Місяць, обмитий дощем: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Солдат так і зробив. Коли біг, тільки поранило в руку, а кулемет, що вже посіяв стільки смертей, закрив, як і радив той солдат, правим боком. Рота пішла в атаку, хлопця, якого дивом підібрали, відправили в госпіталь. Пролежав там довгенько, але що організм справді був молодим і потужним, то вижив. Одержав Золоту зірку, орден до неї і ще прожив років сорок. Розповідав, як закривав кулемет, як розірвало легеню, все, крім одного, — що повторив той подвиг не добровільно, а примусово, з наказу. Тільки раз прорвало «не для преси». Уже пізніше, в часи так званої перебудови, я прочитав, що подвиг Матросова, по суті, поставили на конвеєр і на смерть ішов за наказом не один той (але єдиний вцілілий) чоловік.

Десь у першій половині вісімдесятих років я отримав журналістське завдання написати про медсестру районної лікарні, яка віддала всі свої заощадження в Радянський Фонд миру — був такий, в Україні його, до речі, тривалий час після керівництва Спілкою письменників очолював Олесь Гончар. Я поїхав, поговорив з жінкою, котра сказала, що віддала гроші, «аби лиш не було війни», бо вона знає, яке то страхіття — війна. Виявилося, що й сама воювала, на війні була медсестрою, притому польовою, пройшла шлях від Сталінграда до Берліна. Коли я спитав, чи має нагороди, відповіла, що два ордени Червоної зірки й медалі. Природно, що я запитав: за що? І тут жінка чомусь знітилася. А тоді сказала:

— Вам розповісти, як треба, чи як було насправді?

— Звичайно, як було насправді.

— А як було насправді, й незручно розказувати, — вона зітхнула. — Ну, та слухайте… Перший орден я отримала якраз першого січня 1944 року. Ми тоді стояли неподалік Дніпра, здається, в Запорізькій області. На фронті кілька тижнів було зимове затишшя. І от тридцять першого грудня мене викликають до штабу полку. А там командир і каже, що надійшла команда кращих жінок відправити до штабу нашої стрілецької армії. Сам і повіз нас. Ну, вже там зустрічає якийсь майор і веде в кімнату. Так і так, каже, будемо разом Новий рік зустрічати, отут в шафі жіноче цивільне вбрання, вибирайте, яке кому підійде. Відкриваємо ту шафу, а там, матінко рідна — плаття, кофтини, туфельки… І намиста на полиці. Аж страшно торкатися, я ж два роки тільки військову форму й носила.

— І вибрали собі?

— Аякже. Спершу нас у лазню повели, там ще жінки були з інших полків і дивізій. Помилися, а тоді й передяглися. Я собі ситцеве платтячко вибрала, таке, з квіточками. Вдягла, а воно легеньке-легеньке, як та пушинка. І туфлі легесенькі, не те що мої чоботиська. Потім одна одній зачіски поробили і в той новорічний зал пішли. Було там нас зо два чи й зо три десятки жінок. І всі одна одної кращі, так здалося. А офіцерів ще більше. І генерал, командувач армією, зайшов, привітався. Почалося святкування. Чого там тільки не було на столах, яких напитків і наїдків! Пили за перемогу і, ясне діло, за товариша Сталіна. І за жінок, якийсь моложавий полковник сказав: прийде, мовляв, час — і одягнете замість кирзаків туфельки і платтячка. Я теж випила, на той час горілку призвичаїлася пити, без цього на фронті, при стількох смертях, тронутися мона. Вина спершу тоже попробувала. Потім танцювали, я й із генералом раз пройшлася, комплімента од нього заслужила, очі, сказав, у мене особливі, на весняне небо схожі. Мабуть, всім, з ким танцював, щось таке казав.

— А може, й не всім?

— Ну, може, й не всім, — вона всміхнулася, замовкла, мабуть, щось своє пригадуючи, а тоді продовжила: — Ранком ще поснідали, а тоді переодяглися. І той же майор сказав, що і вдягачку свою цивільну, й туфельки, і намиста можемо собі забрати, колись ще одягнемо. Я її додому привезла, а перед тим в землянках кілька разів крадькома вдягала. І ніби тягар якийсь з душі скидала. Так хотілося, так хотілося ще більше до тої перемоги дожити.

