Місяць, обмитий дощем: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І настав день, коли голос вже не пропадав, коли я чітко проказав відповідь на уроці несподівано загрубілим голосом, здивувався, і мені раптом захотілося… співати. Що я й зробив уже після уроків, дорогою додому. Це був один із найщасливіших днів у моєму юному житті. Я говорив цілком нормально! Мені хотілося говорити й говорити.

Відновлення голосу, утворення нового — останній великий спогад і дитинства, і перший вже юначий. Наче те давнє життя знову завітало.

Десять простих слів — бабуся, дід, вовк, гірка, перехід, півень, радіо, хлібина, Бобик, голос — для мене досі значать дуже багато. Добре, що читач тоді поставив це дивне запитання.

Коли повіяло чимось теплим, таким, що перехопило подих, захотілося записати. Записати те, що було колись й уже ніколи не буде. Ніколи. Ні-ко-ли.

Ні, лишилася бабуся. І та гірка, і шлях у село. І крик: «Войни не буде!». І хлібина, і, зрештою, чужа бабуся, котра хотіла її мати, бо п’ятий день хліба не їла. І мій пес. І футбол, який допоміг повернути голос і віру в себе.

Подарунок учителя

З радянських часів лишилося в пам’яті небагато художніх фільмів. Для мене це насамперед комедії Ельдара Рязанова (за те, що не побоявся виступити так відверто проти Путіна й на захист України, я б демонстрував всі його фільми, незалежно від того, хто в них грав), Леоніда Гайдая, Георгія Данелії. З некомедій — хіба якийсь десяток не ідеологізованих, а людяних стрічок. Кілька українських — Довженко, Параджанов, Биков — і все. Один з небагатьох, що його дивився не раз, — фільм «Доживемо до понеділка» Станіслава Ростоцького про вчителя-інтелектуала, вдумливого, драматичного за стилем мислення, з В’ячеславом Тихоновим в головній ролі. Кожен раз, коли передивлявся, мені ще й здавалося, що бачу свого вчителя історії Сергія Маркіяновича Савоша. І це притому, що герой Тихонова жив і працював у столиці, у московській школі, а мій учитель жив і не лише сіяв розумне, добре, вічне, а й був особистістю у звичайному поліському селі.

Він з’явився в нашій школі десь у першій половині шістдесятих років — високий, ставний, вродливий, з іронічним блиском очей. Уже пізніше я усвідомив, наскільки його манера, стиль викладання відрізнялися від того, що ми бачили в інших вчителів. Сергій Маркіянович був доволі суворим педагогом, і в той же час на уроках сипав жартами й говорив так, мовби пропонував спілкуватися на рівних. Часом починав розмірковувати на якусь тему й викладав нам те, чого не було в підручнику. Спохопившись, казав із посмішкою:

— Не бійтеся, цього я вас не питатиму.

Приходив до школи одягнутий, як то кажуть, з голочки, а одного разу здивував, навіть вразив, явившись на урок, замість галстука, в елегантному «метелику». Одягнутий був, пригадую, у чорний костюм, а от чи то був піджак, чи, може, й фрак, не знаю, я тоді на таких тонкощах не знався. Природно, що чимало дівчат-старшокласниць були закохані у такого вчителя. Авторитет його і захоплення ним посилилися, коли з’явилася чутка, що на попередньому місці роботи Сергій Маркіянович, дізнавшись, що його колега намагався спокусити ученицю, по- чоловічому йому «набив морду». За такі розборки ніби звільнили його із завуча (чи й директора), виключили з партії й перевели в іншу школу. Хоча ходили й чутки, що був покараний «за націоналізм». Не знаю, чи так це, бо все ж викладання історії не позбавили, але коли пізніше, працюючи в редакції районної газети, я написав про свого вчителя нарис, мій опус, як тоді було прийнято, редактор дав прочитати в райвно (районний відділ народної освіти) і через деякий час повернув зі словами:

— Не схвалили. Якийсь там є за твоїм вчителем грішок. Ну, сам розумієш, щось надто українське.

Треба сказати, що він був тонким психологом, умів передбачати, як складуться долі учнів, хоч робив це з обережністю і гумором. Одного разу жартома передбачив, котрі з дівчат у нашому класі першими вийдуть заміж, і все справдилося зі стовідсотковою точністю.

