Покарання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Цікаво… — вона глянула у вікно. — Остапе, зупиніться, будь ласка. Я тут живу.

Я зупинив машину біля кількох височезних будинків, що незворушно стояли навпроти. Відчув, що зараз настане вирішальна хвилина, коли Зоряна піде і я її більше не побачу. Ніколи.

— Навіть не знаю, як вам віддячити. Якби я не замріялася і не потрапила майже під колеса автівки, то не побачила б вас особисто. І тоді б не мала ваш автограф.

— Життя дуже загадкова штука, — погодився я з нею.

Зоряна відчинила дверцята і не рішуче на мене подивилася, наче збиралася сказати мені щось дуже важливе, але соромилася чи боялася це зробити. І така нерішучість в її поведінці ще більше мене інтригувала, заворожувала та призводила до трансу.

— Я не хочу здатися вам дивною, але… але можна буде якось з вами ще ну… побачитися. Просто я обожнюю вашу творчість, — серйозно сказала вона. — І в мене є ще дві книжки, які не підписані.

— Треба ходити на презентації книжок, щоб отримати автограф від мене, — я розсміявся. — Це, звісно, жарт. Можете залишити мені свій номер і я вам на днях подзвоню. Обіцяю.

Я не дав їй першим свій номер телефону, бо з власного досвіду знав, що бувають різні читачі, прихильники і навіть фанати, які постійно набридають дзвінками, не дають нормально жити. Зоряна продиктувала мені свій номер, який я зберіг в телефонній книзі. Лише потім, я усвідомив, наскільки важливим були для мене ті одинадцять магічних чисел, які можуть викликати голос Зоряни, а при сильному бажанні і саму господарку цього чарівного, дзвінкого, як спів птахів голосу.

— Ще раз дякую вам. Бувайте.

— До зустрічі, — я дивився в слід дівчині, поки вона не зникла в під’їзді десятиповерхового будинку.

А потім ще хвилин п’ять сидів в салоні і прокручував в деталях знайомство із Зоряною, що відбулося буквально годину тому. Я сподівався, що ця зустріч — це знак, щоб я йшов вірною стежкою далі.

Розділ 4

В ту ніч я ліг спати дуже пізно та довго не міг заснути. А під ранок, коли міцно спав, мені наснилася Зоряна, її чудесний образ стояв перед моїми очима.

Але як тільки-но я виринув із фантастичного царства Морфея, прокинувся, то не міг нічого пригадати. Лише дивні фрагменти образів в голові і все. Тонка межа між сновидіннями і реальністю, перетворилася на товстезну, глуху стіну і я не усвідомлював, що важливого було в сновидіннях.

Та зараз це було і не так важливо. Я збирався їхати на семінар по езотериці та послухати цікаву інформацію. Можливо, це допоможе мені написати новий роман. Зранку я поснідав «Мівіною» та випив пляшку пива. Після трапези викурив дві сигарети, пригадуючи вчорашнє знайомство із Зоряною. Дійшов висновку, що наша зустріч за таких екстремальних обставин може мати для мене важливе значення.

Потім, я ввімкнув комп’ютер та перевірив електронну пошту. Було з десяток е-мейлів від читачів, що хотіли знати про мою творчість, особисте життя і різні дрібні речі, про які я навіть не задумувався. І не мав жодного бажання відповідати на ці листи. Я просто думав зовсім про інші речі.

Аналізуючи своє минуле — недалеке минуле, я доходжу висновку, що мені в житті постійно чогось не вистачає. Начебто я досяг того, що так хотів, але щось все одно було не так. Мені не вистачало гострих відчуттів, адреналіну, ризику, небезпечних подій. Саме тому, я намагався втекти від реальності, від зовнішнього світу за допомогою психотропних речовин, які вводили мене в оману, створюючи химерні, утопічні, галюциногені переживання та відчуття. Але з часом, я зрозумів, що вони також мені не дають того смаку життя, всіх гам кольорів світу, всього такого недосяжного, абстрактного, величавого та навіть магічного, що я так сильно прагнув отримати, відчути, зануритися в це і жити в ньому.

