті кажуть — ще одного бізнесового проекту.

Що спонукає цих маленьких істот переповзати на інший бік? Прагнення щось там побачити і пізнати? Равличний суїцид? Просто бажання рухатися? Сподівання на ліпшу поживу на тім боці? Спитати б равлика, так не відповість. До того ж я не вмію розмовляти з равликами. І тут спадає думка: а раптом це гинуть равлики (чи равлички), котрі поспішають на побачення з собі подібними… Чи поволечки повзуть у пошуках кохання, а може, й просто спорідненої равличної душі? І гинуть…

Що ще я знаю про равликів? Хіба те, що на них полюють, збирають і здають в ресторани (вже і в нас) або заготівельникам, котрі доправляють їх за кордон. Виник своєрідний «дрібний равличний бізнес». Самі наші люди поступово привчаються їх їсти. Якщо так піде, то в українських равликів незавидна доля. Дуже незавидна.

Одного разу я зустрів у парку хлопчика, який простував алеєю і придивлявся до чогось. Раз у раз нагинався, потім зникав у заростях і знову з’являвся на алеї. Я зрозумів, що він шукає равликів, котрі виповзли на доріжку, якою ходять люди, і рятує їх од можливого розчавлення. Правда, я подумав, чи не позбавляє він таким чином равликів їхнього шляху і свободи вибору взагалі. Але то я вже міркував, як людина про людей, а не про равликів.

Ага, мало не забув. У селі, що неподалік Луцька, мешкала поетеса. Геть не пристосована до життя, яке її оточувало, авторка віршів у старовинному стилі, проте з досить цікавими образами. Встигла видати дві збірочки. За характером була дуже колючою, з тих, що їх називають «хронічними правдолюбами». Наживала аж до самої передчасної смерті (відправив у інші світи цукровий діабет) собі ворогів публікаціями в газетах про всілякі життєві негаразди, про людське нехлюйство і необов’язковість. А ще написала кілька мініатюр про равликів. Про те, як вона любить ними милуватися і спостерігати за їхнім неквапливим рухом, шляхом, який їм одним і відомий.

І звісно, вона з її вдачею не могла не написати про розчавлених варварами-людьми бідолашних равликів у тому ж нашому парку. Пропонувала якось захищати нещасні створіння. Дехто над тою заміткою чи своєрідним міні-есеєм посміювався.

Якось мій колишній колега по роботі відверто запитав у неї, як у такій колючій особі зі «скверним» характером уживається чутливість, вміння створювати гарні образи і любов до равликів.

— А знаєте, що я роблю зі своїми колючками? — відказала вона. — Я їх збираю і віддаю равликам. Вони їх ховають у траві, так що я й сама не можу знайти.

Так, звичайно, могла сказати тільки поетеса. Яка захищала і, здається, розуміла равликів, та все ж не знала, куди пролягає їхній шлях. А може, і знала, тому так передчасно й полишила цей недосконалий світ.

Що нагадує…

Вимоги ідеалістів і максималістів до звичайних людей, якими вони є, нагадують тренера зі стрибків у висоту, котрий підводить стрибуна-першорозрядника до планки, встановленої на рівні світового рекорду чи результату майстра спорту міжнародного класу, і каже: «Стрибай, а як не перестрибнеш — то ти сволота.»

Виправдання наших політиків, чому не йдуть реформи, чимось нагадують слова чоловіка з анекдоту, котрого вранці побачила жінка під порогом біля дверей і запитала: «Ти що, тільки-но прийшов?» Той відповів: «Ні, ще ввечері. Я дзвонив, а ти не відчинила». — «А то був ти? Я ж питала, хто там». — «А я тобі пальцями показував, що то я».

Твори деяких письменників нагадують лева, який вполював тільки мишу і вдає, що наївся. Хоч насправді йому вельми хочеться їсти, от тільки вполювати щось більше не мав змоги і сили. Не зумів, бідака.

Чоловік надибує знайомого, пригадує, де той працює, де вони зустрічалися, навіть про що розмовляли, але не може пригадати, як його звуть. Зрештою таки просить нагадати, як ім’я чи й прізвище знайомого. Той називає не своє, а перше, що спало на думку. Радий співрозмовник чемно дякує. Нічого не нагадує? А дарма. Скільки в нас лишається нездійсненого. Не розгаданого проти нашої волі, починаючи від кросворда, якого до кінця не розгадали, і закінчуючи важливим проектом чи текстом. Мав щось зробити… Заглянув у відповідь… І ніхто не винен, що не зміг, як не винен, що не зміг пригадати ім’я знайомого. А той назвав не своє.

Дзвінок серед ночі зі словами «Ой, пробачте, я, напевно, помилився (помилилася) номером» викликає найчастіше роздратування, і після такого дзвінка довго не можеш заснути. Думаєш: «Чого йому треба серед ночі?» А треба таки було, і, як раптова блискавка серед ночі, дзвінок спалахнув і згас. Нагадав, що хтось не спить, комусь треба телефонувати. Але ми сердимося, що розбудили, і це нагадує непоясненну тривогу і гасне, тільки не вночі, а посеред білого дня. Іноді думаєш: «І чого я спинився?»

