Мандри Лемюеля Гуллівера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Місто було з Портсмут завбільшки. Невдовзі я завів там кілька знайомих, що дуже приязно ставились до мене. Один з них сказав, що корабель на Лаггнегг буде не раніше як через місяць і що тим часом мені, мабуть, було б цікаво відвідати острів Глаббдабдріб, який лежить ліг за п'ять на південний захід од Мальдонадо. Він обіцяв дістати добрий човен і висловив бажання поїхати разом зі мною, запросивши до товариства ще й свого приятеля.

Глаббдабдріб, якщо я правильно розумію це слово, означає острів магів, або чаклунів. Розміром він такий, як третина острова Уайта, і має надзвичайно родючу землю. Править ним голова одного племені, що складається з самих чаклунів. Одружуються вони тільки поміж себе, і старший у роді є їхнім правителем. У нього розкішний палац з парком на три тисячі акрів, оточений муром з тесаного каменю в двадцять футів заввишки. В парку кілька обгороджених ділянок для худоби, посівів та садів.

Правителеві та його рідні прислуговують досить незвичайні слуги. Завдяки своїм знанням некромантії він може викликати до себе які завгодно тіні мертвих і має право протягом двадцяти чотирьох годин, але не більше, користуватися їхніми послугами. Кожну тінь не можна викликати більше як один раз на три місяці, і порушувати це правило дозволено тільки у виняткових випадках.

Прибули ми на острів близько одинадцятої години ранку. Один з моїх супутників пішов до правителя попросити, щоб той прийняв чужоземця, який домагається честі відвідати його високість. Дозвіл було дано негайно, і ми пройшли в палац між двома лавами сторожі, озброєної та одягненої дуже химерно. В обличчях сторожі було щось таке, що змусило мене здригнутися від невимовного жаху. Ми пройшли кількома покоями між такими самими слугами, вишикуваними з обох боків, і добулись до парадного залу, де віддали три низькі поклони. Нас запросили сісти на стільці біля нижньої приступки трону його високості. Правитель розумів мову Бальнібарбі, хоч вона й відмінна від мови їхнього острова, і попросив мене розповісти про мої мандри. Щоб я почував себе вільніше, він кивком пальця відпустив увесь свій почет, і той миттю щез, неначе сонна мара, що зникає, коли прокинешся. Признаюсь, що я аж похолов од ляку і опам'ятався тільки тоді, коли правитель запевнив, що мені не загрожує ніяка небезпека. Побачивши ж, як спокійно поставились до цього обидва мої супутники, я зовсім заспокоївся і став розповідати його високості про свої пригоди, іноді, правда, озираючись на те місце, де нещодавно стояли оті тогосвітні слуги-привиди. Я мав честь обідати у правителя, і за обідом нам услуговувала нова партія духів, але тепер я лякався їх уже менше, ніж уранці. Я залишився у приятеля до вечора й уклінно просив його високість вибачити мені, що я не можу прийняти його пропозицію переночувати в палаці. Разом з двома приятелями я перебув ніч у приватному помешканні в сусідньому місті — столиці цього маленького острова, а вранці знову пішов засвідчити свою пошану правителеві й віддати себе в його розпорядження.

Так прожили ми на острові півтора тижня, гостюючи більшу частину дня у правителя, а ночуючи в місті. Я скоро так призвичаївся до духів, що через три або чотири візити вони не викликали вже в мене ляку. Щоправда, я відчував деякий острах, але цікавість брала над ним гору. Нарешті його високість запропонував мені викликати з того світу будь-кого з померлих. Я міг сам питати їх, з однією тільки умовою, щоб запитання мої стосувалися їхнього життя на землі. Я можу цілком покластися на них, бо вони казатимуть саму правду; адже брехня на тому світі — талант зовсім непотрібний.

