Місяць, обмитий дощем: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ті, котрі вижили, збудували, відродили нарешті свою державу. І яку державу!

А ті, які не вижили?

Відповідь на це запитання все одно буде наша, а не їхня.

Щоправда, були серед них не лише ейнштейни, ньютони, ротшільди й абрамовичі, а й такі, як знаменитий Тев’є- молочар із циклу оповідань Шолом-Алейхема, який кілька разів звертався до свого Бога: «Господи, навіщо все це?», маючи на увазі несправедливості життя і світу довкола.

Але, може, він і був молочарем, таким же бідаком, як і українці, з якими поруч жив, бо ставив такі питання, по суті, дорікав Богові?

Від цього питання, цієї думки хочеться піти й відчинити двері. Двері у світ, такий складний, нестерпний, та все ж прекрасний. І раптом думаєш: а двері ж уже відчинені…

Уділ

Розгадування кросвордів — моє давнє захоплення. Страшенно подобається гра, коли потрібно знайти оте єдине слово, яке відображає певне поняття. Начеб саме його тобі не вистачало у розумінні світу, плину життя. Або просто пограти, щоб сказати собі: а я все-таки це знаю! Не люблю кросворди, сканворди і тому подібне, де не треба шукати резервів свого мозку, знань, а в яких зашифровані слова на зразок якоїсь майже нікому не відомої маленької річечки у Львівській чи Полтавській області, суто професійного, технічного чи медичного терміна або (було й таке) департаменту в Колумбії, про який не знав і той, хто складав, поки не знайшов його в атласі чи енциклопедії. Уявляю, які похмурі люди — автори таких кросвордів!

У черговому кросворді натрапляю на визначення — «доля (застаріле)». Як і в слові «доля» — чотири літери. Здогадуюся, що то «уділ». Начеб і калька з російської, але пригадую, що давні українські автори його також не цуралися.

А ще в іншому кросворді зустрічаю «князівський…». Ставлю — уділ. Підходить.

Задумуюся: доля як уділ, як те, що комусь (князеві, поміщикові, селянинові чи тобі, грішному) вділено. Раптом пригадую почуте якось на базарі від немолодої вже жінки. Вона захоплено розповідала, як їй пощастило: несподівано повернулася з міста, де пропрацювала сорок років прибиральницею, у село, а там їй дісталася за заповітом від покійної тітки частина чималого городу. Має й половину хати, яку викупила в двоюрідної сестри. І тепер вирощує на тому городі і цибулю, і моркву, і бурячки, і кріп. І ото продає. «Не сумлівайтеся — все домашнє, свіже, своє, без отих нітратів. Купуйте». А їй є якась копійчина до пенсії. І так шкода жінці тих людей, котрі не мають своєї грядочки.

«Ну от, дістався людині свій уділ», — подумав я тепер. Як і мільйонам інших. Якщо йти за логікою цієї жінки і взагалі розглядати долю, як уділ, то що ж дісталося мені, яка така грядочка? Нема… Нічого. Хіба аркуші паперу. Малесенькі грядочки, на яких я висаджую, висіваю, замість насіння моркви, бурячків, кропу, цибулі і чого там ще корисного для людей, літери, які складаю у слова.

Ледь не сказав — сумний мій уділ. Та раптом подумав і усміхнувся.

Дідько візьми, та ж ті слова складаються в оповідання, есе, повісті, романи, п’єси, у книжки, які видають і також продають, як урожай з бабусиного городу-уділу. І люди купують, навіть нав’язувати не треба. Виходить, моя ділянка також дає урожай, за який навіть дякують читачі. Літери, слова нічим не гірші за моркву і кріп до супчику і борщику.

Як тут не повеселішати!

Ну от, ви, напевне, подумаєте, що я іронізую. Аж ніяк. Навіть тішу себе думкою, що мій уділ-наділ можна було б прирівняти до князівського. Отака гординя! Хоча чим гірша та ж бабуся за якусь там княгиню, котра за все своє життя нічого не виростила?