— А орден? — нагадав я.

— Що ж, орден… Построїли нас, правда, вже тільки з десяток, у військовій формі, генерал вийшов. Подякував за участь у святкуванні, сказав, що знає — ми добре воюємо. Що разом обов’язково перемогу зустрінемо. І що силою своєї влади від імені Президії Верховної Ради нагороджує нас орденами Червоної зірки — найвище, що нам дати може як командувач армією. А документи писарі оформлять. Ми й поїхали, і кілька раз, доки ми їхали, все чомусь мені здавалося, що за машиною дівчина в платтячку біжить, наче то я, та, інша.

Вона знову замовкла, задумалася. Я все ж нагадав за другий орден.

— Я його получила першого травня сорок п’ятого року. Тоді вже от-от мали Берлін взяти, ми, правда, кілометрів сорок південніше од нього стояли. Ну, нас знову повезли до штабу армії, а там до лісу. Цього разу не перевдягали, у формі маївку провели, але тоже з танцями, музикою. Усі були піднесені, раді, бо ж мали от-от Берлін взяти, от-от Перемогу святкувати, а ми до неї дожили… Ну й кільком жінкам після тої маївки той самий генерал, тепер уже він був не з одною зіркою на погонах, а трьома — генерал-полковник — вручив ордени Червоної зірки. — Вона зітхнула. — Ви не подумайте нічого такого, я справді пройшла од Сталінграда до Берліна, не сотні, тисячі солдатів перев’язала, бувало, й на собі виносила з поля бою, два рази поранена була. Раз німці до того місця прорвалися, куди ми поранених знесли, щоб у госпіталь відправити, я мусила автомата в руки брати, і таки відбилися. За те, казали, до ордена представлять. Не дали, де там. І ще два рази, казали, мають нагородити. Нічого. А тут, бач, ніби ні за що дали…

Я заспокоїв, що нагороди вона заслужила. Усією своєю війною. Але й у мене гіркота поселилася. Виходило, що якби не та новорічна ніч і не та маївка, так і лишилася б медсестра, яка справді пройшла майже всю війну, не раз ризикувала життям заради інших, не відзначеною. А тут, бач… Ще один штрих до тієї війни, з якої нерідко писарі, штабісти і тиловики приходили з орденами і медалями, а солдати — просто лягали в землю «за родіну, за Сталіна».

Третю історію почув од колишнього фронтовика з Луцька, котрий дожив до дев’яноста, хоч на фронті мав небезпечну спеціальність — був військовим розвідником. Розповів багато цікавого, але головною була його гірка розповідь про Перемогу. Були вони тоді якраз у Східній Прусії, неподалік од Кенігсберга. Коли отримали звістку, що війні кінець, раділи, стріляли, а тоді вирішили відзначити. Хтось згадав, що перед тим цистерни захопили, на станції стоять. Кинулися туди, попробували — спирт. Взялися пити.

— Я вже тоже з флягою побіг було, — згадував колишній солдат. — А тут мене за рукав старший за мене чоловік схопив. Не пий, каже, синок, того спирту, чує моє серце, недобре може бути. Я не питиму, і ти не пий. Й іншим таке казав. Я послухався, ще кілька наших, а більшість — де там, одчепися, старий, перемога, радість, війна скінчилася, а ти тут варнякаєш щось таке. Ну й випили… Не той спирт виявився, дрєвєсний, казали. Десь чоловік сорок померли в страшних муках, а більше сотні — каліками зосталися. Найбільше — осліпли. Хто без очей додому поїхав, а хто й стрілявся. Отака була перемога.