Я щиро подякував його високості за таку велику ласку. Ми стояли в кімнаті, звідки видно було прегарний парк; а що настрій у мене був піднесений, то я зажадав побачити Александра Македонського[42] на чолі його війська після бою під Арбелою. Великий полководець з'явився за першим порухом пальця правителя на широкому полі перед вікном. Ми запросили Александра в кімнату; мені дуже важко було зрозуміти його грецьку мову, а він мало розумів мою. Він присягався, що його не отруїли, а він помер з гарячки після доброї пиятики.

Далі я побачив Ганнібала[43] під час його переходу через Альпи, і він сказав мені, що не має й краплі оцту в своїм таборі. Я бачив Цезаря[44] і Помпея[45] на чолі їхніх армій, готових до бою, і Цезаря під час його останнього тріумфу. Я просив показати мені римський сенат і, для порівняння з ним, сучасний парламент. Перший здавався зборами героїв, півбогів; другий — набродом гендлярів, злодюжок, грабіжників та розбишак.

На моє прохання правитель знаками звелів Цезареві та Брутові[46] наблизитися до нас. Побачивши Брута, я вмить пройнявся глибокою пошаною. Мене вразила надзвичайна чесність, безперечна відвага, щирий патріотизм і любов до всього людства, за які промовляла кожна риса його обличчя. Я з задоволенням спостеріг, що обидва вони живуть у цілковитій злагоді, а Цезар признався, що найславетніші його вчинки не варті й малої частини слави його вбивці. Я мав честь довго розмовляти з Брутом, і він сказав мені, що його предок Юній, Сократ[47], Епамінонд[48], Катон Молодший[49] та сер Томас Мор[50] — завжди з ним укупі.

Я надокучив би читачеві, перелічуючи величезну кількість славетних осіб, викликаних, щоб задовольнити ненаситне моє бажання бачити перед собою світ у всіх періодах його давньої історії. З найбільшим задоволенням зупиняв я свої очі на людях, що нищили тиранів та узурпаторів, і на тих, хто визволяв пригнічені й покривджені народи. В мене не вистачає слів, щоб красномовно висловити всі почуття, які охопили мене при зустрічі з цими людьми.

РОЗДІЛ VIII

Дальший опис Глаббдабдрібу. Поправки до давньої і сучасної історії.

Один день я присвятив розмові з найуславленішими мудрецями стародавнього світу. Я попросив викликати Гомера[51] та Арістотеля[52] разом з усіма їхніми коментаторами. Проте цих останніх була така сила, що кількасот їх мусило чекати надворі та в інших кімнатах палацу. Я не тільки відразу впізнав двох геніїв серед юрби, але й відрізнив одного від одного. Гомер був вищий на зріст і вродливіший за Арістотеля. Як на свій вік, тримався він дуже прямо, а очі його були найжвавіші та найпроникливіші з усіх, які я будь-коли бачив. Арістотель дуже горбився й спирався на ціпок. Обличчя його було худорляве, волосся — рівне й рідке, голос — глухий. Я швидко помітив, що обидва вони були незнайомі зі своїми коментаторами і досі ніколи не бачили їх і не чули про них. А один із привидів, імені якого я не називатиму, шепнув мені, що на тому світі коментатори завжди тримаються якнайдалі від своїх авторів. Їм соромно дивитися у вічі мудрецям, суть чиїх творів вони так жахливо перекрутили у своїх коментарях. Я познайомив Гомера з Дідімом[53] та Євстафієм[54] і переконав його поставитись до них краще, ніж вони, мабуть, заслуговували, бо Гомер швидко виявив, що їм не вистачає хисту зрозуміти дух поезії. Я познайомив був Арістотеля із Скоттом[55] та Рамусом[56]. Але коли я став викладати філософові їхні погляди, він страшенно розсердився і запитав мене, чи й усі інші коментатори такі йолопи, як вони.

