Місяць, обмитий дощем: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Після служби я тільки іноді з тихим сумом і непоясненним щемким відчуттям втраченого, чогось мовби по-особливому важливого згадував про ту загадкову вигадану країну. Навчання в університеті, робота в редакціях кількох газет, кохання, створення сім’ї, народження дітей, захоплення драматургією, а потім прозою створили нову реальність, яка наповнила моє життя. Тоді я й не міг передбачити, що звернуся до давніх фантазій.

Те сталося, коли, вже повернувшись на Волинь і оселившись із сім’єю в Луцьку, я придбав якось у місцевій книгарні «Малий атлас світу», доволі добротне й детальне видання, яких тепер не випускають. Гортаючи його, я раптом подумав: цікаво, а де б могла розташуватися моя колишня Екримія? Колись, у шкільні роки, я вже шукав для неї місце й зіпсував кілька енциклопедій, домальовуючи контури цієї країни. Вона була то на Балканах, то в Атлантичному океані, називаючись тоді Антілією, то навіть в Азії. Тепер я, цілком дорослий і нібито солідний чоловік, взявся по-новому домальовувати Екримію. Спочатку вона розташовувалася між Італією і Югославією, далі між Югославією і Австрією, згодом між Югославією і Грецією, між Болгарією і Грецією, доки не зупинився на остаточному варіанті — між Албанією і Грецією. Той зіпсований атлас досі зберігається в нашій оселі.

Екримія стала обростати історією — від ще античних часів до наших днів, новим політичним життям, а далі власною літературою, з письменниками й створеними ними романами, повістями, поезіями. Не раз я думав, що це ж ненормально, якийсь особливий вид психічної хвороби. Але тут, на моє щастя, розпочалася так звана перебудова, за нею постала незалежна Україна, за яку в міру своїх скромних сил поборовся і я, став доступним величезний материк світової літератури, раніше закритий. І я з неабияким дивуванням і, чого там, радістю довідався, що я не один, виявляється, такий чудик чи хто там.

Принаймні можна нарахувати кілька десятків письменників, котрі створили свої уявні країни, вигадавши їм дані й історію — від росіянина Олександра Гріна з його Грінландією і Зурбаганом до португальця Фернандо Песоа, який друкувався під трьома псевдонімами, і кожен з тих поетів, окрім вигаданого імені, мав свою біографію, місцевість, де народився, а двоє й вигадані країни, у яких побували. Найзнаменитіші з таких невгамовних вигадливих творців — аргентинець Хорхе Луїс Борхес і поляк Станіслав Лем. Вони не тільки створили по кілька країн, з минулим і теперішнім, історією і населенням, а й ухитрилися друкувати рецензії на твори неіснуючих письменників, ба більше — видати книжки з тими рецензіями. Та й навіть у Герберта Честертона водився гріх — поруч із рецензіями на реальні твори реальних письменників виявилися кілька на творчість письменників неіснуючих. А Антоніо Мачадо… І менш відомий Мігель Ернандес… Мали свої вигадані країни. Щось подібне я читав про Мішеля Батая і Курціо Малапарте, Кароля Бартека… Та зрештою, чого я виправдовуюся… Кожен може дати яку хоче оцінку й моїй вигадці, моїй країні, й мені. Я не рівняю себе ні до Борхеса, ні до Лема, ні Песоа, ні Мачадо. Просто констатую — й інші, відоміші, цим грішили. Заради чого це робилося, вже їх не можна запитати. Підозрюю, що це найвищий прояв художньої творчості, так би мовити, творчість у квадраті.

Я хіба можу похвалитися (або засвідчити персональний найбільший «здвиг»), бо, здається, єдиний, чия вигадана країна має конкретне місце розташування на карті. Навіть зафіксована у тому зіпсованому атласі, не раз намальована окремо і детально. Звичайно, я усвідомлюю, що між Албанією і Грецією ніякої зайвої країни нема. Але ж як приємно уявляти, що вона є таки, хоча б у моїй уяві!

