І все ж Гольт був невдоволений. Він замислився. Той факт, що перша світова війна була жахливою, не перешкодив виникненню другої. Отже він — несуттєвий. Суттєвим лишилося тільки одне: хто винен у виникненні воєн? А Ремарк показує жахи війни не задля того, щоб викрити винуватців, яких варто принаймні хоч пошукати! Ремарк проклинає війну і водночас в мороці безглуздої смерті засвічує вогник товариської дружби. Отож через цю славнозвісну хрестоматійну товариськість виходило, що війна все ж таки породжує щось на зразок доблесті.
Гольт ходив з кінця в кінець по кімнаті, безупинно палив сигарети. Він роздумував над тим, що сам пережив, відтворював у пам’яті реальну дійсність війни. Існував один крилатий вислів, якого, звичайно, не було в жодній хрестоматії: кам-ради — негідники. У цьому вислові, наче в фокусі, концентрувалася вся суть війни, яка враз ставала підлотою. Гольт згадав Зеппа Гомулку; от між ним і Зеппом, можливо, існувало щось схоже на дружбу. А Вольцов, Феттер і він — це вже компанія негідників. Це — банда, спочатку в горах, а потім і на війні. Війна, у якій і він брав участь, — кримінальний злочин; і тому в ній не було товаришів, а самі лише співучасники. І хоч на прикладі першої світової війни це було не так видно, як на прикладі другої, а все одно ідеал фронтової дружби завжди залишався тільки туманом, фразою, полудою на очах людей, одягнених у форму захисного кольору, блукаючим вогником у темряві, тобто ідеалом, який присолоджував пілюлю людському стаду, що йшло на бойню. Такими ідеалами Гольт був ситий по саму зав’язку.
Його обступили роздуми. Він згадував тварюк з рунами на, комірі, він добре знав цих кривавих маріонеток і тепер шукав тих, що верховодили ними. Ще раз перечитав епіграф до роману «На західному фронті без змін». Отже, роман зовсім не слід розуміти як звинувачення! Бо ж кого він звинувачував, окрім кількох п’яних ресторанних стратегів або несамовитого Гіммельштоса? Ремарк хотів розповісти про покоління, «знищене війною, навіть якщо воно й не загинуло від її куль».
«Я також уник її куль, — думав Гольт, — куль великої жахливої війни, бомб, бортової зброї танків, вуличних боїв. А все ж і я знищений війною. Однак… Матері його ковінька, хіба це діло — в дев’ятнадцять років стояти отут на барвистому килимі і твердити: я знищений! Ні, не годиться! Така поведінка ніколи не була схвальною, навіть тоді! Я повстав проти батька, сам не знаючи чому. Я віддався на волю випадку і, замість того щоб шукати правильний шлях, шукав забуття. А коли прийшли спустошеність і похмілля, почав твердити сам собі: я банкрот, я уник куль, і все ж я знищений!»
— Я, власне, вводжу себе в оману! — промовив він уголос.
Гольт знову запалив сигарету і розломив між пальцями сірник. Тепер він знав, що його не задовольняло в книжках Ремарка. Ремарк також вводив у оману себе й інших, бо це ж якась трагічна метушня — уцілів і все ж знищений; образи ошуканих долею жертв там, на порозі життя, — усе це для певної групи людей речі значно приємніші, ніж холодні мов лід запитання: «Як таке могло статися?», або: «Хто в цьому винен?». Юнгер, Беймельбург — це брехня. Але й у Ремарка немає правди. У нього все повисає в повітрі, ніхто нічого не знає і — гірш того — ніхто не хоче нічого знати! І коли солдат повертається додому, весь його справедливий гнів, що накопичився на війні, знаходить вихід ні в чому іншому, як у пустій балаканині. Люди, нічого не маючи на серці, крім пустих слів, бунтують проти пустомолотства інших, при цьому старанно пильнуючи, щоб не зачепити добрий старий світ, отой світ, який і натворив усе це безглуздя. На запитаннях «чому», «cui bono?»[51] цим самим ставиться хрест. Забудь, і баста! І оті камради, які бунтували у двох перших книгах, у третій, на жаль, не написаній за традиціями фронтової дружби, йшли до виборчих урн і голосували спочатку за пана Гінденбурга, а потім і за пана Гітлера.
Гольт шпурнув книжку на стіл. «Пречудовий твір». Ще б пак! Понівечена душа фронтовика — це як щось надзвичайно привабливе! — Гольт злобливо подумав: — А що, як я устругну штуку і удам тут із себе представника знищеного покоління? Напевно, здобуду любов і повне розуміння, а можливо, ще й одержу пару костюмів на додачу. Адже свободу блазня в ставленні до Брігітти я вже здобув».
Але він не мав наміру грати роль блазня в цій комедії з розкішними старими декораціями. Суворої, холодної зимової ночі, останньої ночі в житті Петера Візе, він, Гольт, мріяв про те, щоб пережити війну і щоб почати все з початку — вчитися, шукати. Так, безкомпромісно шукати відповіді на запитання: чому? Точніше: хто винен? Або ще точніше: як виникають світові війни? Він забув про ці запитання, він мало не втратив грунту під ногами. Але ще не пізно, треба лиш схаменутися.
Одинадцятого січня, на день народження Гольта, прибув дядько Франц з повним чемоданом білизни, сорочок, краваток, взуття. Фрау Гольт подарувала синові золоті запонки. Кравець приніс зручний сірий костюм спортивного крою, чорний костюм строгого крою, смугасті штани, темно-сіре демісезонне пальто з якоїсь товстої тканини. Костюми були перелицьовані.
— В наш час це цілком пристойно, — сказала фрау Гольт. Вона була задоволена. — Тепер не соромно й на люди показатися!