Я попросив правителя викликати Декарта[57] й Гассенді[58] і умовив їх викласти свої системи Арістотелеві. Великий філософ одверто визнав свої помилки у вченні про природу, бо йому доводилось обгрунтовувати багато міркувань самими здогадами. Він гадав, що філософська система Гассенді, яка по суті є пристосованою до сучасних смаків доктриною Епікура[59] також теорія вихорів Декарта будуть однаково відкинуті нащадками. Він провістив таку саму долю теорії тяжіння, яку теперішні вчені боронять з таким запалом. Він сказав, що нові системи природи — тільки нова мода, яка міняється з кожним новим поколінням. Навіть ті філософи, що намагаються вивести їх за допомогою математики, матимуть успіх тільки на короткий час і потім вийдуть з моди.

П'ять днів я витратив на розмови з багатьма іншими стародавніми вченими. Я бачив більшість римських імператорів. Я намовив правителя викликати кухарів Геліогабала[60], щоб вони приготували нам обід, але через брак продуктів вони неспроможні були показати нам своє вміння. Один ілот Агесілая[61] приготував нам спартанську юшку, але я міг проковтнути лише одну ложку.

Найбільшу огиду викликала в мене нова історія, бо, уважно придивившися до всіх осіб, що в минулому сторіччі зажили такої гучної слави при дворах монархів, я зрозумів, як дурять світ усі продажні письменники, приписуючи воєнні подвиги боягузам, мудрі поради — дурням, щирість — підлабузникам, римську доблесть — зрадникам батьківщини, правдивість — наклепникам. Я побачив, скільки безневинних і прекрасних людей було засуджено на страту та на заслання через те, що міністри підкупили суддів; скільки мерзотників діставали найвищі посади, владу, почесті та багатства; яку велику участь брали у придворному житті та подіях, у державних радах та сенатах шахраї, повії, паразити й блазні. Як став зневажати я людську мудрість та чесність, коли взнав правду про пружини й мотиви великих подій і про нікчемні випадковості, яким вони завдячують свій успіх!

Слухаючи розповіді покійників, я відкрив шахрайство й неуцтво тих, хто пнеться писати мемуари, хто переказує розмову між монархом та його прем'єр-міністром, при якій не було жодного свідка, хто відкриває думки послів та державних секретарів і завжди помиляється. Тоді я довідався про справжні причини багатьох визначних подій, що здивували світ; бачив, як повія може впливати на лакеїв, лакеї — на радників, а радники — на сенат. Один генерал у моїй присутності признався, що здобув перемогу тільки через своє боягузтво та погане командування, а один адмірал сказав, що мимоволі завдав поразки ворогові, якому збирався здати свій флот, тільки через те, що був погано обізнаний із станом речей. Три королі запевнили мене, що за свого врядування вони давали перевагу гідній особі тільки помилково або через зрадництво міністра, на якого вони звірились. Проте вони клялися, що така помилка не сталася б, якби їм довелося жити знову. І вони дуже переконливо довели мені, що підтримувати царський трон можуть тільки розбещені люди, бо шляхетна, добромисна, смілива, наполеглива вдача, якої надає людині її доброчесність, завжди стає на перешкоді в державній діяльності монарха.

Мені цікаво було розпитатись, яким способом вельможі діставали високі почесті, титули та величезні багатства. Але я обмежив свої дослідження новітніми часами, уникаючи, проте, сучасності, щоб не образити навіть чужоземців. (Читач, мабуть, не потребує запевнень, що, говорячи про всі неподобства, я зовсім не маю на увазі своєї батьківщини). Передо мною пройшла величезна кількість титулованих осіб, і я, після дуже поверхового ознайомлення, побачив таку мерзоту, що й досі не можу спокійно думати про це. Підступність, насильство, підкуп, шахрайство, звідництво й подібні гидоти були одні з найпростіших способів серед згаданих ними. Та коли деякі з них признались, що свої багатства і величність вони завдячують тому, що зрадили свого покровителя-монарха або батьківщину, інші — отруті, а більшість — підкупові правосуддя з метою занапастити невинного, — то ці відкриття (сподіваюсь, мені вибачать це) зменшили глибоку повагу, яку я, як і личить маленькій людині, почував до високопоставлених осіб.