Якось під час написання одного з романів я зайшов у глухий кут. Сюжет мав розвиватися, був спланований, я знав, як має бути далі, а не писалося, хоч ти плач. Бо підсвідомо відчував — не те, треба інакше, але як?.. Щоб розвіятись, я почав думати про Екримію, у черговий раз помандрував її горами і долинами, спинився на березі річки. Побачив і пейзаж, що його вигадав, і зайшов за он ту гору. А вернувшись на те реальне місце, у якому перебував, раптом мало не вигукнув: «Еврика!» Мені захотілося писати далі, а головне — я знав як. Як вирішити ситуацію, над якою стільки промучився. Глухий кут розламався й став стежкою. Доріжкою. Дорогою.

Звідтоді уявні мандрівки допомагають у творчості, а не тільки під час безсоння, поїздок на далекі відстані в маршрутках чи в поїздах. Екримія послала свій імпульс. І мені вона потрібна як один з виявів уяви. Мабуть, таки потрібна, якщо вона є.

Іноді я думаю, що варто було б написати книжку про Екримію, її історію, теперішнє, її літературу й розвиток у вже демократичні часи… До речі, у постсоціалістичний час лідер тамтешніх дисидентів Гортіол Чартіонр був єдиний, хто відмовився стати президентом. Лишився самим собою. У книжці я розповів би і про Емтідіфіна, який очолював боротьбу праекримійців проти римських загарбників, про князя Вазокла, котрий вперто творив середньовічну екримійську державу, іншого князя, Матеша Чорного, який боровся з турками, про борця за незалежність Екримії і творця новітньої Екримії Томіфла Левчотана. Про малого «екримійського Сталіна» Іона Гручевста, його наступників, тих же Куяло, Хаяндера, а ще Новуаршача і Буертоса. А головне — про творчість екримійських прозаїків і поетів — від творців новітньої екримійської літератури Теретіна Тремтіало, Фертора Шафо і Альфіро Сербенерна (у нього є, до речі, серед інших творів роман «Матеш Чорний») до більш сучасних Мангарда Кабастерна, Арнста Франельсіна, Честа Олетсандріна, Арнме Теосандрейна, Лене Тоартеша і… їх багатенько.

Я б розповів про їхні романи і повісті, такі як «Криниця на перехресті», «Перевал», «Вогнище», «Зелений вітер», «Сивий дим», «Після бурі», «Солона земля», «Джерела», «І настане день», «Марікоца», «Посеред вітру» та інші, значно талановитіші, ніж в такого собі Володимира Лиса.

З того всього щось би вийшло. Може б, вийшов надмодерновий роман, якого б хтось та видав, зважаючи на таке-сяке моє письменницьке ім’я. Але, як я люблю часом казати, за плечима вже стоїть тітка з косою (не Юлія Тимошенко, а значно серйозніша тітонька) і треба хоча б завершити, поки рука тримає перо, реальніші твори. Про реальних (хоч теж вигаданих) людей.

Отож, шкода Екримію, яка так спонтанно виникла й тримається досі. І зникне разом зі мною. Вона поки що є, і я не можу її позбутися, час від часу нагадує про своє існування. Як я вже зрозумів, не заважає, а допомагає в іншій творчості. Щось відкриває, невловиме, як хід несподіваної думки чи політ ледве видимої павутинки. Наостанок лише повідомлю, що точна територія цієї химерної (чи ефемерної) країни — 7914,3 квадратних кілометра, населення трохи більше мільйона осіб. Поділяється тепер на 9 округів, має, як і годиться порядній країні, свій парламент, президента і прем’єра, гімн, прапор і герб. Столиця — Пенз (Пелз), найбільші міста — Белторан, Церенег, Нейгард, Спортамін, Небруннер, Нейві-Луконр, добувають там у невеликій кількості кам’яне і буре вугілля, нафту, газ, досі вирощують пшеницю, ячмінь і виноград. Країна здебільшого православна, є протестанти-богоміли. Є чотири національні парки і п’ять заповідників, пам’ятники, музеї й театри. Поки що, здається, все. Одним словом, Екримія. Яку таки шкода.