Та жінка розповідала, що вона вже не може без своєї ділянки, на якій «все проізростає», як казала бабуся Олександра Довженка. Від внука тієї знаменитої бабусі проізросли безсмертні фільми, кіноповісті, п’єси, болючі й водночас філософські щоденники. І від нас щось таки проізростає. Такий уділ, сиріч доля по-старовинному. А може, і тепер не застарілому…

Рожеві кульки

Ця сценка час від часу постає перед очима. Я тоді йшов до гастроному, який уже став супермаркетом, але чомусь і досі має неофіційну назву «На Чехова», хоч та вулиця розпочинається неподалік, з другого боку центрального проспекту, на якому він розташований. Пішов навпрошки, через двір між кількома багатоповерхівками. І раптом побачив, як назустріч прошкує чоловік років сорока, а може, й трохи більше, з тих, судячи з вигляду, кого називають бомжами, або по-новітньому, суто по-українськи — безхатьками. Їх чимало тепер у нашому славному місті, зрештою, як і повсюди. Але цей…

Цей ніс на ниточці рожеву повітряну кульку. Мовби якийсь дітвак. І коли я поглянув на його обличчя, то побачив, що воно випромінює таку замріяну радість, таке щастя, що мені стало не по собі. Так радіти й нести всього лиш рожеву кульку!

Пройшовши трохи далі, я побачив біля контейнерів зі сміттям чоловіка й жінку також бомжуватого, чи то пак безхатьківського вигляду.

— Слухай, а може, ми його обідили? — сказав чоловік, який рився у смітті. — Хай би був ще щось узяв.

— Хватить з нього й того шарика! — відрізала жінка. — Це ж не його територія. Хай буде довольний, що ще не побили. Бачив, яким він щасливим пішов?

Так я довідався, що і контейнери з відходами, і території, на яких вони стоять, також поділені. А ще, що можна бути щасливим не тільки від дорогої шуби чи іномарки, а й від звичайної рожевої кульки.

Я тоді написав невеликий матеріальчик на цю тему і спробував надрукувати його в газеті, у якій пропрацював понад три десятиліття. Та головний редактор, уже покійний, сказав, що не розуміє, заради чого я це написав і навіщо описувати, як якийсь бомж радіє рожевій кульці… «Он є суспільно важливі проблеми — про них і пиши». Не надрукували, то й не надрукували. Але час від часу та картинка пригадувалася, особливо коли бачив, як порпаються у таких контейнерах доволі молоді, ще повні сил чоловіки.

А оце не так давно дізнався із всюдисущого Інтернету, як один з наших суперреформаторів відзначив з найближчими друзями у фешенебельному київському ресторані свій перший мільярд доларів, нажитий, як казав герой Михайла Булгакова, втілений у популярній кінокомедії Леонідом Гайдаєм і Володимиром Етушем, «непосильним трудом». Чиновницько-реформаторським.

А слідом за цим повідомленням на одному з телеканалів промайнуло інше: люди, які йшли вранці на роботу, помітили на дереві чоловіка, бомжа-безхатька. Бідака просив, щоб його зняли, бо сам не може злізти.

Коли прибули рятувальники і таки зняли, чоловік розповів, що поліз туди за… рожевою кулькою. Учора ввечері сидів на лавочці у сквері і раптом побачив, як летять повітряні кульки — багато-багато. І одна з них застрягла у гіллі. І так йому нестерпно захотілося мати ту кульку, що поліз за нею на дерево. Вилізти то виліз, але дістатися до кульки не вистачило сил, та ще й сам застряг. Кумедна ситуація.

Та тут я пригадав, як у тому повідомленні про шабаш з нагоди першого мільярда зелених «реформаторських» писалося, що там не тільки лилися ріками шампанське й коньяки, виголошували тости за столами, що вгиналися від напоїв-наїдків, а й наприкінці випустили в небо сотні повітряних кульок. Може, саме одну з цих кульок і захотів дістати з дерева нещасний безхатько? Ні, за датами начебто не збігається. Але хіба у нашій солов’їно-калиновій країні мало отаких вечірок, де не тільки салютують мільярдам і мільйонам, всіляким оборудкам, але й випускають у небо тисячі рожевих кульок?..

Шлях равлика