Я часто чув про великі послуги, зроблені монархам та державам, і хотів побачити людей, що вчинили їх. Під час розшуків я виявив, що імен їхніх не можна знайти в жодному архіві. Збереглись лише прізвища кількох чоловік, змальованих історією в образі відчайдушних шахраїв та зрадників. Про них я ніколи не чув. Всі, що з'явилися, мали пригнічений вигляд і були вбого одягнені; майже всі вони сказали мені, що померли у злиднях та неласці, а дехто навіть на ешафоті або шибениці.

Серед них. був один римлянин, доля якого здалась мені незвичайною. Він сказав, що багато років командував кораблем і в морському бою при Акціумі[62] спромігся прорватись крізь лінію ворожих кораблів, потопити троє великих суден і взяти в полон четверте. Цим він змусив утекти Антонія[63] і вирішив долю бою, під час якого вбито його сина-одинака, що тепер стоїть поруч з ним. Далі він розповів, що, свідомий своєї заслуги, він по закінченні війни поїхав до Риму й просив при дворі Августа[64] призначити його на більший корабель, командира якого було вбито. Та на його прохання не звернули ніякої уваги й віддали цю посаду хлопчиськові, який ніколи не бачив моря, синові Лібертіни, служниці однієї з коханок імператора. Коли він повернувся на свій корабель, його обвинуватили в нехтуванні службових обов'язків, а корабель передали улюбленому пажеві віце-адмірала Публіколи. Старому воїнові довелося оселитись на вбогій фермі, віддалік од Риму; там він помер. Мені стало цікаво дізнатися правди в цій історії, і я попросив викликати Агріппу, командувача флоту в тім бою. Той, з'явившися, ствердив усе й додав ще чимало подробиць, які промовляли на користь капітана, бо той із скромності зменшив або навіть приховав більшість своїх заслуг.

Мене здивувала розбещеність, яка так швидко й широко розвинулася в Римській імперії через розкіш, що її завели там останніми часами. Тому я вже менше дивуюся з подібних випадків по інших країнах, де різноманітні вади панували куди довший час і де всю славу й усю здобич привласнював собі головнокомандувач, який, напевно, мав на них найменше прав.

РОЗДІЛ IX

Автор повертається до Мальдонадо і відпливає кораблем до королівства Лаггнегг. Автора заарештовують. Його посилають до двору. Як його прийнято. Велика лагідність короля до підданців.

Настав день від'їзду, і я, попрощавшися з його високістю правителем Глаббдабдрібу, повернувся зі своїми супутниками до Мальдонадо, звідки за два тижні мав одплисти корабель до Лаггнеггу. Обидва мої супутники та ще дехто із знайомих щедро постачили мене харчами на дорогу і навіть прийшли провести на пристань. Плив я щось із місяць. Дорогою нас захопив шторм, і ми змушені були взяти курс на захід, аби потрапити в смугу пасатів, що тягнеться тут більше як на шістдесят миль. 21 квітня 1708 року ми підійшли до Клюмегнігу — порту на південно-східному березі Лаггнеггу. Кинули якір на відстані однієї милі від міста, капітан сигналами викликав лоцмана. За півгодини два лоцмани були вже на кораблі й провели нас серед дуже небезпечних мілин та скель до великої бухти, де цілий флот міг би безпечно об'якоритися за кабельтов од міського муру.

Декотрі з наших матросів, чи то з необачності, чи то навмисне, розповіли лоцманам, що я — чужоземець і відомий мандрівник. Ті своєю чергою повідомили про це урядовця митниці, який узяв мене на допит, ледве я висів на берег. Звернувся він до мене мовою Бальнібарбі, яку завдяки торговельним зносинам знають там усі, а надто моряки та митні урядовці. Я стисло і якомога змістовніше розповів йому свою історію, потаївши тільки, що я — англієць, і назвавшись голландцем. Я мав намір їхати до Японії і знав, що з європейців туди пускають самих голландців. Отож я розповів йому, як зазнав корабельної аварії коло берегів Бальнібарбі, як мене викинуло на скелю та як мене взяли на Лапуту, або летючий острів (про який він не раз чув). Я сказав йому, що тепер пробираюся до Японії, щоб звідти виїхати на батьківщину. Урядовець заявив, що він мусить заарештувати мене і запитати вказівок двору, куди напише негайно і сподівається мати відповідь за два тижні. Мені дали непогану кімнату; біля дверей її стояв вартовий, зате я міг користуватись великим садом. Поводилися зі мною досить чемно і годували ввесь час коштом короля. До мене часто заходили різні люди, найбільше з цікавості, бо в місті стало відомо, що я прибув з далеких країн, про які вони ніколи не чули.