Хтось може подумати, що це така собі моя персональна Утопія, та він помилиться. В Екримії були й дуже жорстокі, криваві періоди, і боротьба народу за виживання (особливо під час османської навали), і внутрішні чвари, і революції, і перевороти. Але прийшли до теперішньої все-таки цивілізованої Екримії.

Ні, мабуть, мав рацію один із моїх колишніх редакторів, який казав, що в голові у мене надто багато сміття. Але принаймні Екримія доволі чиста країна. З гарним, працьовитим народом, з драматичною, але цікавою історією. У ній немає такої корупції і кумівства, як в Україні. Яка поки що існує.

Може, хтось скаже після її зникнення і про неї добре слово? Чи не зникне?

Ку-ку, тітонько Метафізико…

…Хоча іноді я єретично думаю, що Екримія набагато реальніша, ніж сучасна ганебно корумпована Україна, з усіма її палацами, золотим батонами і образами сучасних можновладців на іконах серед святих.

Лист

Доброго дня, пане Космосе! Не той, що був мером Києва, а справжній Космос. Узагалі-то варто було б звернутися «Ваша Величносте» або, зважаючи на Вашу безмежність, величину величин, «Ваша Безмежносте», адже кажуть, що астрономи й астрофізики встановили: таких Галактик, як наша, у Космосі не десятки чи сотні, не тисячі і мільйони, а сотні мільярдів, якщо не більше. Усе це важко навіть уявити. Тут вже потрібно звертатися не Ваша Величносте, а Ваша Величносте Величностей, але… Але якось обійдетесь. Тим більше, що я підозрюю: вам абсолютно байдужісінько, як я звернуся. Що таке якась малявка-козявка на одній із планет, тим більше на окраїні Всесвіту!

Мільярди кам’яних глиб і величезних крижаних брил блукають велетенським простором, чимось схожі на мільярди мікробів та інших потвор всередині нас. От написав це, і почала розпирати не гордість, а справжня гординя: виходить, я теж Космос (але не Льонька-космос), як і мільярди інших мешканців Землі? Тільки наші галактики і планети живі й теплі, хоча й у більшості своїй противні, бр-р-р. Тож хочеться сказати: «Не вельми деріть носа чи що там у вас, Ваша Космічна Супервеличносте!»

Ви, мабуть, пригадуєте неординарну подію, яка трапилася на початку ХХІ століття. Десь із ваших надр виповзла величезна, розміром з кілька галактик, кислотна хмара і нестримно рухалася, поглинаючи геть усе на своєму шляху — великі й малі зорі, планети довкола них, комети, не кажучи вже про таку дрібноту, як астероїди. Американські астрофізики з NASA забили було тривогу, бо ж за їхніми розрахунками те кислотне хмарище могло запросто поглинути й нашу Сонячну систему, якщо тільки траєкторія її, хмари, не відхилиться. Уряд США, щоб не сіяти паніку, заборонив поширювати дочасно будь-яку інформацію про небезпечне явище. Передбачалося, що до Сонячної системи хмара наблизиться десь так 2012 року, а наступного 2013 поглине і Сонце, і всі планети. Все ж один прискіпливий журналіст таки ухитрився взяти коротке інтерв’ю в спеціаліста з NASA, яке з’явилося в мережі CNN, хоча його майже відразу вилучили, мотивуючи національною безпекою. Журналістові дозволили поставити два запитання. Вони були такими: «Яка ймовірність знищення Сонячної системи?» і «Чи буде видно ту кислотну хмару неозброєним оком під час її наближення?» 50 на 50 — такою була відповідь на перше запитання, достеменно стане відомо через років сім-вісім. На друге високий спеціаліст NASA відповів, що спочатку на небі з’явиться чорна чи темно-сіра точка, видима і вдень, особливо в ясну погоду, яка стане рости, аж доки не закриє все небо. Але до того часу хмара поглине вже Сонце і Землю огорне страшенний космічний холод, а отже, зникне все живе, і люте чудовисько поласує хіба мертвяками.

