Що їм треба?
Я пришвидшила ходу, прошмигнула біля них. Спиною відчувала їхні погляди.
Невдовзі я вже стояла біля супермаркету. Але це був зовсім інший магазин. Не той, біля якого ми з Артемом виходили. Уздовж нього стовбичили галасливі жінки, продаючи зелень, домашню консервацію, якісь інші продукти.
— Скажіть, будь ласка, як проїхати до моста, що на Градинській? — підійшла я до однієї.
— На Радунській?
— На Градинській!
— Це там, де Радунська? — жінки переглянулися.
— Майже. Дуже близько, але автобус інший, — сказала я.
— Тоді тобі треба через той двір, там пройдеш кілька кіосків, а потім — направо.
«Розтелепа, роззява, ґава... Як же можна бути такою неуважною?» — картала я себе, бо мені знову треба було пройти повз тих двох.
— Ей, чюєш, ти! — озвався один з них. — Маєш бабки?
Моє серце підскочило аж до горла.
Що їм треба? Що їм треба?
— Ей, чюєш? — гукнув інший голос. Трохи грубіший. Хтось із двох гучно сплюнув.
Мені стало важко дихати. Що їм треба? Я підтюпцем подалася вперед. Боялася озиратися.
Майже стемніло.
Я не реагувала, вдавала глухоніму. Вони ж наступали на п’яти.
«Тьомо, де ти?»
— Чюєш, ти, глухаріха! — знову почула за спиною.
Мені хотілося бігти.
Бігти!
Бігти!
Чого вони причепилися до мене?
Я глибоко вдихнула. Видихнула. І кинулася щодуху протоптаною між будинками стежкою. Але трапилося саме те, що я й передчувала: здоровані кинулися за мною.
«Мамочко! Арчику! Мамо! Артеме!» — хотілося викрикнути, але мені не вистачало повітря, в грудях тиснуло.
Перед очима попливло, наче ті двоє кинули в мене каменем і влучили в голову. Хоча нічим вони не кидали насправді. Просто я відчула, як хтось із них стусонув мене у спину. Поштовх був сильним, та я не впала. Я ще бігла.
— Відчепіться! — крикнула. — Йдіть геть!
Один із хлопців схопив мене за плече. Вирвавшись, я метнулася стежкою до кіоску. Той був зачинений.
— Відчепіться! Чого ви від мене хочете? Відваліть!
Нижчий налетів просто на мене. Він різко штовхнув мене обома руками, і я боляче вдарилася лобом об кіоск.