Мені якось, коли я поставив на уроці запитання про німецькі репарації в СРСР і техніку та обладнання, вивезені після війни з Німеччини, сказав:

— Ти, Володю, якщо ставитимеш такі запитання, або далеко підеш, або дуже погано закінчиш. Ну, мені ти можеш ставити…

Історія, нарівні з українською і російською літературами, географією й астрономією, була моїм улюбленим предметом. До того ж особливість моєї пам’яті така, що я легко запам’ятовував дати і цифри. Тож між Сергієм Маркіяновичем і мною встановився особливий контакт. Він любив зненацька, навіть поза уроком, запитати: а коли було те й те, коли правив такий-то цар або король? Я спочатку дивувався, а потім долучився до цієї гри. З нагоди закінчення восьмого класу учитель подарував мені товсту, явно не школярську книгу — «Наполеон» академіка Євгенія Тарле, чим неабияк здивував. Він був переконаний, що оберу професію історика, і дуже здивувався й навіть образився, коли довідався, що я хочу стати журналістом.

Уже коли я закінчив школу, ми мали досить тривалу бесіду, під час якої Сергій Маркіянович переконував, що мені треба йти на історичний, навіть похвалився, що в нього на факультеті у Луцьку є знайомі викладачі, яким рекомендуватиме мене як перспективного історика, що мене чекає аспірантура і викладання в інституті. Але цікаво не це, а те, що він, і жодного дня не працювавши в редакції, описав, що я почуватиму, коли стану журналістом («я добре знаю твій характер і погляди», додавав при цьому). І знову його слова підтвердилися майже абсолютно точно.

Не знаю, як би склалася моя доля, якби таки послухався свого вчителя. Що вже тепер казати. Усе ж мене більше тягло до творчості, а не до викладання чи наукової роботи. Щодо Сергія Маркіяновича, то, приїжджаючи в село до батьків, я час від часу зустрічав його. І щоразу помічав, як змінювався мій вчитель, як витонченого, хоч і сільського інтелігента, інтелектуала ставало все менше. Принаймні зовні. Відомо, що сільські вчителі мусять тримати господарство, корову, свиней, курей. Дедалі частіше зустрічав його одягнутого, замість костюма чи легкого плаща, як раніше, у куфайку. Одного разу він посміхнувся сумовито:

— Що так дивишся, Володю? Тепер ось мій фрак, — і вдарив себе по тій же куфайці. — А метелик давно полетів…

Усе ж, гадаю, той метелик лишився в його душі. Метелик різнобарвного світу.

На жаль, доля відпустила йому мало часу, навіть менше шістдесяти літ. З’їв проклятий рачище, хвороба двадцятого, а тепер вже й двадцять першого століття. Завітавши в учительську квартиру після операції (вирізали шлунка), жахнувся, що лишилося від цього гарного, ставного, могутнього чоловіка. Усе ж досі не лише я зберігаю спогади про його уроки — треба було їх бачити й чути. Лишилося в пам’яті, як йому довіряли бути класним керівником старших класів і він за рік чи два робив те, що інші не могли зробити за п’ять. На кожній зустрічі випускників різних літ його згадують по-особливому.

Я не обрав професію історика, але написав кілька історичних романів. Ми назвали сина на честь мого улюбленого вчителя, і Сергій став істориком, як і мій вчитель — інтелектуальним, вдумливим, з дуже великим багажем знань. Час від часу я перечитую «Наполеона» Тарле, тепер уже іншого видання, дев’яностих років. І, здається, чую голос Сергія Маркіяновича: «Пора тобі вже прочитати цю працю. Зрозумієш, що таке справжня історія». Я розумію, тим паче, що цю книгу називають і своєрідним історичним романом, і працею, у якій найбільше історичних відкриттів.

У «Наполеоні» Тарле — легкий стиль, і водночас це серйозне наукове дослідження. Написане в 1935–1936 роках в умовах сталінського терору, після того, як сам Тарле відбув заслання і йому заборонили для збору матеріалу їхати до Франції. Водночас, якщо відкинути дві-три цитати з Леніна, Маркса й Енгельса про Бонапарта, — це робота людини, яка намагалася вільно дихати й аналізувати навіть у ті страшні роки. Якось я замислився: «А може, цей подарунок мого вчителя теж був із підтекстом?»

