Гольт вийшов з ванної кімнати.
На сходах він зупинився вражений. У передпокої в сірому халаті стояла на колінах Брігітта і намазувала мастикою підлогу. Побачивши, як вона працює, Гольт мимоволі пригадав подібну картину… Сутінки, затхлий дух, на сходовій площадці навколішках боса дівчина у сірому фартусі і шкребе дерев’яні сходи. То була Гундель. В ті часи.
Гольт задумливо схилився на поручні, вийняв сигарету і запалив. Брігітта все ще не помічала його. Ота похмура сходова клітка постала перед його очима. Та ось картина змінилася, і він побачив Гундель за столом поруч з його батьком і доктором Гагеном. Гольт знову вже міг спокійно думати про Гундель. Період життя, прожитого в батька, лишився десь далеко позаду.
Він повільно рушив сходами униз. Брігітта випросталась, щоб пропустити його. Гольт кивнув їй. Він нічого не знав про цю дівчину, але пам’ятав, як поводилася тітка Маріанна з прислугою колись. Мабуть, він надто довго дивився на Брігітту, бо та опустила очі і знову взялася за ганчірку. У неї було ніжне, тендітне личко, ніжні руки; очі — темні, такі ж, як і коротко стрижене, гладко зачесане назад волосся.
Він запитав:
— Ви давно тут?
— З серпня, — відповіла дівчина.
Йому сподобався її голос, її схожа на місцеве нижньонімецьке наріччя вимова.
— А звідки ж ви?
— Під час війни я відбувала трудову повинність, — відказала вона вже невимушено, стоячи на колінах і дивлячись на нього знизу вгору. — Я з Померанії… Евакуація, табори і таке інше… І ось тепер я тут.
Він неуважливо кивнув. «Трудова повинність, все точнісінько, як у Гундель…» І Гольт уявив собі Брігітту поряд з доктором Гагеном за спільною вечерею. А чому б і ні? В неї розумні очі. Він ще раз кивнув їй, також не зовсім уважливо, бо саме розмірковував над тим, що таке випадок і як він грає з людьми — з Гундель, з Брігіттою, та, мабуть, і з ним самим.
У вітальні на дивані сиділа фрау Гольт. Біля її ніг вмостилися обидва пуделі.
— Хороше після ванної? — привітно запитала вона. — Сьогодні ввечері до нас навідається Франц. Буде сімейна рада.
«Сімейна рада? Віддає трохи анахронізмом», — відзначив у думці він.
Фрау Гольт причинила двері в передпокій. Потім вона нерухомо і прямо сиділа між своїх цуциків, що вже повискакували на диван.
— Ти не образишся на мене за відвертість?
Гольт вмить збагнув, що двері були відчинені і мати, мабуть, чула його розмову з Брігіттою. «Цікаво, про що ж вона говоритиме». Гольт посміхнувся.
— Будь ласка.
— Ти знаєш, я завжди дозволяла тобі робити все, що хочеш, — промовила фрау Гольт, чухаючи шию одному з пуделів. — Тобі дев’ятнадцять років, крім того, ти був у полоні. Я справді не заперечую проти того, щоб ти розважився з Брігіттою. Я тільки прошу тебе дотримуватись правил пристойності. У Маріанни вельми своєрідні погляди.
Ще трохи — і Гольт би вголос розреготався. Але раптом він збагнув смисл її слів. Він підвівся і підійшов до вікна. Стоячи спиною до матері, він думав: «Отже, вона не заперечує проти того, щоб я спав з Брігіттою, але я мушу це робити, дотримуючись правил пристойності, щоб не вразити цнотливість тіточки Маріанни!» Він чув, як мати додала:
— Сподіваюсь, ти не образився на мене за це зауваження?
— Анітрішечки, — відказав Гольт і обернувся лицем до неї. Він зреагував на її слова, всупереч своїм добрим намірам, з таким запалом і відповів на них з такою іронією, що фрау Гольт не могла цього не помітити. — Я вдячний тобі за твою неупередженість. А то я вже був злякався, що ти за розмову з Брігіттою знову звинуватиш мене, як колись, у «потязі до простолюду».
Фрау Гольт перестала гладити пуделя і, пряма мов свічка, заклякла на дивані, притиснувши лікті до тулуба і склавши руки.
— Я знаю, що поразка Німеччини змела багато суспільних бар’єрів, — промовила спокійно вона. — Твоє покоління, після всього, що воно зазнало, зрештою, колись поставить під сумнів традиційні форми способу життя, саме так і було після першої світової війни. Тому я не вбачаю нічого поганого в тому, що ти пофліртуєш з якоюсь дівчиною, яка в соціальному відношенні стоїть значно нижче за тебе. Але такі речі робляться потихеньку, принаймні без скандалів. Оце і все, що я хотіла сказати. Отже, твоя іронія недоречна. — Точно розрахованим рухом мати піднесла ліву руку. — З цим покінчено. До міри тобі Францові речі? Сьогодні ввечері він привезе ще два своїх костюми і демісезонне пальто. На завтра Маріанна викликала кравця. Мокка, облиш! — прикрикнула вона на одного з пуделів, що весь час злазив лапами їй на коліна. — Вернер, зроби ласку, випусти собак у сад.
Гольт пройшов передпокоєм у невеличку прихожу, що правила за гардероб, і відчинив надвірні двері. Собаки вискочили з будинку, майнули в закутані соломою і мішковиною кущі троянд. Якусь мить він нерішуче стояв і вдивлявся в сутінки. Потім також вийшов з будинку.
Він пішов уздовж безлюдної вулиці. Цуцики побігли слідом за ним. Гольт прогнав їх додому і повернув поміж віллами на північ, униз у видолинок. Обабіч дороги стояли старі каркасні будиночки, далі — великий селянський будинок нижньосаксонського типу.
Гольт зупинився на краю Еллергольцських боліт, що поросли жалюгідною вільшиною і тяглись далеко на північ, ген аж до пониззя Ельби. Швидко темніло. Гольт вдивлявся в туман, що повільно виповзав з болота, огортав присадибні ділянки і поглинав ліхтарі. Гольт змерз. «Чи й справді я повернувся сьогодні додому?» — запитував він себе подумки.
Перед віллою, оповитий туманом, стояв чорний «опель-супер». Брігітта відчинила і з легким докором промовила:
— Вас чекають.
Дядько Франц, Франціскус Реннбах, п’ятдесятидвохрічний бездітний вдівець, бездоганно вбраний, зустрів Гольта у вітальні з розкритими обіймами і довго тряс йому руки.