За тлумача я найняв одного юнака з корабля, на якому приїхав. Він був родом із Лаггнеггу, але, проживши кілька років у Мальдонадо, досконало знав обидві мови. З його допомогою я міг підтримувати розмову зі своїми гістьми. Щоправда, та розмова складалася тільки з їхніх запитань та моїх відповідей.

Лист од двору прийшов учасно. У нім був наказ одвезти мене з моїм почтом під охороною десяти кавалеристів до Тральдрегдабу, або Трільдрогдрібу (це слово, наскільки я пам'ятаю, має там дві вимови). Увесь мій почет складався з цього бідного хлопчини-тлумача, і, на моє уклінне прохання, нам дали кожному по верховому мулові. За півдня перед нашим од'їздом послано гінця повідомити короля про моє наближення і просити його величність призначити день та годину, коли б я з його ласкавого дозволу міг «вилизати пил біля підніжжя його трону». Так у них було заведено просити аудієнції в монарха, і я переконався, що цю фразу слід розуміти буквально.

Через два дні по прибутті мені й справді наказали підлізти на животі до трону, вилизуючи дорогою підлогу. Добре ще, що для мене, як для чужоземця, підлогу заздалегідь помили, і пилу на ній було мало. Таку увагу мають тут за особливу ласку і виявляють її тільки найвельможнішим гостям. Навпаки, коли король приймає особу, яка має сильних ворогів при дворі, то для неї підлогу навмисне посипають пилом. Мені особисто довелося бачити одного вельможу, якому набилося в рот стільки пилюки, що, підлізши на належну відстань до трону, він не міг вимовити й слова. Становище справді відчайдушне, бо тому, хто плюне або втре рота в присутності його величності, загрожує смертна кара.

Є тут ще й такий звичай, якого я аж ніяк не можу похвалити. Бажаючи заподіяти кому-небудь із своїх дворян милостиву, спокійну смерть, король наказує посипати підлогу якимсь коричневим порошком; полизавши його, людина неминуче вмирає протягом двадцяти чотирьох годин.

Треба віддати належне лагідності цього монарха та його піклуванню про своїх підданців (бажано було б, щоб європейські монархи наслідували його в цьому), бо він видав найсуворіший наказ старанно мити підлогу після такої екзекуції. Слуги, що не виконують цього наказу, ризикують накликати на себе гнів його величності. Я на власні вуха чув, як він розпорядився побити батогами пажа, що не доглянув за миттям підлоги. Внаслідок його недбайливості отруївся один молодий вельможа, який подавав блискучі надії і якого король на той час зовсім не збирався страчувати. Щоправда, цей добрячий монарх ласкаво звільнив бідолаху пажа від батогів, коли той пообіцяв, що надалі ніколи не робитиме так без особливого наказу.

Але повернімося до моєї аудієнції. Підлізши до трону царського, я за чотири ярди від нього випростався, став на коліна і, сім разів стукнувшись лобом об підлогу, вимовив слова, яких мене заздалегідь навчили: «Інклінг глоффзсроб сквут сероммбліон мляшнальт звін тнодбо — кеф сліофед гердлеб ашт». Це установлене звичаєм привітання, з яким тут звертаються до короля. Воно означає: «Нехай ваша небесна величність переживе сонце на одинадцять з половиною місяців». Король щось промовив, а я, не зрозумівши його відповіді, відказав йому так, як мене навчено: «Флюфт дрін ялерік дуолвдам прастред мірпуш». Тобто: «Мій язик у вустах мого друга». Це означало, що я прошу дозволити ввести сюди мого тлумача. Коли ввели згаданого хлопчину, я з його допомогою відповів на всі запитання, що їх понад цілу годину ставив мені його величність. Я говорив мовою Бальнібарбі, а тлумач перекладав мої слова лаггнеггською мовою.