З підтекстом на майбутнє? Подарувати учню-восьмикласнику працю академіка Тарле!

До речі, у цій роботі Євгеній Тарле, проналізувавши битви й походи Наполеона, як виявилося, інтуїтивно передбачив наявність кількох листів великого полководця, які знайшли вже пізніше, коли в Європі прочитали цю книгу. За це французи подякували учням Тарле. Чи то його колегам, котрі доклали чимало зусиль. Звісно, не для його популяризації. Європейці не знали й знати не могли, як цінуватиме цю книгу сільський вчитель в далекій Україні.

Подвиги, ордени, перемога

Пригадую, як під час екскурсії «на природу» десь у класі третьому ми побачили у нашій річці Нережі продовгувату залізяку, що визирала з дна. Відразу хлопчакам захотілося її помацати, вже й в неглибоку воду полізли. На щастя, те побачила вчителька, нагримала, що то ж, напевне, бомба і треба викликати саперів. Це справді була бомба, один зі слідів війни, від якої тоді минуло якихось п’ятнадцять років. Ще жили в селі з десяток інвалідів тої війни і покалічених вже дорослих дядьків, які хлопчаками необачно торкнулися ось такого небезпечного «дарунка». Ще шепотілися про останній бій упівців, «бульбашів», біля наших Згоран 1950 року.

Потім не раз доводилося писати про війну і тих, хто воював. Треба сказати, що я завжди з повагою ставився до солдатів-окопників, які справді воювали з нацистами, знали ціну війні й перемозі в ній, і весь час конфліктував з хвацькими тиловиками, «бойцами заградотрядов», котрим поприсвоювали наприкінці совєтського періоду нагород, звань та інших регалій. Кілька разів так звані ветерани (саме так звані) подавали на мене в суд за «образу честі й гідності», за «приниження високого звання ветерана», але до суду не доходило, бо вже на попередніх бесідах із суддями я аргументовано доводив свою думку й розбивав демагогію опонентів. Так було з полковником, котрий похвалився якось, що під час Корсунь-Шевченківської битви він пропиячив два тижні в штабі, який мав перевіряти, а потім це заперечував, але знайшлися ветерани, котрі таки посвідчили, що говорив… І ще намагалися судитися за розповідь про розмінування людськими тілами мінних полів довкола Берліна, і безглузду загибель танкістів у битві під Луцьком у червні 1941 року, і кілька подібних… Та випадки, про які хочу розповісти, особливі. Вони багато в чому показують, якою була насправді та війна, виграна завдяки перевазі в людській силі, гарматному м’ясі, тому що з втратами не рахувалися, і ще завдяки поставкам США техніки і боєприпасів. Варто тільки згадати цифри: мінімум 27 мільйонів убитими, з яких 21 мільйон солдатів дійсної армії (в тої ж Німеччини — 8 мільйонів загиблих, з яких 5 мільйонів на фронтах). Та я про три разючі розповіді.

Першу почув ще в 70-ті роки минулого століття на Хмельниччині. Усім відомо про подвиг Олександра Матросова, котрий своїм тілом закрив амбразуру німецького кулемета. У Матросова виявилося чимало послідовників. Там досі жив один з них. Так, саме жив, бо дивом лишився живим, одужав після важкого поранення. Був удостоєний звання Героя, про нього писали. Писав і один тамтешній журналіст, який і розповів те, що йому сказав той чоловік-герой «не для преси».

Вони теж атакували висотку, з якої строчив кулемет. І молодих солдатів… посилали, щоб вони своїми тілами, ціною життя зробили те, що вчинив Матросов. Та солдатики падали, скошені тим кулеметом. Відмовитися не можна було — чекав розстріл за боягузтво і невиконання наказу. Коли на полі вже лежало до десятка трупів і підходила черга на смерть майбутнього героя, він почув голос старшого солдата:

— Синок, якщо вдасться добігти, кидайся на кулемет, закривай дуло правим боком. Ти хлопець он який, може, й виживеш. Останешся, дай Бог, то жити можна і з одною легенею. Ну, з Богом…