Повечерявши, як і напередодні, хлібом, яблуками й молоком, Гольт і Ута ще з годину сиділи разом. В каміні потріскували дрова. Ута на старовинній прядці сукала товсті кошлаті нитки. Згодом, хоч було ще рано, Гольт ішов у свою мансарду. Так, у рівномірному чергуванні праці й відпочинку, спливали зимові дні.
Важка фізична праця, достатній відпочинок, непорушний розпорядок дня… Гольт відчув, що він видужує і що хаос, який панував у нього в думках і в почуттях і який після війни чимдалі зростав, починає поступово зникати. Але Утина мовчанка просто деморалізувала його. Аби якось порушити її, Гольт вечорами розповідав Уті про своє дитинство в Леверкузені і Бамберзі, про матір і гамбургських родичів, про дядька Франца і дядька Карла. Отак, зрештою, він розповів їй історію усього свого життя, не забув і про свого батька — розповів, що той народився і виріс у селі, в родині старшого лісничого.
— А як він познайомився з твоєю матір'ю? — поцікавилась Ута.
Це запитання не здивувало Гольта. Вона й колись, під час війни, розпитувала про батька.
— Він кілька років плавав корабельним лікарем на одному з пароплавів реннбахівської судноплавної компанії,— відповів Гольт. — Пізніше працював у Гамбурзі, в Інституті по вивченню тропічних хвороб, де, очевидно, й познайомився з гамбургськими Реннбахами. Зараз батько керує фабрикою в російській зоні, разом з Мюллером, комуністом, що сидів у концтаборі.
Ута зупинила прядку і сіла на тахту, дерев'яна спинка якої зарипіла.
— Чому ти не залишився в батька? — запитала вона.
Крізь прохилені двері звично ввійшов кіт, витріщився на вогонь, скочив до Ути і, муркочучи, клубочком згорнувся у неї на колінах.
— Я там зазнав краху, — сказав Гольт. Він ткнув у камін дерев'яну тріску і припалив люльку. — Мені здається, що я взагалі в житті невдаха. — Він сидів, нахилившись уперед і спершись ліктями на коліна. — Страшно навіть подумати, як низько я за такий короткий час опустився! Після повернення з війни довго хворів, а потім усе це звалилося на мене наче сніг на голову. — Гольт шпурнув нарешті палаючу тріску у вогонь і випростався. — Мене кинуло у самий вир життя, і я знову пливу за течією, як і завжди плив.
Гольт не намагався виставити себе перед Утою у сприятливому світлі. Він розповідав їй по-діловому все, що від інших приховував: про фрау Ціше, про смерть Петера Візе, про Гундель, Мюллера і Шнайдерайта. Ута уважно слухала. Слухала про трупи в підвалі, про питання, яке постійно терзало його: в чому ж сенс життя?
Вона мовчала. Але за кілька днів Ута раптом запитала:
— Ти часто думаєш про Гундель?
Гольт дивився у вогонь. Дивився, як дотлівають головешки, і не одразу відповів. Все потонуло у пітьмі, лише під попелом усе ще жеврів вогник.
— Так, — промовив він. — Часто. Дуже часто. Але в мене таке відчуття, ніби все це було лиш уві сні.
Яка б не стояла холоднеча, Ута і Гольт виносили після обіду шезлонги на повітря і вмощувалися проти сонця, підставляючи обличчя під його холодне й пекуче проміння. Ута завжди відверталася від Гольта, можливо, спала. Але одного дня вона раптом підхопилась і почала напружено вслухатись. Тепер і до слуху Гольта долинув якийсь віддалений дзенькіт. Ута миттю скочила з шезлонга. Гольт також встав і пішов услід за нею.
Він побачив її біля хвіртки. Дзенькіт наближався. Ута відчинила хвіртку і побігла дорогою вздовж озера. Гольт перейшов через палісадник і зупинився там, звідки було видно ввесь шлях. З боку лісу наближалися сани. Ута побігла їм назустріч, але дідуган, що правив кіньми, заперечливо похитав головою, і вона, опустивши руки, зупинилась, завмерла біля скованого кригою озера. Потім повільно попленталась назад, мовчки пройшла повз Гольта і ввійшла в будинок.
На збруї у коней подзенькували дзвіночки. Сани, навантажені сіном, під'їхали до сарая. Старий зліз. Обличчя його була все в зморшках, очі сльозилися на морозі. Гольт відніс у будинок клунок і невеличке барильце. Потім допоміг розвантажити сіно.
Чого чекала Ута?
— Більше нічого не привезли? — запитав Гольт.
Селянин приклав руку до вуха.
— Більше нічого? — прокричав Гольт.
— Нє-є, нічого! — відказав старий.
Гольт хитнув головою в бік будинку.
— Отже, фрейлейн Барнім знову буде засмучена!
Селянин підніс руку до вуха.
Гольт крикнув:
— Кажу — буде засмучена, чи не так?
— Нє-є, нічого! — промовив старий.
Гольт більш не розпитував.
Він знайшов Уту в стайні, вона стояла бліда, пригнічена й сумна. Світло ліхтаря було дуже тьмяне, але Гольт не помилився: Ута плакала!