Місяць, обмитий дощем: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І все ж безсмертя душі геть нематеріальної я порівняв би з травинкою, котра проростає на якомусь майдані чи вулиці, крізь щілину між плитками або ще краще — крізь асфальт, пробиваючи сіру чи чорну товщу.

Ось вона вистромлюється — тоненька, тендітна. Добре, якщо відразу зігріє, дасть енергію сонце чи покропить, допомагаючи рости, дощик. Але навіть коли їх не буде, травинка ростиме. Бо інакше для чого вона шукала щілинку між плитками чи, більше того, пробивала асфальт?

— Який сьогодні день? — питає травинка.

— Понеділок, — чує чийсь голос.

«Тиждень тільки починається, — радісно думає травинка. — Є час жити, рости».

А втім, так думає, так пише автор цього есею. Бо сьогодні справді понеділок. Травинка ж просто росте. Неминуче росте. На неї наступає чийсь чобіт, а може, черевик. Але вона випрямляється. Бо… Бо мусить випрямитися. Вона вже частинка всього живого на цьому світі, а отже, і власне світу. І чогось більшого… Більшого за світ? Але ж більшого нібито бути не може. А раптом може?..

Травинці світ, у якому вона росте, здається величезним, незмірним, як людині Космос.

А втім, вона теж частинка неосяжного Космосу, ця манюсінька травиночка, хоч і не усвідомлює цього. Бо й земний світ для неї надто великий. Хоч їй і добре у ньому.

Що ми знаємо про ту травинку?..

Я починав це писати, коли світанок тільки-тільки прокльовувався за вікном, ще не чітко було видно перші літери. Чому я почав писати? Бо не спалося і треба було щось робити.

І приємно думати, що десь росте травинка, яка матеріально уособлює безсмертя душі, хоч за однією зі світових релігій вона, травинка, душі не має, як і всяка рослина чи й тварина. То її можна топтати, і не варто шкодувати, як недавно казав один священик про бездомного пса. Якщо можна топтати і не варто шкодувати, то щось зникне у великому, але крихкому ланцюжку буття. Так іноді людина намагається розтоптати душу іншої.

«Я просто собі росту», — повідомляє світові травинка.

Повідомляє власне фактом свого росту. Вчора ми були на могилі моєї сестри Галинки, котра покинула за присудом долі цей світ так рано, лишивши сиротами двох малих синів. Я дивився на її портрет на хресті — молодої, вродливої, усміхненої — і гнав думку, що вперто лізла до голови: «Яка сестричка зараз там, під землею?» І подумалось про її живу й безсмертну душу.

За вікном уже не світанок, а справжній ранок. Світить яскраве сонце, приносячи тепло, якого цього року осінь позичила в літа. А я ловлю себе на думці, що жду — на край лоджії ось-ось сяде пташка. Де ти, пташко? Десь же вона є…

Біле на білому

Є мистецтво, яким не лише захоплюєшся, але й перед яким розгублюєшся, коли доторкаєшся до нього, і ще більше бентежишся, коли пробуєш про нього розповісти. Для мене такою є вишивка білим по білому — давній, рідкісний і доволі загадковий різновид вишивання. Першим, що подумав, коли побачив таку вишивку сестер Світлани (на жаль, уже покійної) й Галини Махонюк, волинянок із села Овадне Володимир-Волинського району: як це можливо? Як можливо, щоб таке вишивання (білими нитками на білому полотні) було й видно й щоб воно справляло таке неймовірне враження. Зрозуміло, коли червоний, червоний і чорний, інші кольори на білому тлі, але білий на білому… Слідом за тією думкою: «Як це можливо?» — прийшла інша: «Хто перший до цього додумався?» і визначення — ніжна досконалість. Потім — зворушлива досконалість. Ці слова були бентежною правдою, але нічого не пояснювали…

Орнаменти у вишивках білим по білому були ніби й схожі на інші рушники, вишиті сестрами, і в той же час надзвичайно оригінальні. Неповторні. А може, таке враження створює спосіб вишивання? Ось ніби лінії, відтворені нитками, протягнуті голкою, шукають одна одну, шукають інші лінії. Мовби навпомацки, наосліп, наче щось тільки тобі потрібне, шукаєш серед білого-білого снігу чи серед білих пелюсток квітки інші пелюстки, особливі. Відома мисткиня пояснювала мені й іншим, як це робиться, як створюється така вишивка. Але це було так, наче спробувати пояснити природу дива. Отак, отам народжується те, що пояснити неможливо.

