Гольт весело відповів:
— Інгрід, на мій погляд, гарненька. Але в матері є щось підступне, майже вульгарне.
Комерційного радника це так приголомшило, що він аж мотор заглушив.
— Я з нетерпінням чекаю, чи сподобаються тобі Геннін-ги, — помовчавши, сказав він. — Геннінг — власник контори по перевезенню портових вантажів і відбуксировці суден у відкрите море. Його син, — розповідав комерційний радник Реннбах, — надзвичайно здібний хлопець, він усього на кілька років старший за тебе. Старому дошкуляють камені в жовчному міхурі, й фактично усіма справами відає син. Вони уклали угоди з англійцями і знову мають чудові зиски.
— Син воював? — поцікавився Гольт.
— У військово-морському флоті. Здається, був лейтенант.
Машина проїхала зруйнованим центром і опинилася в Нінштедті — на північному березі Ельби. Там, на другому поверсі великого будинку, гостей приймали фрау Геннінг і її син. Хвилин на п'ять до них вийшов і старий Геннінг, хворий, жовчний чоловік у домашньому халаті. Він трохи побурчав про се, про те і зник. Його дружина, невеличка, жвава, сива жіночка, не зводила захопленого погляду з свого сина, Роланда Геннінга, високого, стрункого юнака з мужнім, вкритим ластовинням обличчям. Роланд тримався абсолютно невимушено і самовпевнено. Він підсунув до Гольта свій стілець і завів з ним дружню розмову. Вони говорили про автомашини і кораблі, про Гамбург і нічне життя в Санкт-Паулі.
— У нас тут панує, так би мовити, мирне життя, — сказав Геннінг і, підморгнувши, додав: — А знаєте що, пане Гольт… давайте якось найближчим часом порозважаємося трохи на дозвіллі! Згода?
— Згода!
Поки комерційний радник прощався, Геннінг сказав Гольтові:
— Я вам подзвоню при нагоді.
Комерційний радник так бурхливо виявляв задоволення доброю згодою між племінником і Геннінгом, що Гольтові навіть здалося, ніби дядечко все умисно перебільшує.
Вульфи жили в північній частині міста, в Осдорфі. Автомобіль зупинився перед відлюдним особняком, що ідилічно примостився на краю заплавних лук. Вульф був власником ве-дикої фірми по імпорту ї експорту продовольчих товарів. Перед війною фірма досягла нечуваного розквіту, але наразі усе ще знаходилась у стані важкого занепаду.
Дядько й племінник застали дома всю родину Вульфів: комерсанта, його дружину і обох дітей: вісімнадцятилітнього блідого і хирлявого молодика і шістнадцятилітню дівчину. Старі Вульфи з мученицькими обличчями те й знали, що бідкалися. Вони нарікали на лихоліття, на важкі часи, на нестатки і злигодні. Гольт тим часом розглядав дочку: худеньке, негарне дівча з вилупатими очима, зобасгою шиєю і неправильним прикусом — верхній ряд зубів упирався в нижню губу. З кучерявого попелясто-білявого волосся визирали відстовбурчені вуха. Її звали Аннероза. Брат її Гісберт своєю тихою, задумливою мовою нагадав Гольтові Петера Візе. Він був на голову нижчий за Гольта. Його обличчя з гострим підборіддям було всипане прищами, а великі вуха відстовбурчувалися точнісінько так, як у сестри.
Гольт завів з ним розмову. Гісберт Вульф, очевидно, був начитаний, бо пересипав свою мову безліччю імен — Бодлер[52], Карл Ясперс[53], Готфрід Бенн [54], Гайдеггер[55],— яких Гольт ніколи й не чув. Гісберт говорив про нехтування людиною, про її самотність, про надзвичайно песимістичний вік, про наближення буття до смерті. Гольт уважно придивлявся до юнака, не даючи приголомшити себе незнайомими прізвищами. Він запалив сигарету.
Вульф сказав:
— Якщо ви цікавитесь питаннями літератури й філософії… Ми тут інколи збираємось тісним колом і влаштовуємо літературні вечори. Я міг би подзвонити вам.
Гольт подякував.
— Я теж поет, — звірився Гісберт Вульф напівголосно.
Це зацікавило Гольта. Він обернувся до Вульфа і побачив, що той почервонів аж по самі вуха.
— Я пробую, виходячи з духу нашого часу, відповісти на тисячі запитань, полишених нам Рільке [56].
«Рільке?» — Гольт замислено затягнувся сигаретним димом.
— Я охоче прочитав би щось Рільке, — промовив він. — Це прізвище мені доводилось чути й раніше, але я нічого не читав з його творів.
Гісберт Вульф негайно ж підвівся й приніс досить зачитаний томик у виданні «Інзельферлаг».
— Ось, вибране, я охоче дам його вам! — Він перегорнув кілька сторінок. — «Ангел… — прочитав уголос. — Хто почує мій крик…» Ви розумієте? Хто почує нас в ангельських сферах? Оце воно і є — самотність європейця! Тримаючи палець в книзі, з ще й досі червоними вухами, Гісберт говорив:
— З цього починається й моя поезія. «І навіть коли він пригорне мене до серця…» Ангел, ви розумієте? Ці слова я взяв за епіграф до своєї четвертої «Бланкенезької елегії». Вона починається так: «Пригорни мене до серця, о ангел, візьми мене з собою!» Але в цій елегії я йду далі Рільке, розумієте? Якщо Рільке тікає в самотність, то я…
Гольт встав. Він відчув на собі погляд маленької Аннерози. Вона дивилась на нього, не приховуючи захоплення. Гольтові стало прикро за неї. Він вирішив, що буде до неї уважніший, коли доведеться ще зустрітися.
Прощаючись, старі Вульфи, так само, як і вітаючись, нарікали на лихоліття, на горе, що спіткало країну, на страшенно важке життя.
— Невже їм і справді так важко живеться? — запитав Гольт дядька, коли вони їхали додому.
— Анітрішки, — відказав комерційний радник. — Заокеанські діляги не полишили Вульфа в біді. Він одержує від них величезні продовольчі посилки. Але зараз дехто має за хороший тон нарікати на лихоліття.
[52] Шарль Бодлер (1821–1867) — французький поет, попередник декадентів.
[53] Карл Ясперс (1883) — німецький буржуазний реакційний філософ, один із засновників екзистенціалізму.
[54] Готфрід Бенн (1886–1956) — німецький письменник, близький до неоромантичного напрямку в німецькій поезії.
[55] Мартін Гайдеггер (1889) — німецький реакційний філософ, ідеолог імперіалізму і фашизму.
[56] Райнер Маріа Рільке (1875–1926) — австрійський поет-символіст.