Інший дім: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я не знаю, скільки штурханів я отримала, доки нарешті з мене вирвався дикий крик:

— Мамооооо! Артемеееееееееееееееее! Мамоооо!

— Що ви робите? Ви!!! Що ви робите? — почувся чийсь голос.

— Ану припиніть! — інший голос.

Хлопці раптом відпустили мене. Просто посе­­­­­­ре­ди­ні чергового штурхана. Обидва шуснули за будинок. Заховалися в темряву прохолодного вечора.

Крутилася голова.

Туди-сюди.

Крутився світ.

Сюди-туди.

Я не втрималася на ногах і сповзла донизу, далі сіла на асфальт. Якимось дивом я стримала сльози, лишень схлипувати починала дедалі голосніше.

Біля мене стояли середнього зросту чоловік і вищий за нього стрункий хлопець. Гостре підборіддя нагадувало трикутник. Його в’язана смугаста хіпанська шапка була натягнута мало не по самі очі. З-під неї стирчало темно-русяве волосся.

«Зелений, жовтий, червоний, — я переводила очі зі смужки на смужку. — Червоний, жовтий, зелений...»

— Допомогти? — хлопець подав мені руку. Він мав дуже приємний голос. Глибокий і тихий.

Я кивнула, несміливо оперлася і встала. Потому він відразу сховав тонку руку в кишеню спортивного светра.

— Ти їх знаєш? — звернувся до мене чоловік.

— Ні.

— А ти? — він подивився на хлопця.

— Ні.

Мої джинси були брудні. Руки теж. Коротке світле волосся розтріпалося й стало схоже на квач, умочений у воду. З носа юшила кров.

— Тримай, — чоловік дістав із кишені носовичка. — Обітрися.

Руки дрижали. Я взяла хусточку й швидко приклала її до носа.

— Де ти живеш?

— На Градинській.

— На Радунській? — перепитав чоловік.

— Ні, на Градинській.

— Максе, це поблизу Радунської? — чоловік дивився на хлопця. Той замислився й ще більше насунув шапку на очі.

«Зелений, жовтий, червоний...» — знову пробігло мені в голові.

— Мабуть десь там, — він махнув рукою. — А чим ти зазвичай їздиш?

— 73, 173... — відповіла я. — З Оболоні. Чи Петрівки. А ще... — я трималася за голову і не могла зібратися з думками.

— Ходімо запитаємо на зупинці, як тобі дістатися Радунської, — сказав чоловік.