Інший дім: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Градинської, — поправив його хлопець.

— Ну так.

Я йшла збоку біля них — моїх випадкових рятівників.

Хлопець, Макс, зовсім не дивився на мене. А я не зводила з нього очей, крадькома. Напевне, в нього мала бути гарна усмішка. Він мав тонкі вуста й білі зуби. Раптом захотілося, щоб він усміхнувся. Але згадавши про свій жахливий вигляд, я обірвала такий перебіг думок.

«Червоний, жовтий, зелений...» — знову крутилося мені.

— Вони нічого в тебе не вкрали? — запитав чоловік.

— Ні.

— А що хотіли?

— Гроші, — відповів за мене хлопець. — Що неясно? Чого їм ще хотіти?

— Мало чого? Телефон, сережки, — вів далі чоловік, — каблучку. Маєш коштовності? — глипнув на мене.

— Так, маю, але не зовсім коштовності. Моя мама... сережки... — я торкнулася кінчиків вух. Однієї сережки не було. — Сережки! — оговталася я. — Немає однієї.

— Коштовні, так? — перепитав чоловік.

— Ні-ні. Срібні. Маленькі. Такі невеличкі мушлі.

— Зірвали? — у його очах знову було співчуття.

— Ні. Мабуть, загубила, — я торкнулася вуха.

— Болить?

— Не знаю. Ні, майже, ні.

— Дорогі сережки?

— Ні, вони... Ні. Це мамин подарунок. Атлантичні мушлі, — я зняла ту одну сережку, що лишилася у вусі. — Мама надіслала мені. А я... я загубила... — я подивилася йому в очі.

— Добре, що сама ціла, — сказав чоловік. — А синець, — він придивився до мене ближче, — буде. Але, — кивнув, — як то кажуть, до весілля заживе.

Я зненацька схлипнула. Увесь той час, доки чоловік випитував мене, хлопець мовчав. Коли я схлипнула, він стурбовано глянув на мене. Нарешті вдалося роздивитися його очі — сірі-сірі. Від його погляду трохи відлягло від серця.

— Розкажи батькам, — порадив чоловік. — Треба заявити на них у міліцію, чи що? Як гадаєш, Максе?

— Не знаю.

Ми підійшли до зупинки.

— Скажіть, який автобус іде до Ра...

— Градинської, — знов поправив чоловіка хлопець.

— Так, який до Градинської?

— Сідайте на 21, і попросіть, щоб стали за мостом, — сказав якийсь юнак, знявши на хвильку навушники.

— Он їде! — чоловік махнув рукою. Автобус набли­жа­в­ся. — Слухай, — він ляснув себе по кишенях. — А ми ж із Максом навіть не запитали, як тебе звати. То як?

— Павлина, — відповіла я. — Поля. Мене звати Поля.