Трошки пізніше я збагнув, що мої романи повністю пронизані містикою, окультизмом, аномальними подіями, а сам я при цьому не маю до цього ніякого відношення. Я жодного разу не зіткався з чимось подібним і хотів спробувати відчути страх, ірраціональність, відсутність дійсності речей та явищ.

Далебі, я божевільна людина. Але якщо вже задумав подібне здійснити, то навряд чи збираюся відмовитися. Божевілля теж має свої рамки, границі, за якими існує ще більше божевілля — божевілля усіх божевіль. От на цей рівень я вже точно не збирався потрапляти. Страшнувато та млосно. Краще залишатися на своєму місці. Краще не йти за межі дійсності, за межі тривіального людського світобачення, яке наскрізь переповнене шаблонами, стереотипами, що лише існують в цьому світі.

Проте, я мав таку вдачу, що йшов завжди за всі встановлені ліміти і прагнув відкривати нові виміри.

Я дивлюся на екран монітора, з якимось дивним і не зрозумілим для мене відчуттям тривоги, страху та невпевненості у собі. Відчуваю сильне бажання напитися, нализатися, надудлитися під зав’язку, так щоб затуманити свідомість і про все забути. Байдуже, що це буде лише на деякий час. Я вже звик до контакту із зеленим змієм, а тому дуже рідко коли відмовлявся від спиртного.

Воно завжди давала опору та впевненість, навіть, якщо це були лише ілюзії. Прозріння, як правило, приходить із запізненням.

В такому напідпитку, в мене в голові останнім часом виникало ім’я Долина. Я ніколи не чув про цю дівчину, але відчував, що її життя має якесь відношення до мене самого. Відчував це якимсь шостим відчуттям.

І не помилився у подальшому.

Виступ доктора трансперсональної психології мав проходити в будинку культури, у величезній аудиторії, розрахованій на півтисячі осіб. Я приїхав за десять хвилин до початку, проте, більшість місць вже були зайняті, наче розподілені між собою депутатські мандати. Люди терпляче чекали початку виступу біоенергетика і жваво щось між собою обговорювали.

Більшість відвідувачів були середнього віку, не багато пенсіонерів та зовсім мало молоді, яка не любить тусуватися в подібних місцях, віддаючи перевагу нічним клубам та дискотекам. Серед такого величезного збіговиська люду, я помітив кількох своїх знайомих з клубу «Аномалія», але чомусь не горів бажанням сісти поруч з ними і приєднатися до розмови про вічне, духовне, недосяжне, оповите містичною оболонкою. Хоча, раніше, зазвичай я так і робив. Але мене постійно терзали різні сумніви, тривожні передчуття і невідомий страх.

Що я тут роблю?

Відповіді немає. Я все більше відчуваю себе гостем, зайвою ланкою ланцюга цілого світу. А потім я жахаюся цією думки. Дійсно, це безглуздо думати про такі песимістичні речі.

Через п’ять хвилин аудиторія була вкрай заповнена натовпом, що прийшов сюди здебільшого із цікавістю подивитися на живого екстрасенса. Деякі люди були готові навіть кілька годин стояти (бо вільних місць вже зовсім не залишилося. Не зважаючи на те, що службовець приніс кілька додаткових стільців), щоб тільки отримати для себе якусь важливу інформацію, знак, напрямок вектору руху їхнього життя, можливо, останню надію чи пораду, як жити далі і що з цим робити. Як на мене, то найкраща порада: якщо все йде вкрай погано, то забий на це і живи в кайф від того, що комусь точно ще гірше. Можливо, так не правильно жити, але хто сказав, що я мушу бути взірцем істини?

Нарешті на трибуну вийшов середнього зросту, міцний чоловік в охайному, світлому костюмі і чемно з усіма привітався. У його погляді, жестах, словах відчувалася дуже сильна енергетика, що так притягувала багато слухачів. Сказавши кілька слів про себе, Пилип Пшеничний (а саме так його звали) почав розповідь. Власне, його витончена промова була дуже цікавою, інтригуючою, з деякою долею гумору, щоб публіка не нудьгувала від метафізичних інтерпретацій анормальних явищ.