— Вітаю… вітаю… — кілька разів повторив він, — сердечно вітаю!
Гольт сів. Він з цікавістю розглядав цю сиву, життєрадісну людину, свого дядька, що назвався комерційним радником і з якого били джерелом енергія й ентузіазм.
Комерційний радник розпитував Гольта про безліч речей, був задоволений лаконічними відповідями, і коли якась відповідь йому особливо була до вподоби, жваво кивав головою з сивим, але ще густим, наїжаченим волоссям. Розкрилися двері в їдальню. Вечерю — подано. Всі рушили до столу.
Їдальня, з її темними шпалерами і дубовими меблями, була страшенно похмура. На одному із стільців з високою спинкою сидів між ріднею і Гольт. Брігітта прислуговувала біля столу. Знову проста їжа — салат з картоплі і чорний хліб — подавалася з заведеною тут парадністю. На срібному підносі всім рознесли кришталеві мисочки, в яких лежало по кілька кружалець червоного буряка або дві-три квашені цибулини. Картопляний салат був майстерно накладений на важке срібне блюдо і прикрашений кружальцями моркви, а отих приборів і столового начиння на столі лежало стільки, що його б вистачило для величезного банкету. Оскільки було подано два напої — пиво і мінеральна вода, то поряд з кожним столовим прибором стояло по два розкішних шліфованих бокали.
Гольт поглядав то на одного, то на іншого і бачив, що всі вельми серйозно зайняті вечерею. Тітка Маріанна головувала, — вона непорушно сиділа в кінці столу і час від часу подавала рукою ледь помітні знаки служниці. І Брігітта наливала комерційному раднику пива, приносила комусь на порцеляновій тарілочці невеличку склянку або, тримаючи в правій руці важке блюдо, лівою накладала картопляний салат. Фрау Гольт не поступалася перед сестрою в суворій непорушності, і тільки комерційний радник поводився досить невимушено.
Він розповідав про дядька Карла, свого зведеного брата, бременського судновласника, кораблебудівника і банкіра, старшого сина і головного спадкоємця давно померлого судновласника Реннбаха, у якого від другої жінки й народилися Маріанна, Франціскус і Доротея Реннбахи. Гольт почав його розпитувати і з’ясував, що дядько Карл, про якого тут говорили з найбільшою шанобливістю, давно вже виплатив обом сестрам і брату їхню частину спадщини. Комерційний радник свою й Маріаннину частину вклав у гамбурзькі тютюнові фабрики, а Гольтова мати вдало помістила свій статок у важку промисловість — у підприємства, в яких, до речі, неабияку участь брав і Гольтів бременський дядечко — генеральний директор і головний акціонер однієї з великих судноплавних компаній та верфі, полишених йому батьком і давно перетворених у акціонерне товариство.
— Текс, — мовив Франціскус Реннбах, — декартелізація, про яку марять союзники, це прекрасно, але якщо ми хочемо бути незалежними, то нам, природно, найкраще виробляти сталь самим, отже, знов-таки слід подбати про вугілля.
— Інтересно, — чемно вставив Гольт.
Комерційний радник, стурбовано нахмуривши чоло, згадав також і про те, що Контрольна рада конфіскувала майно концерну «ІГ-Фарбеніндустрі».
— Усе це поки що абсолютно незрозуміло, — мовив він, — слід зачекати, що з цього вийде. — Він заговорив про просвіток, який нібито намічався. У таборі західних держав, мовляв, явно зростає опір примітивній політиці реваншу і підриву економічної могутності Німеччини. Про це, у всякому разі, свідчить відставка одного з визначних американських чиновників військової адміністрації, про яку нещодавно стало відомо. Цей чиновник був головою комісії по декартелізації.
— Але облишмо за столом політику, — закінчив комерційний радник. — Адже ми прагнемо не до чого іншого, як до мирного розвитку підприємництва. — І він в тоні легкої розмови з усіма подробицями розповів, як уранці на очах великого натовпу був піднятий з мулу потоплений підводний човен.
— Твій дядько Карл, — звернулася тітка Маріанна до Гольта, незграбно кивнувши йому, — будував у Бремені й підводні човни.
— Вірно. Корпуси для підводних човнів і торпедні катери, — уточнила фрау Гольт і багатозначно подивилася на сина, ніби бажаючи збудити в ньому інтерес до верфі бременського дядечка.
