Мандри Лемюеля Гуллівера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Всі ненавидять і зневажають струльдбругів. Їхні народження (які родина вважає за лиху ознаку для себе) реєструються в особливих книгах. Завдяки цьому ви можете в архівах дізнатися про вік кожного з них, якщо йому не більше тисячі років, бо попередні документи знищено чи то часом, чи то народними заколотами. Найкращий спосіб установити вік струльдбруга — це запитати його, яких королів і видатних осіб він може згадати. Пам'ять струльдбруга зберігає імена лише тих королів, які зійшли на престол тоді, коли йому ще не минуло вісімдесяти років. Зіставивши потім сказане ним з даними літописів, неважко встановити приблизний вік струльдбруга.

Я ніколи не бачив злиденніших істот, ніж ці люди. Жінки були ще огидніші за чоловіків. Крім звичайної бридкості, властивої всім старим, вони з часом набувають вигляду якихось примар. Жах, який вони навіюють, не можна описати.

Читач легко повірить, що після всього почутого й побаченого я вже не так жадаю безсмертя. Мені дуже соромно було за принадні витвори моєї уяви, і я подумав, що краще піти на яку завгодно страту, ніж мати долю струльдбруга. Король, довідавшись про мою розмову з приятелями, люб'язно покепкував з мене й порадив узяти з собою двох струльдбругів, щоб одбити моїм землякам страх перед смертю. На жаль, основні закони королівства забороняють струльдбругам залишати батьківщину, а то я не пошкодував би клопоту та грошей і привіз би їх до Англії.

Не можу не визнати закони щодо струльдбругів за цілком доцільні. Якби не було цих законів, то струльдбруга через скупість, неминучу в їхньому віці, стали б власниками всього, що є в нації, і захопили б до своїх рук усю владу, а це, в зв'язку з їхнім невмінням керувати, призвело б до загибелі держави.

РОЗДІЛ XI

Автор покидає Лаггнегг і відпливає кораблем до Японії. Звідти він повертається на голландському судні до Амстердама, а з Амстердама до Англії.

Бачивши, що я категорично відмовляюсь од його пропозиції взяти будь-яку посаду при дворі і вживаю всіх заходів, щоб повернутись додому, його величність ласкаво погодився на мій від'їзд і навіть дав мені власноручно писаний лист до імператора Японії. Крім того, він подарував мені чотириста сорок чотири великі золоті монети (тут люблять парні числа) і червоний діамант, який я продав у Англії за тисячу сто фунтів стерлінгів.

6 травня 1709 року я мав урочисту прощальну аудієнцію у його величності і попрощався із своїми приятелями. З ласкавого наказу монарха загін варти провів мене до Глангвенстальда — гавані на південно-західному березі острова. Через шість днів я знайшов корабель, що відпливав до Японії. Переїзд тривав два тижні. Пристали ми до невеликого портового міста Ксамоші, у південносхідній частині Японії. Розташоване воно на тому самому острові, що й Ієдо, столиця держави.

Висівши на берег, я показав митним урядовцям лист од короля Лаггнеггу до його імператорської величності. Вони добре знали королівську печатку з мою долоню завбільшки, де витиснено образ короля, що підводить з землі жебрака. Почувши про лист, міський магістрат прийняв мене як посла дружньої країни. Вони дали мені екіпаж та слуг і своїм коштом приставили до Ієдо, де я відразу дістав аудієнцію в імператора. Коли листа з великою церемонією було розпечатано й перекладено його величності, він через тлумача попросив, щоб я сказав, чого мені треба, і він, мовляв, з поваги до свого брата, короля Лаггнеггу, радо задовольнить моє прохання.