[42] Александр Македонський (356–323 рр. до н.є.) — цар Македонії, один з найвидатніших полководців стародавнього світу. В битві під Арбелою (331 р. до н.е.) здобув вирішальну перемогу над Персією.

[43] Ганнібал (247–183 рр. до н.е.) — славетний карфагенський полководець. Завоював Іспанію і, перейшовши Альпи, розбив військо римлян. Як розповідає легенда, під час цього переходу дорогу його армії перегородила величезна скеля, яку Ганнібал наказав розпекти, а потім полити оцтом. Скеля буцімто розм'якшилась, після чого її вдалося зрити.

[44] Цезарь Кай Юлій (102 — 44 рр. до н.е.) — римський полководець і політичний діяч. Зробив кілька походів у Галлію та Британію. Наприкінці життя проголосив себе імператором.

[45] Помпей Гней (106 — 48 рр. до н.е.) — римський полководець. Був на чолі партії аристократів-землевласників, яка боролася проти Цезаря.

[46] Брут Марк Юній (85–42 рр. до н. е.) — римський сенатор, переконаний республіканець. Стояв на чолі змови проти Цезаря і брав участь у його вбивстві.

[47] Сократ (469–399 рр. до н. е.) — славетний грецький філософ. За зневажливе ставлення до богів був засуджений на смерть.

[48] Епамінонд (418–362 рр. де н. е.) — грецький полководець. Воював із спартанцями за незалежність Фів.

[49] Катон Молодший (95–47 рр. до н. е.) — римський політичний діяч. Під час боротьби Цезаря з Помпеєм за владу підтримував Помпея.

[50] Томас Мор (1480–1535 рр.) — англійський філософ і політичний діяч, один з перших утопічних соціалістів. У своїй книзі «Утопія» змалював ідеальну державу майбутнього, де немає приватної власності і панує соціальна справедливість.

[51] Гомер — легендарний поет стародавньої Греції.

[52] Арістотель (384–322 рр. до н.е.) — великий грецький філософ. Протягом багатьох сторіч твори його справляли значний вплив на розвиток науки.

[53] Дідім — народився 63 р. до н.е.; жив у Римі; написав наукову працю про творчість Гомера.

[54] Євстафій з Константинополя (кінець XII cт.) — архієпископ; вивчав творчість Гомера і взагалі античних поетів.

[55] Скотт Дуне (1274–1308 рр.) — середньовічний філософ; склав коментарі до творів Арістотеля.

[56] Рамус П'єр (1515–1572 рр.) — французький вчений, який критикував учення Арістотеля. Свіфт навів імена Скотта і Рамуса як зразки вчених, що не дали світові майже нічого корисного.

[57] Декарт Рене (1596–1650 рр.) — великий французький учений і філософ, основоположник нової філософії й наукового світогляду. Вславився як математик і фізик.

[58] Гассенді П'єр (1592–1655 рр.) — французький фізик, математик і філософ; критикував Арістотеля. Супротивник Декарта.

[59] Епікур (341–270 рр. до н. е.) — видатний грецький філософ.

[60] Геліогабал — римський імператор, який славився своєю любов'ю до вишуканих страв.

[61] Агесілай (IV ст. до н. е.) — спартанський цар.

[62] Акціум — мис і храм на західному березі Греції (Артська затока). Тут у 30 р. до н.е. відбувся жорстокий бій між флотами Антонія Марка і Октавіана Августа.

[63] Антоній Марк — римський державний діяч. Після розгрому його флоту під Акціумом заподіяв собі смерть.

[64] Август Октавіан (63 р. до н.е.) — римський імператор. Титул імператора прибрав собі після перемоги над Антонієм Марком біля Акціума.