Гаррі Поттер і келих вогню: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

- РОЗДІЛ ПЕРШИЙ -

Будинок Редлів

Мешканці Малого Генґелтона й досі називали його будинком Редлів, хоча відтоді, як там жили Редли, спливло вже багато років. Будинок височів на пагорбі понад селом; декотрі вікна були забиті дошками, на даху бракувало черепиці, а свавільний плющ густо обплітав його фасад. Колись добротна садиба, найбільша і найвеличніша в усій околиці, стояла тепер занедбана, сумна й покинута.

Усі малогенґелтонці сходилися на думці, що то була «моторошна місцина». Півстоліття тому тут скоїлося щось настільки загадкове й страшне, що літні селяни й досі заводили мову про це, коли бракувало нових пліток. Історію переповідали стільки разів, щоразу прикрашаючи новими подробицями, що ніхто вже не був певен, де правда, а де - вигадка. Проте кожнісінька версія починалася однаково: п'ятдесят років тому, коли редлівський будинок іще вражав своєю красою, одного погожого літнього ранку покоївка увійшла до вітальні й побачила, що всі троє Редлів мертві.

Вона помчала з пагорба в село і своїм лементом розбудила мало не всіх мешканців:

- Лежать з витріщеними очима! Холодні, як льодяки! Так у своїх вечірніх тувалетах і досі...

Викликали поліцію, і весь Малий Генґелтон завирував неприхованим збудженням та зацікавленням. Ніхто навіть про людське око не вдавав, ніби сумує за Редлами, яких тут недолюблювали. Підстаркуваті містер та місіс Редл були багаті, чванливі й нечемні, а Том, їхній дорослий син, навіть перевершував своїх батьків. Людей цікавило одне: хто вбивця? Адже ж не могли троє цілком здорових людей просто так врізати дуба однієї й тієї ж ночі.

У «Повішенику», сільському шинку, того вечора аж гуло: все село збіглося обговорити вбивства. І ті, хто не полінувався покинути свої затишні оселі, були цілковито винагороджені: несподівано в шинку з'явилася куховарка Редлів і оголосила принишклій юрбі, що заарештовано Френка Брайса.

- Френка?! - вигукнуло кілька голосів. - Не може бути!

Френк Брайс був садівником Редлів і самотньо мешкав у занедбаній хатині неподалік редлівського будинку. Френк повернувся з війни із задерев'янілою ногою і з великою відразою до натовпів та галасу, й відтоді працював у Редлів.

Усі кинулись пригощати куховарку випивкою, щоб вивідати подробиці.

- Я завжди вважала, що він чудик, - сказала вона нетерплячим односельцям після четвертої склянки хересу. - Таке дикувате! Піднесеш йому чаю, та ще й сто разів припросити мусиш, бо не возьме. Нелюдяний, ох нелюдяний...

- Але ж, - озвалася жінка за шинквасом, - Френк пережив тяжку війну, він хотів спокою. Навіщо йому було...

- А в кого ж іще були ключі од задніх дверей? - гаркнула куховарка. - Скіки пам'ятаю, в садівниковій халупі все висів запасний ключ! Ніхто ж не виламав дверей тії ночі! І вікна цілі! Френкові досить було прокрастися в будинок, поки ми всі давали хропака...

Односельці похмуро перезирнулися.

Я завжди підозрював, що з ним щось не те! - пробурмотів якийсь чоловік біля шинквасу.

- Це війна на нього так вплинула, якщо хочете знати, - втрутився шинкар.

- Чи ж я не казала тобі, Дот, що не хотіла б потрапити Френкові під гарячу руку? Казала, чи ні? - схвильовано вигукнула жінка в кутку.

- Жахнючий тип! - запопадливо підтвердила Дот. - Пам'ятаю, ще як він був малим дитям...

До ранку вже мало хто в Малому Генґелтоні й сумнівався, що Редлів убив Френк Брайс.

А в сусідньому містечку Великий Генґелтон, у темному й брудному поліційному відділку Френк уперто повторював, знову й знову, що він ні в чому не винний, але в день смерті Редлів бачив біля їхнього будинку незнайомого підлітка - чорнявого й блідого. Більше ніхто в селі того підлітка не бачив, тож поліція була впевнена, що Френк його просто вигадав.

І от, коли Френкове становище видавалося вже безнадійним, надійшов лікарський висновок про тіла Редлів, який змінив геть усе.

Поліція ще не бачила дивнішого звіту. Медична комісія, дослідивши тіла, дійшла висновку, що жодного з Редлів ані отруєно, ані заколото, ані застрелено, ані задушено, і взагалі - наскільки вони могли судити - їм не було заподіяно ані найменшої шкоди. По суті, йшлося далі в тому звіті, в якому чулася явна розгубленість, усі Редли мали ідеальне здоров'я, якщо не зважати на те, що були мертвісінькі. Єдине лиш зауважили лікарі, які намагалися знайти хоч якусь зачіпку, - це те, що в кожного з Редлів на обличчі лишився вираз жаху. На це розчарована поліція заявила, що відразу трьох дорослих людей не можна нажахати до смерті.

Оскільки не було жодного доказу, що Редлів хтось убив, поліції довелося Френка випустити. Редлів поховали на цвинтарі Малого Генґелтона, та навіть у могилах Редли ще довго збуджували цікавість селян. На загальний подив, Френк Брайс, огорнений хмарою підозр, повернувся до своєї хатини у редлівській садибі.

- А я гадаю, що це він їх закатрупив, і мені байдуже, що каже поліція, - доводила Дот у «Повішенику». - І якби він мав хоч крихту порядності, то забрався б звідси, розуміючи, що ми все знаємо.

Та Френк не забрався. Він лишився, щоб доглядати за садом для наступної родини, що оселилася в будинку Редлів, а тоді ще для наступної - жодна родина не затримувалася тут надовго. Можливо, якоюсь мірою й через Френка кожен новий власник нарікав на гнітючі відчуття, що їх викликала в нього ця садиба, яка без постійних мешканців почала занепадати.

*

Багатій, що володів редлівським будинком тепер, теж у ньому не жив і ніяк його не використовував. У селі подейкували, що він тримає будинок «через податки», хоч ніхто й не зміг би пояснити, що це означає. Одначе багатій і далі платив Френкові за роботу. Незабаром старому мало виповнитися сімдесят сім, він був майже глухим, його покалічена нога згиналася ще гірше, та за гарної погоди можна було побачити, як він усе ще порпається на клумбах, плутаючись у бур'янах, що виросли вже вищі за нього.

Та не тільки бур'яни докучали Френкові. Сільські хлопчаки взяли собі за звичку жбурляти камінці у вікна редлівського будинку. Вони гасали на велосипедах по газонах, що їх так ревно доглядав Френк. Кілька разів, щоб показати свою відвагу, хлопці вдиралися в старий будинок. Вони добре знали, настільки Френк був відданий цій садибі, тож їх забавляло, коли він шкутильгав до них, погрозливо розмахуючи костуром і хрипко їх лаючи.

Френк не мав сумніву, що хлопці знущаються з нього тому, що так само, як і їхні батьки й діди, вважають його вбивцею. Отож коли він якось у серпні прокинувся серед ночі й побачив, що в старому будинку діється щось дивне, він вирішив, що то чергова зухвала витівка хлопців, які вирішили йому допекти.