Тлумач не раз уже обслуговував голландців і, впізнавши в мені європейця, повторив наказ його величності голландською мовою, якою розмовляв досконало. Я відповів, як вирішив заздалегідь, що я — голландський купець, зазнав морської аварії дуже далеко звідси, потім морем і суходолом дістався до Лаггнеггу, а звідти — кораблем до Японії. Тепер, знаючи, що ця країна веде торгівлю з моїми земляками, я сподіваюся не в довгім часі повернутись до Європи і уклінно прошу його величність ласкаво звеліти, щоб мене відвезли до Нагасакі, куди заходять європейські судна. До цього я додав ще одне прохання: з поваги до мого патрона — короля Лаггнеггу — звільнити мене від обов'язкової для моїх земляків церемонії топтати ногами розп'яття, бо я потрапив сюди через нещасливий випадок і без жодного наміру торгувати. Вислухавши моє останнє прохання, імператор трохи здивувався і сказав, що жоден з моїх земляків ніколи не вагався проробити цю церемонію, і що він тепер не певен, чи справді я голландець, але все ж таки гадає, що я — християнин.

Проте, зважаючи на причини, які я навів, і, головне, щоб показати королю Лаггнеггу свою надзвичайну до нього прихильність, він згодився задовольнити моє чудернацьке прохання. Але все це треба було зробити дуже обережно: урядовці з наказу імператора мали обминути мене ніби випадково, бо інакше, як він запевняв мене, мої земляки-голландці, довідавшись про все це, переріжуть мені дорогою горло.

Я через тлумача подякував імператорові за таку велику ласку. Того ж дня до Нагасакі мав вирушити військовий загін, і командир його дістав наказ охороняти мене та особливі вказівки щодо церемонії з розп'яттям.

По дуже довгому і втомному переході 9 червня 1709 року я прибув до Нагасакі, де скоро познайомився з кількома матросами з голландського судна «Амбоїна» місткістю в чотириста п'ятдесят тонн, яке прибуло з Амстердама. Я довгий час прожив у Голландії, навчаючись в університеті, і добре розмовляв голландською мовою. Матроси незабаром довідалися, звідки я прибув, і зацікавлено розпитували мене про мої мандри та життя. Я вигадав коротеньку правдоподібну історію, але втаїв більшу частину моїх пригод. У Голландії в мене було багато знайомих, і мені не важко було вигадати імена своїх батьків, нібито небагатих людей з провінції Гельдерланд. Я хотів був заплатити капітанові (якомусь Теодору Вангрульту) всю вартість проїзду до Голландії. Але, довідавшись, що я хірург, він узяв з мене тільки половину звичайної плати, з умовою, що я виконуватиму на кораблі обов'язки лікаря. Перед одплиттям дехто з екіпажу запитував, чи виконав я згадану мною вище церемонію. Але я відбувся загальними фразами, що я, мовляв, задовольнив цілком і імператора, і двір. Але шкіпер, злостивий негідник, пішов до японського урядовця і, показуючи на мене, сказав, що я ще не топтав розп'яття. Урядовець же, мавши інструкції пропустити мене, вгатив негідникові двадцять бамбукових київ по плечах. Після цього мене вже не турбували такими запитаннями.

Під час переїзду не трапилося нічого цікавого. Ходовий вітер гнав нас аж до мису Доброї Надії, де ми взяли запас прісної води. 16 квітня 1710 року ми щасливо прибули до Амстердама, втративши дорогою тільки трьох матросів, що померли з різних хвороб, та ще одного, що недалеко від берега Гвінеї впав з бізань-щогли в море. З Амстердама на маленькому судні я доплив до Англії.

16 квітня ми кинули якір у Даунсі. Наступного ранку я зійшов на берег і знову побачив рідний край, де не був п'ять з половиною років. Звідти я добрався до Редріффа, куди прибув того ж таки дня о другій годині і застав там дружину та дітей у доброму здоров'ї.

ЧАСТИНА IV

ПОДОРОЖ ДО КРАЇНИ ГУЇГНГНМІВ

РОЗДІЛ І

Автор виряджається в подорож капітаном корабля. Екіпаж змовляється проти нього. Довгий час його тримають ув'язненим у каюті, а тоді зсаджують на берег у незнаній країні. Опис єгу — дивної природи тварин. Автор зустрічає двох гуїгнгнмів.