Ще одна особливість сприйняття цього вишивання, цих рушників. Є якась певна, потрібна точка, щоб сповна відчути їхню красу. Відходиш трохи далі — і біле з білим зливається. Наближаєшся, стаєш надто близько — і нитки так проступають перед тобою, що губиться відчуття краси. Тепер можна спробувати щось пояснити навіть непосвяченому, такому дилетантові, як я. Точка споглядання наче стає фокусом чогось більшого й досконалішого, ніж око. Може, то душа душі торкається? Так часом дивишся на пташку серед гілля й листочків, боячись її сполохати. А тут є і пташки, і квіти, що раптом проступають з уяви… Стають, хоч на мить, орнаментом, який створив ти…

З вишивкою білим по білому, враженням від неї можна порівняти хіба інші речі, теж непоясненні. Мої улюблені квіти — ромашки й волошки. Жартую навіть, щоб тільки їх приносили колись на могилу. Прості, непорівнянні з квітами пишнішими, виразнішими, тими ж трояндами… Для мене ніжно-зворушливі. У мене, коли бачу їх, виникає враження, що вони наближаються. Побачили мене і теж наближаються. До мене.

Неможливо побачити окрему сніжинку на полі чи галявині, хіба що коли дуже пильно придивишся. Але це можна зробити. І це теж свого роду вишивка білим по білому.

А яка досконала природна вишиванка чорним по білому! Я дуже люблю хайку (чи хокку) — японські трирядні вірші, якими можна сказати так багато, що це відчутно навіть у перекладі. Якось я прочитав хайку знаменитого Мацуо Басьо:

Сніг допоміг відчути красу непомітного, звичного ворона. Він його відтінив, виділив, зробив помітним і… неповторним. А вірш допоміг відчути, зрозуміти, що все в цьому світі може бути особливим.

Якось, згадавши взимку цей хайку, я став «мисливцем» на ворона. Ворона серед білого снігу. І коли побачив такого, стояв кілька хвилин, милуючись і снігом, і вороном. І подумав, що особлива, ще більша, втіха, мабуть, була б, коли б побачив білого ворона на білому снігу. Але це, певно, нездійсненно. Надто мало таких воронів. От якби хто спробував уявити, намалювати… Чи, може, хтось і здійснив це, тільки я ще не бачив…

Небо теж буває наче вишите зорями. Чи зорями, вишитими Творцем, що, здається, питає: а добре я зробив? Часом Місяць можна помітити й на денному небі, лише трохи пригаслому, а от зорі — ні. Надто маленькі? Але, за народним повір’ям, їх дано помітити на дні глибокої криниці людям з особливим зором. Чи тим, хто прагне здійснити якесь своє заповітне бажання. Треба тільки прийти і щоб це бажання було великим, а душа чистою.

Читав про дику звичку певної категорії кримінальників. Чекаючи на нового мешканця камери, вони вистеляють під порогом білого чистого рушника. Буває, і з вишивкою. Що зробить звичайна людина, коли його побачить? Звісно, переступить, постарається не стати. А треба якраз стати, ще й витерти ноги. Тоді ти свій. А інакше чекає остракізм і знущання. Ось такий перевернутий світ. Світ навиворіт, більш дикий, ніж у відомій передачі мандрівника Дмитра Комарова на каналі «1+1».

Як треба спотворити уяву про світ і речі у ньому, щоб до такого додуматися! Якою брудною мати душу або й узагалі її не мати. Але, зрештою, у мільйонів нема відчуття красивого, є тільки потреба корисного. Є тільки потреба вхопити, присвоїти, покористуватися, з’їсти. Як могли сестри з драматичною долею, позбавлені можливості ходити, створювати такі ніжні шедеври, а здорові абсолютно люди, які ще й хизуються цим здоров’ям, спотворювати, нищити красу, нищити собі подібних, яких називають братами по розуму? Запитання без відповіді.

І все ж, якщо є така краса, є непоясненне, то є й проблиск променя у темряві того мороку, якого ще повно довкола.

А світ живе собі, в ньому мільйони байдужі до витонченої краси. Глухі до неї й зрячі сліпі. Але чи треба дорікати за це? Чи треба співчувати?

На відкриття виставок — і картин, і творів народних майстрів — приходять невеличкі групи. Пригадую, як у моєму селі сміялися з тих, хто рвав і дарував польові квіти, зате їхали до міста купувати паперові, прикрашали ними оселі. Пізніше я прочитав про подібне у Віктора Астаф’єва, гарного і правдивого російського письменника, і здивувався. Де українське Полісся, а де Сибір. А розуміння краси в людей однакове.

На ромашці хоч ворожили — любить чи не любить, потім і складали і пісні про неї. Волошку взагалі трактували в агрономічних книжках і біології як бур’ян. Довелося Максиму Рильському писати поезію на захист нещасної квітки. Зображати ромашку і волошку на вишиванках вважається банальністю, несмаком. Хоча багатьом і подобається.