Інший дім: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Зовсім?

— Так.

— Як це, так? Якщо тоді була така ж паніка, як оце зараз...

— Паніки не було, Тьомо. Ми з вашою матір’ю готувалися до весілля. Ясно? Я ж сказав уже.

— Так, — Артем відвернувся.

Я не витримала й кинулася до комп’ютера. Увім­кнула скайп. Дарма — Anna в мережі не було.

— Полю, — кинув Артем, зазираючи в кімнату, — я запізнюся. Йдеш?

— Слухай, цей кі... — я затнулася, — кінець сві... — мені бракувало повітря вимовити це слово. — Ти в це віриш? Віриш?

— Це дурниці, Полю, — тихо сказав Артем. — Ну, ти жчула, така маячня вже була. І всі лишилися живі-здорові. Кінець світу, Полю, — мені здавалося, що він ­навмисне бадьориться, — настане, якщо я не прийду на гру, — він ступив до коридору. — Ти кроси взуваєш, Полю? Полюууу! — Артем уже зав’язував шнурівки, а я досі зазирала в біле з блакитними обідками віконце скайпу так, наче звідти мені назустріч мала виглянути Anna.

— Може, на телефон дзенькнути? — не втрималася я, вимикаючи комп’ютер.

— Поль, — Артем починав сердитися. — Я йду, окей? Ти або виходь зі мною, або лишайся.

Артем мав рацію: на гру запізнюватися не можна. Правила є правила. До того ж Артем — зірка команди «Бурі ведмеді». Усі хлопці нашої школи його поважали, а дівчата мріяли зустрічатися з ним. Скільки разів бувало, Артема обступали захоплені фанатки в черзі по автограф і не давали й кроку ступити. Та, на моє щастя, Арчі — Артему Чижу, моєму старшому братові, — ніхто з фанатичних прихильниць не подобався. Кому-кому, а мені це було відомо. Він завжди ділився зі мною своїми думками, тривогами, хвилюваннями.

Я була його оберегом на всіх іграх. Брат казав, що моя присутність сприяла його успіху, притягувала виграш. Ну, от і виходило, що мене, як і будь-якого талісмана, Арчі ніколи не лишав вдома під час гри. Принципово.

На всі матчі я ходила разом із ним і займала своє почесне місце в перших рядах зали. Так, щоб Артем міг мене бачити хоча б краєм ока. Коли йому вдавалося закинути м’яча до кільця суперника, він підморгував мені. Якщо завдяки Артему суперник промазував, і м’яч летів повз корзину, Артем поглядав на мене й морщив чоло. В очах його стрибали бісики. Без перебільшення скажу, що програвати їхній команді майже не доводилося, і, думаю, що це передусім завдяки моєму Артему, Тьомі, Арчі, Арчику. Хоча в команді «Бурих ведмедів» не тільки мій Артем, звісно. Усього семеро гравців, і всі вони справді круті.

— Може, ти йди, а я потім прийду, трохи припізнюся? — я ладна була вперше в житті не піти з Артемом, щоб таки спробувати викликати Anna.

— Що я можу сказати? — Артем скорчив гримасу й вийшов у під’їзд. — Роби, як знаєш.

Я зиркнула на батька — його очі блукали сторінкою газети «Пропоную роботу». Він то нервово смикав футболку, то потирав лискучу лисину.

І так весь вечір?

Мені не хотілося залишатися з ним наодинці.

Артем мав рацію: я вийшла за братом.

Артем

К-і-н-е-ц-ь с-в-і-т-у! Дурниці!

Такого просто за жодною логікою трапитися не може. Скажімо, якби Земля зіткнулася з гігантським астероїдом, тоді ми навіть і не відчули б, що настав кінець світу. Але такого не станеться. А отже, ніякого кінця світу не буде. Я читав колись на якомусь сайті, що вчені, досліджуючи нашу галактику, довели: всі ці пророкування про кінець світу — суцільна маячня.

Але ж на Поліні лиця немає.

Як зробити, щоб вона в це не вірила?

Чого я тільки смикався з тими новинами? Це ж треба! Попереду битва з «Чорними орлами», а в нас із Полею «кінець світу»!

Кінець світу?

Мені не хочеться розмовляти з Полею. Коли бачу її насуплене чоло, то розумію, що з мене нікудишній брат.

Але чим я можу зарадити в такій ситуації?

Гравцеві перед грою треба сфокусуватися... А як мені сфокусуватися, коли Полька виглядає так, наче щойно проковтнула якусь гидоту?