Наведені тут факти тільки штрихи до минулої радянсько-німецької війни, частини Другої світової. Але вони показують, що поряд зі справжніми героями насаджувалися нелюдські ідеологічні міфи і героями ставали ті, кого змушували вмирати заради самих міфів, як кілька сотень «Олександрів Матросових», так звані панфіловці, нещасна фанатичка Зоя Космодем’янська, котра палила лютої зими селянські хати, втілюючи в життя сталінську тактику «випаленої землі», піонери-герої, діти, життям яких жертвували без гризот совісті… Табу було накладено на помилки командування Червоної армії, на те, як гнали беззбройних новобранців з цеглинами в руці в атаки, на масове мародерство совєтських солдатів, а особливо офіцерів у Німеччині, ґвалтування щойно звільнених в’язнів-жінок гітлерівських концтаборів. На ешелони награбованого, котрі вивозили Жуков і менші «жукови». Можуть сказати — а що робили нацисти на нашій землі?! Так, робили, але це не означало, що треба відповідати тим же…

Про війну, природу війни написано дуже багато. І в давні часи, і тепер. І ще писатимуть, бо війни не стихають. І їхнє гірке відлуння довго звучить у пам’яті. Можна, звичайно, добросовісно і скрупульозно зібрати цитати й роздуми від Конфуція і до теперішніх днів про війну і додати до цього сюжет з нашого часу, як зробив недавно відомий письменник. Можна гранично правдиво, аж до морозного натуралізму, зобразити війну і людину на війні, як у романі Віктора Астаф’єва «Прокляті і вбиті». Можна високохудожньо подати, що почуває людина, яка пройшла війну і залишилася живою, як це показали Ернест Хемінгуей, Еріх Марія Ремарк, Вільям Фолкнер, Генріх Бьолль та ще десятки пристойних письменників. Можна писати кон’юнктурні твори, що тепер процвітає в Україні, прикриваючи художню безпомічність патріотизмом (я ж пишу про АТО!). Усе можна. От і я написав про випадки, які не витравити з пам’яті.

Солдат, який закриває за наказом тілом амбразуру і перед тим слухає пораду старшого, як зробити, щоб лишитися живим.

Чи нагородили тих дев’ятьох чи десятьох, котрі не добігли до кулемета теж за наказом і впали, скошені кулями?

Не знаю. Навряд. А якби й нагородили…

Жінка, котра ніяковіла, розповідаючи про свої ордени, хоча чесно пройшла війну…

Генерал, який влаштував новорічне свято з жінками на тій проклятій війні…

Солдати, що померли в страшних муках або ж лишилися сліпими, вже святкуючи перемогу над ворогом, бо випили технічного пійла…

А ще тисячі вояків Червоної армії, офіцери і навіть один генерал, які, лишившись в оточенні, пішли воювати з нацистами в УПА, а після нового приходу червоних заявили, що далі хочуть воювати, уже на фронті, й були розстріляні своїми ж або в ліпшому випадку відправлені в Гулаг чи штрафні батальйони…

Командувач фронту, який особисто розстріляв командира танка тільки за те, що той не дав йому дорогу, і товариш розстріляного, який наводить танкову гармату і навздогін стріляє по генеральському «доджу», вбиваючи молодого перспективного генерала, що міг стати й маршалом…

Солдат, котрий потрапляє в полон у перший день війни і, пробувши майже чотири роки в німецькому таборі, після того потрапляє в табір на Крайній Півночі й там мучиться ще довгих десять років і вмирає од розриву серця на порозі батьківської хати…

У яку філософію про війну це вкласти?

Де місце кожного з них у тій страшній мозаїці війни?

Колись, ще молодим, я написав роман, потім безжально порізаний і відредагований у видавництві, на основі реальної історії двох братів, яких батько, колишній «капезеушник» (член КПЗУ — Компартії Західної України) відправив навздогін Червоній армії, бо боявся, що німці розстріляють їх. Хлопці армію наздогнали, потрапили в полон, з якого один втік, а другий згодом пішов на співробітництво з німцями. Його заслали як агента в партизанський загін, а там викрили й розстріляли. Брат, пройшовши фільтри, як «западенець» був відправлений в тил, коли зросла потреба в гарматному м’ясі, знову мобілізований. Він загинув під Берліном, в останній день війни. І ось в реальному житті через багато років знайшлася нагорода молодшому братові. Оскільки ні його, ні брата, ні батька вже не було в живих, вручили батьковому братові. Років через двадцять син цього брата загнав орден на базарі.