Комета прилітає: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Не знаю, чи справжні, — відказав Нюхмумрик, — але дуже гарні.

Вони подалися в гущавину, обережно пробираючись між валунами та колючим чагарником.

— Якби сяяло сонце, ґранати виблискували б іще гарніше, — мовив Нюхмумрик.

Чмих промовчав. Його вусики настовбурчилися від радісного передчуття, а страх минув без сліду.

Тепер вони чапали дикою ущелиною, дно якої помережали глибокі ритвини. Тут панував присмерк, безлюддя і моторошна тиша, мандрівники мимоволі розмовляли пошепки.

— Обережно, — тихо застеріг Нюхмумрик. — Це тут.

Вони нахилилися і зазирнули до тісної розколини, на дні якої в останніх відблисках дня мерехтіли міріади червоних камінців — безліч крихітних комет у чорному всесвіті…

— І все це належить тобі? — затамувавши подих, прошепотів Чмих.

— Так, доки я тут мешкаю, — голос Нюхмумрика звучав безтурботно. — Мені належить усе, що я бачу і що тішить моє око. Усенька Земля, якщо хочеш…

— А собі можна щось узяти, як гадаєш? — очиці Чмиха мрійно блищали. — За них можна купити собі вітрильник або самокат…

— Бери, скільки хочеш! — засміявся Нюхмумрик. Чмих почав обережно спускатися у розколину. Він подряпав носа і кілька разів ледь не зірвався вниз, але вперто прокладав собі шлях.

Опинившись урешті на дні, важко перевів дух і заходився тремтячими лапами згрібати ґранати. Що там перли Мумі-троля у порівнянні з цією розкішшю! Мерехтлива купка невпинно росла.

Чмих, онімілий від щастя, відходив усе далі вглиб ущелини, підбираючи коштовності.

— Агов! — долинув згори голос Нюхмумрика. — Ти довго там будеш порпатися?

— Ще трішки! — закричав у відповідь Чмих. — Їх тут ще так багато…

— Впала роса і стає холодно, — кликав Нюхмумрик.

— Так-так. Вже йду… зараз… — відзивався Чмих, заходячи тим часом ще глибше в ущелину, де мерехтіли два великі червоні ґранати.

І тут сталося щось жахливе: ґранати ворухнулися, кліпнули, підступилися ближче, а за ними з’явилося лускате тіло, що з шерехом, від якого холонула душа, пересувалося по камінні. Чмих верескнув лише раз, вмить розвернувся і кинувся навтьоки. Він побіг підстрибом, сторчголов, риссю, галопом до прямовисної стіни ущелини, а тоді подряпався вгору, чіпляючись змокрілими від страху лапками.

Створіння під ним унизу тихо й погрозливо сичало.

— Що на тебе найшло? — чудувався Мумі-троль. — Куди так поспішаєш?

Чмих не відповідав, безтямно дерся угору, і, лише опинившись у безпеці, упав знесилений до ніг друзів.

Мумі-троль з Нюхмумриком зазирнули вниз, у розпадину, і побачили велетенську ящірку, яка чипіла над купою гранатів.

— Клянуся своїм хвостом! — прошепотів Мумі-троль.

Чмих сидів поряд і ридав.

— Усе вже минулося, — заспокоював його Нюхмумрик. — Не плач, маленький друже!

— Ґранати, — хлипав Чмих. — Жодного мені не дісталося!

Нюхмумрик сів коло нього і приязно мовив:

— Я знаю. Нелегко доводиться тому, хто прагне володіти речами, мати їх, носити за собою. Я лише милуюся ними, а коли подаюся в мандри, вони залишаються у моїй пам’яті. Замість тягати важкі тлумаки з маєтками, я насолоджуюся мандрівкою.

— Я міг нести їх у наплічнику, — понуро бубонів Чмих. — Однак дивитися на коштовності — це одне, а відчувати їх на дотик і знати, що вони твої, — зовсім інше.

Чмих звівся на ноги і голосно висякав носа. Над ущелиною западала темрява, мовчазні й трохи засмучені, друзі поверталися назад.