Але Гольт мовчав. Він ніяк не міг позбутися почуття, що усі ці люди, і навіть рідна мати, йому чужі. Обидві жінки здавались йому привидами — тітка Маріанна з довжелезним, тричі обвитим навколо шиї срібним ланцюжком і, мов дерев’яним, непорушним обличчям і мати з її безсумнівною вродою і крижаним холодом завчених жестів. Дядько Франц в аж занадто елегантному костюмі з англійського матеріалу. Він сидить між сестрами і так привітно й весело базікає, наче там, за стінами цього будинку, в усій країні, немає ні руїн, ні черг біля хлібних магазинів, ні розкопаних підвалів з зотлілими на порох трупами… Гольт не міг попросити скибки черствого хліба без того, щоб водночас не заворушилися і тітка Маріанна, й Брігітта разом з усіма підносами, блюдами й приборами. Варто було йому кашлянути, як непорушні маски-обличчя враз оберталися до нього: «О, пробач, Вернер… Що ти сказав?» І його охопив жах від самої лише думки, що тепер він мусить тричі на день отак мовчки, заціпенівши сидіти у цьому оточенні.
Раптом він запитав:
— А у мене буде своя кімната?
— Я давно хотіла тобі показати її,— сказала фрау Гольт. — Аякже, у тебе є своя кімната. Сподіваюсь, що ти почуватимеш себе тут чудово.
— Можна мені й снідати в своїй кімнаті?
— Певно, якщо ти хочеш, — відповіла тітка Маріанна, вищиривши передні зуби.
Гольт з полегшенням зітхнув: отже, йому доведеться брати участь в ритуалі тільки двічі на день, а з часом, може, вдасться уникнути й вечері.
Нарешті тітка Маріанна встала, вечеря закінчилась. Брігітту послали у погріб, і вона принесла в вітальню пляшку світлого рейнського вина «Рауенталер», яке комерційний радник настійно рекомендував для цього вечора. Він запалив сигару, а Гольту підсунув пачку сигарет того ж, що й раніше, сорту «Реемтсма Р-6». Гольт неуважливо запалив. Потім відбулася заздалегідь оголошена сімейна рада. Франціскус Реннбах був обома жінками визнаний за голову сім’ї.
— Як твої шкільні справи? — поцікавився він і, коли Гольт пояснив, жваво кивнув. — Я пропоную, щоб ти… скажімо, до великодня… одним словом, щоб ти вступив до школи і склав іспити на атестат зрілості.
Гольт відповів виразним жестом.
— Спочатку тобі слід призвичаїтися до мирного життя, — продовжував комерційний радник, — а все інше ми спокійно обговоримо потім. — Франц сказав, що в нього щодо Вернерового майбутнього серйозні наміри, і що, безсумнівно, найрозсудливіше було б зайнятися йому юриспруденцією.
«Юриспруденцією? Тоді вже краще математикою!» Гольт згадав Бльома. Але тут не було ні Бльома, ні кого іншого… Тут він — у матері, мати його законний опікун, і може, навіть змусити його виконувати її волю. Змусити? Гольт криво посміхнувся. Він не дозволить себе до чогось змушувати нікому! Він прислухався до слів комерційного радника, не перебивав його, коли той пояснював, в чому переваги юриспруденції, промовчав і тоді, коли той почав здалека:
— Слід зважати на становище Німеччини…
Коли комерційний радник звертався до Гольта з якимсь запитанням, він реагував величними жестами, які встиг перейняти за ці кілька годин від матері.
— Майбутнє Німеччини, — вів далі комерційний радник, задумливо випустивши з рота хмару сигарного диму, — залежить виключно від того інтересу, який виявлять союзники до німецької економіки. Сподіваюсь, американці на помилках своєї економічної політики після першої світової війни дечому навчилися. — Комерційний радник говорив про економічний розвиток, про те, що багато чого й зараз незрозуміло і що робити якісь прогнози надзвичайно важко. — Текс, — мовив він, — все залежить від того, в яких розмірах провідним галузям промисловості буде дозволено ввозити капітал. Інтерес до німецьких фондових цінностей досить великий. Треба зачекати, чи не наважаться американці надати нам державні кредити. Тут ще нічого не ясно. — Комерційний радник похитав головою, правицею провів по своєму наїжаченому сивому чубу і звернувся до Гольта: — При сприятливому розвитку обставин перед тобою, якщо ти будеш юристом, розкриються чудові можливості в галузі промисловості. В іншому випадку тобі завжди буде гарантована кар’єра державного чиновника.
Гольт люб’язно кивнув. Він стомився і зараз з найбільшою охотою встав би й пішов спати. Сидячи отак у кріслі, випроставши ноги, Вернер. думав: «Хай базікають, хай вигадують що завгодно про моє майбутнє, аби лиш дали мені спокій зі своїми ідіотськими обідами й вечерями!»
Заговорила фрау Гольт.