Покарання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Найкращі побажання Зоряні у здійсненні всіх заповітних мрій від Остапа Дорошенка в день знайомства — написав я і поставив свій підпис. Зазвичай, я не писав таких довгих побажань, але цього разу зробив виняток для цієї чарівної дівчини.

— Дуже дякую вам.

— Це вам дякую, що ви прочитали усі мої романи, — зауважив я, повертаючи книгу її володарці. — Який твір вам найбільше сподобався?

— Останній. «Друге пришестя» така захоплююча книжка! Я її прочитала за півночі. Але інші книжки теж дуже цікаві.

— Мені теж останній роман більше всього сподобався. Мабуть тому, що я писав його легше всього.

— Остапе, сьогодні видався такий важкий день. Я ледве не загинула… Мені треба додому. З вами можна буде якось поговорити про творчість іншим разом? Не сьогодні.

Здавалося, дівчина настільки була шокованою мене побачити в реальності, що навіть забувала деякі правила ввічливості.

— Звичайно, — погодився я. — Зоряно, я можу вас підвезти куди скажете. Хоч зараз. Все-таки я винен в тому, що сталося.

Зоряна замислилася.

— Мені якось не зручно… У вас купа справ. Писати треба…

— Перестаньте, то вже мої проблеми. Якщо ви хочете, то я можу викликати таксі. Не подумайте, що я вас примушую сідати в машину. Я на психа начебто не схожий.

— Не схожі. Тому я вам довіряю. Для мене велика честь їхати в одній машині з таким генієм, як ви.

— Ну це вже перебільшення. В першу чергу я звичайна людина, як всі.

Але мені, звісно, було приємно почути такі слова. Адже для письменника як і для будь-якого митця найголовніше в житті — це признання його талантів, висока оцінка того, на що ти тратиш весь вільний час, пишеш твори, редагуєш їх і боїшся, що це нікому не потрібно. На щастя, я вже пройшов через цю перешкоду.

— Зоряно, то як? Ви сідаєте у авто чи підете пішки додому?

Вона обрала перше.

Та я у цьому навіть і не сумнівався.

Поки ми їхали під пильним поглядом полуденного осіннього сонця, я довідався, що Зоряні двадцять років і вона вчиться на четвертому курсі, на філологічному факультеті. Дівчина розповіла трохи про себе і потім почала розпитувати мене про життя, творчість та всякі інші світські речі, без яких не можна обійтися, але які часом можуть набридати. Звичайно (хто б у цьому сумнівався після знайомства?), Зоряна перечитувала кілька разів усі мої романи і нетерпляче чекала вихід нової книжки. Я їй нічого не сказав про творчу кризу, але все більше розумів, що ця студентка мені подобалася. Зокрема, вона просто читала мої романи і не порівнювала мене з іншими відомими письменниками, на кшталт, що я пишу в стилі (ім’я та прізвище проставити самостійно) або це нагадує твори такого автора…

Зоряна була чарівною, дуже прекрасною дівчиною, з ніжним, наївним виразом обличчя, виразом зразкової цнотливості, отієї дівочої невинності, яка мене очаровувала своєю магічною, надприродною силою. Така ніжна, тендітна дівчина із ексцентричними поглядами на світ, така обережна, помірна у своїх міркуваннях, вона мені страшенно подобалася, затьмарювала розум своєю феноменальною вродою, лише своєю несподіваною появою в моєму житті. І я був загублений в її спокійному погляді очей, голубих як гладь самого неба.

— У вас чудова машина. Мені подобаються «Тойоти», — помітила вона через деякий час. — Певно дорого обійшлася?

Останні кілька хвилин ми їхали мовчки і ці слова, що так дзвінко, пафосно пролунали з її ніжних дівочих вуст, були для мене приємним звуковим фоном, мантрою, яку постійно про себе повторюєш.

— Дорого, — погодився я. — Але я взяв її в кредит на п’ять років.

— Отже, в Україні все-таки можна прожити лише на одні літературні гонорари?

Коли Зоряна ставила мені це питання, то її прекрасні, витонченні риси обличчя стали ще більш ніжними, гладкішими, більш привабливими для чоловічих очей, які давно не милувалися такою надзвичайною неземною вродою молодої дівчини. Зовсім випадково (чи закономірно?) наші погляди зустрілися в одній точці — погляди двох дуже схожими за інтересами людей, що доля звела в цей день так несподівано. Проте, цей жест долі був таким бажаним і необхідним для мене, як для горе-мандрівника, який опинився в пустелі Ніагара потрібна вода. Очевидно, Зоряна піймала той настрій, ті всі відчуття та враження від моїх очей, бо вона трохи зашарілася, почервоніла, як яблука Джонатан, сором’язливо опустила очі вниз, ховаючи від мене їх незбагненну таємницю.

— Таких авторів у нас дуже мало. Вистачає на життя тим літераторам, які вміють писати актуальні речі, піднімати моральні питання та динамічно будувати цікавий сюжет. Можна писати про одне й те саме сотні книг, тільки під різним кутом зору і кожна книга буде неповторна і дуже цікава. У мене немає мільйонних контрактів, але мені вистачає тих грошей, що отримую. Крім того мої романи переклали на кілька іноземних мов і євро посипалося на мій банківський рахунок. Це вже більш приємні суми…

— Еге ж… До речі, я хотіла у вас спитати. Про що ви пишете зараз, якщо це не секрет?

Навіть для мене це був секрет, бо початок роману на кілька сторінок ніяк вдалим назвати не можна було. А розкривати свої карти і казати все, як є я просто не хотів. Далебі, це могло дуже засмутити юну наївну дівчину, яка із великою пошаною дивиться на мене, думаючи ніби я банк відповідей на всі питання світу. То що тоді казати у відповідь?

— Ну… це ще рано казати… Я пишу про деякі людські життя, що несподіваним загадковим чином переплітаються між собою. Звісно, тут також буде містика. Але я сам не знаю, чим це закінчиться…

— Себто, як не знаєте? Як можна писати, не знаючи про що?

— Це такий парадокс літераторів. В мене виникла ідея і приблизне уявлення, що станеться далі з персонажами. А фабулу я ніколи наперед не продумую до фіналу. Все пишеться спонтанно і випадково. Так цікавіше не тільки для читача, але і для мене самого. Мабуть, таким чином і пишуть більшість видатних письменників. Імпровізація. Інтуїтивне бачення завдяки натхненню.