прожив дома з дружиною та дітьми щось із п'ять місяців, і якби життєвий досвід навчив мене розуміти, що таке щастя, міг би назвати себе дуже щасливим. Проте незабаром мене знов потягло в мандри. І коли мені запропонували посаду капітана великого купецького корабля «Адвенчерер» на триста п'ятдесят тонн, я прийняв її. Я добре знався на мореплавстві, мені набридли обов'язки корабельного лікаря, хоч я не відмовлявся виконувати їх при нагоді. Отож на посаду хірурга я запросив молодого, дуже здібного медика Роберта Пюрефоя. Ми відпливли з Портсмута 7 серпня 1710 року. 14 серпня близько миса Тенеріфе ми наздогнали капітана Поккока з Брістоля, що плив до Кампеші по сандалове дерево. 16 серпня знялася буря й роз'єднала нас. Як почув я згодом, повернувшись до Англії, його корабель розбився на тріски, і врятувався з нього, кажуть, один тільки юнга. Капітан Поккок був добрий моряк і чесна, але занадто вперта людина. Через цю впертість він загинув сам і спричинився до загибелі свого екіпажу. А якби послухався він тоді моєї поради змінити курс, то сидів би тепер спокійнісінько вдома, як оце сиджу я.

На моїм кораблі померло від гарячки кілька матросів, і на острові Барбадосі та на інших островах Вест-Індії, куди ми заходили з наказу власників корабля, я мусив набрати нових. Незабаром я пошкодував про свою необачність, бо більшість із них виявилась морськими розбійниками. На судні в мене було п'ятдесят чоловік, і я мав доручення торгувати з індіанцями в південних морях та шукати нових земель. Негідники, яких я набрав, збаламутили решту моїх людей і змовилися з ними захопити судно, а мене заарештувати.

Одного ранку вся ця зграя вдерлася до мене в каюту, зв'язала мені руки та ноги й погрозила кинути мене в море, якщо я чинитиму опір. Я сказав їм, що тепер я — їхній полонений і мушу коритися. Вони зажадали, щоб я заприсягся не чинити опору, а тоді, розв'язавши мені руки, прикували за ногу до ліжка й поставили біля дверей вартового з зарядженою рушницею. Він мав наказ застрілити мене при першій спробі втекти. В каюту мені приносили їсти й пити, а керування кораблем негідники взяли на себе. Вони мали намір стати піратами й грабувати іспанські судна, набравши для цього досить людей. Для початку вони вирішили продати індіанцям крам, що був на кораблі, а потім зайти на Мадагаскар і набрати там новий екіпаж, бо чимало їх, поки я сидів ув'язнений, померло. Кілька тижнів вони плавали та торгували з індіанцями, але я не знав, якого курсу тримався корабель, бо був замкнений у своїй каюті і чекав тільки смерті, якою вони часто мені погрожували.

7 травня до мене прийшов матрос Джеме Уелч і сказав, що з наказу капітана він має зсадити мене на берег. Я почав був сперечатися, та надаремно; я не міг навіть дізнатись од нього, хто з них тепер капітаном. Розбійники посадили мене в човен, дозволивши одягти найкращий костюм, майже новий, і взяти з собою невеликий пакунок білизни. Із зброї мені залишили тільки тесак. Однак вони виявили деяку чемність і не потрусили кишень, куди я поклав усі свої гроші та деякі дрібні речі.

Пропливши з лігу від корабля, човен пристав до якогось берега. Мене висадили на піщаній мілині. Я просив сказати принаймні, що це за країна. Але розбійники присягалися, що знають про це не більше, ніж я. Я довідався тільки, що капітан (як вони називали його), спродавши весь вантаж, постановив позбутися мене, тільки-но вони побачать суходіл. Пірати зразу відпливли, порадивши мені не баритися, бо наближався час припливу.

Залишившися в такому безпорадному становищі, я побрів до берега і, діставшися твердого грунту, сів на горбок одпочити та поміркувати, що мені робити далі. Спочивши трохи, я попрямував у бік суходолу, вирішивши віддатися першим дикунам, яких стріну, і відкупити в них своє життя перснями, браслетами та іншими дрібницями, якими завжди запасається моряк, виряджаючись у таку подорож; кілька штук їх залишилося в моїх кишенях.

