Інший дім: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Хто його талісман? Хто його оберіг? Не я?

Артем підморгнув білявці.

Чорні квадрати в моїй голові вдарялися один об одного своїми гострими кутиками. Я бачила, як Арчі доводив м’яча до кошика суперників. Знову уповільнювалися рухи. Останні секунди першого тайму добігали кінця.

— Арчі, ти крутий! — білявка в коротких чорних шортах ледь не вискочила на майданчик. Я бачила, як вона звела тонкі руки й сяйнула рожевою кофтиною в блискітках.

«Аліна? Капітан групи підтримки? Аліна?!»

— Арчику-у-у-уу-уу-у-у-у, — зно ву задзвенів її тон­­кий голос і влучив у кошик разом з м’ячем.

Артем удруге підморгнув їй.

«Арчику?» — у мене рвалося серце.

Остання секунда — команда «Бурих ведмедів» вела. Чоловік-фанатик галасував і оббризкував усіх довкола рідиною зі свого рота.

«Арчикууууу!» — ще раз немов шмагнуло мене по щоці Алінине вищання, і я не стала більше чекати, схопила свого наплічника й почала продиратися крізь натовп, наступаючи на ноги глядачам. Я проривалася уперед: до дверей, на вулицю. Більше не хотіла бути присутньою там, де моєї присутності не чекали.

Я летіла, нічого не бачачи перед собою. Згодом трохи вповільнила крок. Озирнулася, не розуміючи, де я. Хоч як добре знаю наш район, та на Троєщині загубитися дуже просто. Особливо коли нові будівлі щодень ростуть, немов гриби після дощу. Магазини, супермаркети, ресторани, бари, забігайлівки, аптеки, банки, заправки... А я досі майже не їжджу Києвом сама. Подумати лишень — я прожила тут цілих десять років! А навіть своєї Троєщини не знаю. Запитайте мене про моє місто, і я назву Майдан Незалежності, Контрактову площу, Андріївський узвіз, кілька кінотеатрів, бібліотеку, базари та магазини. І все. Моя школа за десять хвилин ходи від нашого будинку. До супермаркетів чи крамниць можна дістатися протоптаними дворовими стежками. Ні, звичайно, я знаю, як потрапити до «Золотих воріт» чи на «Хрещатик», тут і мови не може бути... Але це тому, що туди дістатися часом простіше, ніж виплутатися з якогось далекого закутку нашої Троєщини.

Надворі сутеніло. Я стояла біля газетного кіоску й віддихувалася.

«Арчикууууу...» — досі тенькало мені у вухах. Взяти себе в руки... Взяти себе в руки...

Мільйони дрібних квадратиків у моїй голові поволі складалися в один великий. Я прийшла до тями.

— Куди далі? Де тут маршрутки до нашої зупинки?

Це ж треба: я зовсім не стежила за дорогою, коли ми їхали до цієї школи. От розтелепа! Але нащо було стежити? По-перше, я ніколи не поверталася з гри без Артема. Ніколи-ніколи. По-друге, ніде правди діти, я таки роззява. От тільки згадати, скільки разів узимку я губила рукавиці та шалики. То я забувала їх в автобусі, то в метро. Та що там рукавички й шалики! Були два куди гірші випадки: перший раз я залишила паспорт у банку, коли отримувала грошовий переказ від мами. Удруге я залишила знову ж таки паспорт у Міжрегіональному центрі видачі паспортів, аж у Бортничах. Тобто на радощах, що наші з Артемом паспорти готові, я почала стрибати й вішатися братові на шию, і замість того, щоб вкинути паспорти в папку з документами, а потім в наплічник, я нашвидкуруч сховала папку, і ми побігли на автобус. Коли ми їхали, Артем попросив ще раз глянути на своє фото в паспорті. Його вкотре цікавило, чи він був схожим на Дірка Новіцьки. Примружившись, я уважно зміряла поглядом Артема й сказала:

— Є щось. Волосся таке саме жовто-біле. Ніс із горбиком, але радше не як у Новіцьки, а як у Баби Яги, — я була в доброму гуморі.

— Чи в батька? — кивнув він.

— Так.

— Ні краплі не схожий на Новіцьки?

— Схожий, схожий, — я хотіла підтримати його. — Просто викапаний. Ну, хіба ти в Україні, а він у Німеччині... Але ти дуже схожий на нього. Може, навіть і за НБА ти зіграєш, але... — я хотіла здаватися дотепною.

— Та проїхали, — засміявся брат.

— Арчі, а що, ніхто з українців досі не грав за НБА?

— Ти що? Грали!

— Грали? Брешеш?

— Грали, кажу. Медведенко за «Лос-Анджелес Лейкерс», Фесенко за «Юта Джаз»... Називати далі?

— Ні, — я затнулася. — Не треба. Вірю. Грали.

Справді, це було несерйозно. Сестра Арчі не те, що абсолютний профан, але ще й неуважна розтелепа. В одне вухо влетіло, в друге вилетіло. Адже Артем це все мені колись уже казав. Щоб не пекти раків, я міркувала вголос:

— Я думаю, що в тебе, Арчику, є всі шанси показати себе там. Не дарма ж мама казала, що віддасть тебе до ком...

— Знаєш, — перебив Артем, — це звичайно, може, й круто. Але мені якось трохи... — він говорив голосно й надто чітко, і я дивилася на його кадик, що рухався вгору-вниз. Так завжди трапляється, коли Артем говорить дуже старанно. — Мені, Полю, хотілося б, щоб «Бурі ведмеді» показали себе не там. Не в Америці. В усьому світі, Полю! — він вигукнув це так, що його кадик підскочив, як баскетбольний м’яч.