Уявляю, що б творилося на нашій планеті, якби така точка з’явилася і почала рости на наших очах! Який жах і паніка… Годі навіть порівняти з ефектом якогось там нібито пророцтва календаря майя. Але минулося. Хмара проповзла повз, за якісь десятки тисяч світлових років, тобто далеченько — такий собі своєрідний страшний «санітар Космосу» (чи точніше Всесвіту). Мене ж найбільше цікавило, чи серед знищених галактик і планетних систем не зникла часом, поглинута величезним монстром, планета, на якій, як і нашій, було життя… Якщо так, то дуже прикро.

Правда, я взагалі сумніваюся, що життя ще десь у Космосі існує. Тут пошлюся на такого великого авторитета, як один з найвидатніших фантастів усіх часів і народів Станіслав Лем. Уявіть собі, цей чоловік, який описав у своїх романах і оповіданнях чимало позаземних цивілізацій, зокрема такі цікаві різновиди їх, як зображені у романах «Солярис» і «Едем», взагалі не вірив, що життя у Космосі ще десь є, крім нашої Землі. Що існують його різновиди. «Це все мої вигадки, прояви художньої фантазії, та й по всьому», — сказав, як відрізав, цей геніальний поляк. Отакої! Коли вже самі фантасти не вірять…

Раніше я казав, що життя на нашій грішній Землі, з його війнами, жахіттями, голодоморами і голокостом, масовими гибелями людей в минулому (та й тепер), жорстокістю одних особин і цілих народів до інших, має ще якийсь сенс тільки тоді, коли оте мученицьке життя на нашій планеті єдине на цілий Космос. Взагалі єдине. Але якщо десь є ліпші світи, ліпші цивілізації, без усіх цих жорстокостей, нищень і хаосу, з вищим ступенем розуму, то який сенс в експерименті, доволі сумнівному, на планеті, загубленій до того ж на околиці Всесвіту? Хіба констатувати, як у тому анекдоті, що фокус не вдався…

Тепер же, дядечку Космосе, я дотримуюсь дещо іншої точки зору, іншого погляду. І гадаю — він правильний. Невидимий Космос всередині нас, а особливо в нашій душі (теж не видимій, але відчутній субстанції), набагато важливіший, ніж мільярди ваших льодяних і кам’яних чи яких там супербрил і навіть зір-сонць. Ні, зорі зігрівають ту ж душу, вселяють надію і відчуття єдності з величезним безмежним Космосом. Можете цим гордитися, пане Космосе!

Якщо таки мав рацію незабутній Вільям Фолкнер, кажучи, що єдиний достойний предмет для зображення в художній літературі — це порухи людської душі, то єдине і найвище, варте уваги, — це плин життя, його різноманітні прояви і розмаїття. Милуватися сходом і заходом Сонця, веселкою на небі (та ще й загадувати при цьому бажання, яке неодмінно здійсниться), польотом птахів і маленького листка, такого досконалого у своїй формі, який уже виконав свою місію на Землі (і в Космосі), ще меншою і досконалішою сніжинкою на своїй долоні, химерним візерунком на зимовому вікні, квіткою, на яку сіла бджілка, закоханою прекрасною дівчиною, чути спів пташок і їхні любовні поклики, народжувати думку, що є породженням чогось більшого, — хіба це не диво? І ще тисячі виявів живого Космосу! Дихання і пульсація не тільки існування, але й відчутного і зримого буття. А ще є диво народження дитини, появи на світ маленької тваринки і пташки, квітки і комахи.

Маленька, порівняно з Космосом, прекрасна і водночас трагічна планета ніби воднораз збільшується і росте, намагаючись дорости… так, до себе самої, ще не пізнаної.