Кругом розстелялися поля. Їх відокремлювали одне від одного нерівні рядки дерев, посаджені, як видно, не рукою людини, а самою природою. Скрізь видно було сіножаті з високою травою і лани вівса. Я посувався вперед обережно, боячись, щоб мене не захопили зненацька або не влучили стрілою ззаду чи збоку.

Незабаром я вийшов на битий шлях, укритий слідами босих людських ніг і подекуди коров'ячих ратиць. Але найбільше було там слідів кінських копит. Нарешті я вгледів якихось тварин. Вони блукали по полю, а двоє чи троє сиділи на деревах. Тварини ці мали дуже дивний і надзвичайно бридкий вигляд, що навіть трохи збентежив мене. Щоб роздивитись їх краще, я ліг за кущі. Деякі наблизились до місця, де я лежав, і дали мені змогу добре розгледіти їх. Голова та груди їхні були вкриті густою, в одних — кучерявою, в інших рівною шерстю. Бородами вони скидалися на цапів. Довга смуга шерсті також ішла по спині й по передньому боці ніг. Решта тіла була гола, і я міг бачити темно-коричневий колір їхньої шкіри. На високі дерева вони вилазили, як білки, бо їхні пальці закінчувалися гострими, кривими пазурами. Вони стрибали, плигали й бігали з неймовірною прудкістю. Самиці на зріст були менші за самців, морди в них були безволосі, а з голови звисали довгі прямі пасма. Колір шерсті і в самців, і в самиць був надзвичайно різноманітний: і русявий, і чорний, і червоний, і рудий. Загалом кажучи, ніколи за моїх подорожей не бачив я таких бридких істот, і жодна з тварин ніколи не викликала в мене такої огиди.

Вважаючи, що дивитися на них більше немає чого, я підвівся, сповнений почуття гидливості, і пішов далі, сподіваючись, що шлях приведе мене до якогось індіанського селища. Не ступив я й кількох кроків, як на дорозі з'явилася одна з цих тварин, що йшла просто до мене. Побачивши мене, ця погань скривилася й почала здивовано розглядати мою постать — так, ніби ніколи не бачила людини. Потім підійшла до мене й піднесла передню лапу. Не знаю, чи то був рух цікавості, чи злоби, та тільки я вдарив її тесаком плазма по лапі: я не хотів бити гострим кінцем, щоб не підбурити проти себе тубільців, убивши чи поранивши належну їм худобу. Відчувши сильний біль, звір позадкував і заревів так, що з сусіднього поля прибігла ціла череда цих тварюк. Не менше як сорок штук оточили мене, виючи та кривляючись. Але я підбіг до стовбура найближчого дерева, прихилився спиною до нього й став вимахувати тесаком, не підпускаючи їх до себе. Проте кілька цих проклятих істот, схопившись за галуззя позад мене, видерлись на дерево, щоб напасти на мене згори.

Хвилина була скрутна. Та раптом усі вони кинулися врозтіч. Тоді я наважився покинути дерево й вийшов на дорогу, дивуючись, що могло так настрахати їх. Глянувши ліворуч, я побачив коня, який поволі йшов полем. Підійшовши зовсім близько, кінь неначе здригнувся, але відразу заспокоївся й пильно подивився мені в обличчя, очевидно, вкрай здивований. Потім він кілька разів обійшов круг мене, розглядаючи мої руки та ноги. Я хотів був іти далі, та кінь заступив мені дорогу, приязно дивлячись на мене і, певне, не збираючись робити мені ніякого лиха. Деякий час ми поглядали один на одного, аж поки я насмілився піднести руку йому до шиї, щоб, посвистуючи, погладити його, як то роблять жокеї, коли привчають до себе нового коня. Кінь поставився до моєї ласки досить зневажливо. Він похитав головою, насупився і обережно підняв праву передню ногу, немов бажаючи відхилити мою руку. Далі він заіржав три або чотири рази, щоразу інакше, неначе говорив сам до себе якоюсь мовою.