Машина, що летить назустріч і якій ти мусиш поступитися дорогою, парадоксально нагадує час, що вже промайнув і в який не можна повернутися. Лишень згадати, що було і так само промчалося повз. І ти поступився йому дорогою.

Як часто деякі люди нагадують ловця вітру з казки. Ось він стоїть посеред дороги чи серед поля і розставив руки. Вітру не спіймати. І мало хто зізнається, що не просто розставив руки, а ловить саме вітер.

Письменник, що створив епізод, сцену, яка шокує, тільки заради того, аби шокувати, нагадує дитину, котра пускає мильні бульбашки і сподівається, що якась із них таки не трісне. Хоча буває, що бульбашка довгенько летить.

Людина, яка не прочитала за життя жодної книжки, нагадує того, хто не хоче вранці розплющити очі, сподіваючись, що ранок ще не настав. Або боїться розплющити, бо ж невідомо, що побачиш.

Політики (і журналісти), котрі намагаються виправдати недолугі, явно провальні дії влади, псевдореформи, шукають для цього якісь аргументи, нагадують тих критиків і літературознавців, котрі намагалися хвалити слабеньку поемку-казку Максима Горького «Дівчина і смерть». Колись наприкінці двадцятих чи на початку тридцятих років Йосиф Сталін зробив на виданні цієї казочки напис: «Девушка побеждает смерть. Эта вещь посильнее «Фауста» Гете». Чи то через свої своєрідні, прикладні погляди на літературу не зміг оцінити, чи вирішив зробити приємне Горькому, який щойно повернувся у СРСР. Чи надумав посміятися над ним, а заодно над тими, хто не зможе обійти такої високої сталінської оцінки і муситиме якось її виправдовувати. І виправдовували, і писали хвалебні статейки, і вигадували казна-що аж до смерті Сталіна. Одні тому, що хотіли заслужити, урвати за похвалу слів вождя щось і собі, і часто уривали, інші — просто зі страху. А потім враз замовкли, наче не було такого твору й напису Сталіна.

Моєму колишньому колезі-журналісту людське життя нагадує листок, що, відживши свій вік, падає на землю. Іншому знайомому життя нагадує подорож у темряві на машині з вимкненими фарами. А ще одному — політ птахів, які мусять приземлитися. А Шекспірові воно нагадувало бурмотіння ідіота, незрозуміле й сповнене люті й шалу. Але ж які глибокі твори він створив про це бурмотіння, про цей шал! Та й хтось же помічає, як падає листок. Хтось милується польотом птахів. І навіть всі ці вислови нагадують — людина таким чином осмислює своє життя. І життя інших. Різноманітне й коротке.

Травинка

Я не раз міркував: з чим порівняти те, що ми називаємо безсмертям нашої душі? Особливо важко стало знайти визначення після того, як в результаті довгих, напружених і болючих роздумів я дійшов висновку, що після смерті людини її мозок просто вимикається, наче комп’ютер, який своє відпрацював і остаточно зламався. Або господар вирішив, що він придбає іншого, кращого, досконалішого, а цей вже йому не потрібен. Разом із комп’ютером (як і мозком) гине маса всілякої інформації, яка була в ньому. Частина її, очевидно, потрапить у новий комп’ютер (якщо потреба в ньому буде), частина пропаде. А уявімо, що власник комп’ютера раптово помирає, як недавно помер один наш письменник. Переходив вулицю — бац! — і впав, сповнений планів і задумів, турботою про дачу, яку облаштовував. Лікарі «швидкої», котрі, треба сказати, прибули цього разу оперативно, даремно хвилин сорок намагалися завести його двигун — серце, що раптом відмовило.

Де ж ділася інформація з його персонального комп’ютера? Мається на увазі й справжній, а не умовний прилад, і комп’ютер-мозок. Зникла, окрім тієї, якою до своєї смерті встиг поділитися з іншими людьми?..

— А як же за такого визначення з душею? — спитаєте ви. У самому запитанні найбільше людське прагнення — безсмертя.

І найбільша людська єресь — Бог безсмертний, то і я такий. Лишиться пам’ять про цю людину, обов’язок її поховати, сказати добрі слова, якось упорядкувати спадщину. Взагалі, ціла низка операцій. Наше духовне. Те, що й робить людьми. І все? Ні, не все, бо думка б’ється крізь трагічне розуміння, крізь оте визначення, що стало назвою відомої п’єси американського драматурга — «А далі — тиша»… Тиша начеб оживає, невидима і тривожна, хоча (будьмо мужні) тиша тільки й лишається з тим, хто відійшов.

Можна бути метафізиком і вірити у щось невловиме, незрозуміле, непоясненне, непізнане, яке є і з тобою. Одним словом, у ту нематеріальну субстанцію, що й означаємо як душу. Мені теж так хочеться, щоб було оте непоясненне. Тремтливо-очікуване. Яке є і буде.

Щоб існувало ще щось, крім нашої пам’яті, яка справді є, доки існуємо ми. Яка передається іншим, вже без нашої участі.

Все одно завжди існуватиме хоч крихта надії, для якої ми шукатимемо пташку, котрій би ту крихту згодувати. І щоб пташка полетіла, насичена саме цією крихтою.

То, може, безсмертя душі порівняти з пташкою, яка летить? Але вона все одно десь приземлиться. Або зникне з наших очей. Правда, можна уявити, як вона летить далі.