Комерційний радник Реннбах повідомив, що він наступного тижня приїде снідати. Гольт за цей час уже якось примирився з церемонним стилем обідів і вечерь. Та від розмови за столом у неділю вранці його занудило. Він несподівано запитав:
— Дядю, а як ти гадаєш, чому виникають війни?
Фрау Гольт повернула вбік старанно зачісану голову, якусь мить пильно дивилась на сина.
Комерційний радник саме перемелював щелепами шматочок смаженого хліба.
— Текс, — мовив він, — вельми злободенне питання… — Він з хрускотом дожував хліб. — Погляди з цього приводу є найрізноманітніші і до того ж найсуперечливіші…— продовжував він. — Очевидно, все розвивається у відповідності до матеріалістичного положення, за яким війна — це специфічна форма боротьби людини за існування; Дарвін і таке інше. Розумієш? Експансивне прагнення до розширення життєвого простору, як тлумачить війну теорія про «народ без простору», мені здається найімовірнішим…
Гольт дещо іронічно поглядав на свого дядечка. «Це, безперечно, людина спритна й енергійна, — подумав він, — але… у порівнянні з батьком… І що означає «народ без простору»? Адже зараз на це ніхто не поласиться!»
— В газетах, — сказав Гольт, — там, у батька, в російській зоні, категорично відкидають теорію про нестачу життєвого простору. Земельна реформа, запевняють вони, всіх забезпечить землею. — Гольт з подивом спостеріг, як нервозно відреагував на ці слова комерційний радник.
— Розподіл землі,— звернувся дядько Франц до Гольта, — не кажучи вже про моральну сторону, про те, що він є грубим порушенням священного права на власність, так от, ця земельна реформа взагалі видається мені заходом надто поспішним і сумнівним! Коли й надалі ситуація залишатиметься такою, якою вона починає вимальовуватися зараз, тобто коли не буде створено жодного центрального німецького адміністративного органу, то це означатиме, що східна зона буде економічно відрізаною від інших зон і опиниться, не в останню чергу й через земельну реформу, на порозі повного краху. При відбудові економіки вони натраплять на непереборні труднощі й звернуть собі шию. — І дядько Франц розповів про англо-французькі переговори з питання інтернаціоналізації Рейнсько-Рурської області.— Переговори, як на наше щастя, так і на наше нещастя, не дали наслідків; адже це означає, що питання про центральну адміністрацію не зрушило з місця. Французи з дивовижною впертістю чинять опір будь-якій спробі створення центрального адміністративного апарату. Вони хочуть перш за все впевнитися, що рейнсько-рурське питання буде врегульоване так, як це вигідно їм. А про східну зону слід сказати, що більшовизація економіки, яка знаходить свій вияв у хвилі експропріацій, є не чим іншим, як повною безпорадністю перед лицем усіх цих труднощів.
Гольт слухав, відкинувшись на спинку крісла. Міцно стиснутий рот і трішки опущені куточки губів надавали його обличчю задумливого і дещо презирливого виразу.
— Брат Карл оцінює ситуацію у східній зоні набагато песимістичніше. Він її зовсім не бере до уваги.
— Дозволь задати тобі ще одне запитання, — промовив Гольт. — Адже дядько Карл на своїй верфі, себто на тій верфі, де він генеральний директор, будував підводні човни, чи не так?
— З тисяча дев’ятсот тринадцятого року, — урочисто і строго зауважила тітка Маріанна, повернувши до Гольта маску з сліпучим рядом передніх зубів. — В п’ятницю, двадцять першого лютого кайзер Вільгельм вручив нашому папа грамоту-подяку за заслуги в справі будівництва німецького підводного флоту.
— Інтересно! — сказав Гольт і знову звернувся до дядька: — Мені б дуже хотілося знати, хто, власне, оплачував ці човни?
— Складне питання, цілий розділ фінансової науки, — відповів комерційний радник, намазуючи собі ще шматочок засмаженого хліба. — В принципі — держава.
«Ага, держава! Отже, гітлерівська держава, націсти! — Гольт задумливо колотив ложечкою чай. — Залишилося неясним питання, де ж вони брали гроші. Хто знає? Очевидно, з податкових сум, атож, у тих самих людей, що пізніше плавали на підводних човнах. Плавали? Вони всі пішли на дно! — Він припинив колотити чай. Подивився на дядька. — Невже дядько Франц не знає, що німецькі підводні човни знищувалися, не встигнувши вийти з гавані? Невже він не знає, що у кожному підводному човні тонуло два-три десятки людей, що вони захлиналися, мов пацюки?»
Гольт не сказав ні слова, на цей раз він здолав хвилювання. Раптом він так багато збагнув з того, що там, у батька, чув і читав у газетах і що раніше не вкладалося в нього у голові. А тому люб’язно, але з нотками іронії в голосі запитав:
— Прошу пробачення, скільки, скажімо, міг заробити дядько Карл на кожному члені екіпажу потопленого підводного човна?
Ніж з рук тітки Маріанни з брязкотом упав на тарілку. Запала тиша. Фрау Гольт непорушно дивилась на сина. Тітка Маріанна заціпеніла і як колода сиділа на своєму стільці. Вона лише незграбно кивнула головою Брігітті, щоб та вийшла з кімнати. Та комерційний радник, хоч і був збентежений, окинув Гольта скорше веселим, ніж здивованим поглядом.
— Ти сідлаєш коня з хвоста, — сказав він добродушно. — А от тебе б запитати: як би ти збудував підводний човен без грошей?
— Я взагалі не збираюсь будувати підводні човни, — відказав Гольт. — Але облишмо це, давай поговоримо про щось інше. — Він старанно закарбував у пам’яті цю розмову. Та комерційний радник аж ніяк не вважав її закінченою.
[51] Кому це вигідно (лат.).