Так і бути, займуся трохи самопіаром. Чи просто поясненням суті моїх поглядів. Одна пані, як не дивно, бібліотекарка, написала, що я, стомившись доводити й розповідати про недосконалість, трагічність, абсурдність цього світу і життя в ньому у своїх художніх творах, у єдиному фантастичному романі «Щоденники Ієрихар» доручаю цю місію інопланетянам, з точки зору яких життя на Землі ще більш абсурдне і непоясненне. З одного боку це так, але в романі є й інше. Сільська вчителька Світлана Ігорівна раптом відчуває, і щораз більше, що вона не землянка, а інопланетянка, і це підтверджується врешті-решт.

Звільнившись від свого земного тіла, вона опиняється на далекій планеті Трамедіон, звідки й прилетіла, щоб узяти участь у науковому експерименті розгадки алогічного з точки зору трамедіонців людського буття, яке веде до самознищення. Там, на своїй справжній планеті, вона, вже Ієрихар, видатна вчена, один із найсвітліших умів. Але дедалі більше її тривожать, прориваються в її свідомість, спогади саме про земне існування. Про п’яничку-чоловіка, по-своєму нещасного, а головне — про дітей. Старшу доньку з її грішним коханням до одруженого чоловіка, сина з наслідками ДЦП, теж безнадійно закоханого, і найменшу Іринку, найвразливішу, по суті поетесу за своїм сприйняттям світу. Згадки про її, донечки, появу на світ, його пізнання, фізичне, а більше духовне єднання з матір’ю… Ієрихар вирішує вернутися на Землю, в оболонку Світлани Ігорівни. Для неї її земне буття виявляється важливішим, хоч не раз ще пошкодує про це повернення. Не знаю, чи вдалося мені зобразити трагізм і велич нашого життя й отих порухів людської душі, але принаймні я намагався.

Ось і все, великий пане Космосе. Бувайте. Не кажу прощайте, бо від Вас нікуди не дінешся. І наші душі мають, таки мають свій Космос. А в глибині моєї душі живе потаємне бажання, мрія, аби великий Станіслав Лем таки помилився. Себто, ми виявилися не одні живі в цьому безмежжі, при тому ті, інші, були не монстрами, як у всіляких фантастичних фільмах і романах. І земляни з ними зустрінуться, хай і не за моєї пам’яті.

А з вами я таки зустрівся. Мовби зблизька. Не кажу про численні споглядання зоряного неба в селі, де безхмарної ночі видно міріади зір, сиріч великих сонць. Тоді, наприкінці двадцятого століття, ночами можна було побачити ще й комету, котра пролітала, можна сказати, повз нашої Землі. Казали астрономи, що вона навідується раз на 1002 роки (яка точність!), отож нашому поколінню неймовірно пощастило. Трапилася зустріч на другий день православного Різдва в моєму рідному селі, куди приїхав не лише погостювати, а й побачити ліпше ту саму комету. Мені теж пощастило, бо небо було безхмарним. І от пізнього вечора я вийшов у засніжене поле (наша колись батьківська, а тепер збудована на її основі братова хата на краю Згоран), прихопивши із собою песика, щоб не так було страшно. Відійшов кілометр чи й півтора і тут на сході, на тлі темного неба, побачив оте далеке жовтувате хвостате створіння, що мовби застигло на місці, а насправді, я знав, мчиться Космосом, холодним чорним простором, з шаленою швидкістю. Я стояв, милувався, відчував, як бринять зорі над головою, і раптом виникло інше відчуття — хтось дивиться мені в спину. Холодок, ще сильніший за довколишній, пробіг спиною, а потім скував усе тіло. Все. Я оглянувся. Нікого, звісно, за спиною не було. Тільки ледь виднівся на обрії темний чи темно-синій ліс. І все ж страх не минав. А тут ще й псисько, як на те, десь повіявся і не вертався, скільки я не кликав.