Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

- Ліз, дивися мені в очі!

- Може, хтось помилився номером?

- Лі, я знаю, що це він! Ти щойно пообіцяла більше з ним не бачитися!

- Сестричко, це не він. Я не бачила його цілу вічність.

- Ел!!!

Телефон замовк. Я поцілувала Інну в руку, а Костика в чоло. Зробила це для того, щоб жодна жива душа не запідозрила мене у ненависті до людей.

На сходах Інна каже:

- Я спостерігаю за тобою, Лізо, ти під моїм контролем. Вважай, щоб нічого такого не сталося і щоб тобі потім не було за себе соромно!

Вдома Інну чекає коханий чоловік,тому я не сприймаю її слова надто серйозно. Абсолютно задоволені люди втрачають дар спостереження.

Костик, як завжди, на прощання вкусив мене за лікоть і відразу вибачився. Інна докірливо гладить його по голові - і вони, побравшися за руки, розміреним кроком рушають надвір. Ясна річ, уже на тролейбусній зупинці Інна з Костиком забувають про мене, і тоді я страшенно хотіла б бути з ними.

Був ранок, але ранок такий, що був ранком не тільки дня. Я похапцем почала підраховувати. Двадцять років і жодного вчинку, за який мені було б соромно. Нічого такого, що зіпсувало б мені життя і натравило б на мене суспільство. Можливо, це справді ранок. Я ще маю час до вечора себе надолужити і помилитися рівно на дуже серйозно.

Перше - відімкнула телефон. Не почую, як він дзвонитиме, як ти дзвонитимеш. День почнеться з чогось іншого, наприклад, з шоколадної цукерки. У кімнаті чотири стіни, але інша кількість мене б анітрохи не здивувала. Рожеві цяточки над головою. Моя мама любить рожевий колір і не здогадується, що вже минуло чотири місяці, як я не цнотлива. Я теж про це не здогадаюсь і думаю, що рай усе ще попереду.

Друге - забуду, що ти в цю мить якраз набираєш мій номер. Протягом останніх чотирьох місяців ти кожного ранку так робив. Я наосліп брела в коридор до апарату і ще уві сні вела з тобою довгі розмови про час і людське почуття. Ти не знаєш, що я спала тоді, коли нібито на все погодилася. І що насправді тебе кохаю не я, а мій сон.

Третє - освідчення в коханні - це зовсім не кінець неспокою і невпевненості одне в одному. Це не мета, це не шалений секс на день 10950-й, це не бажане зморшкувате обличчя навпроти, коли прийде пора заплющувати очі до наступного народження, це не діти, дача і суботній пікнік на узбіччі, ні, освідчення в коханні - це тільки відрубаний палець у чужій кишені. Тиха радість триває хвилю-другу, а далі знову я сама і ти сам, ніби ніколи й не були одне в одному. З «я тебе кохаю» тільки починається найбільша і найтривкіша мука на світі. Вона, як космічний супутник, почергово обертається навколо кожного з цих трьох слів.

Останнє - всі мої попередні двадцять років - це щось вперше. Вперше прокинулася, вперше заснула-щоб-прокинутися, вперше визирнула у вікно, і був сніг, уперше зробила мільйон речей і вперше скуштувала мільйон делікатесів, уперше кохалася з чоловіком (так, мамо, це сталося в горах 23-го липня), вперше якось в понеділок почала нове життя і відімкнула телефон (ти ображаєшся?), вперше я тебе зраджу, хоча завжди думала, що бувають речі, які ніколи не трапляються вперше.

Я знаю, що рано чи пізно проклену неминучість першості, особливо тоді, коли вперше доведеться вистрибнути з вікна. Знаю, що рано чи пізно затулюся від усього руками, сховаюся від усього криком і передозуванням заспокійливого, і тоді відівчусь нове сприймати по-новому і звикну до найбільшої зміни в цьому світі - зміни дня і ночі. Я, як діабетик, звикну до всього і буду насолоджуватися процесом звикання. Процес звикання і буде моїм тодішнім буттям.

І останнє - чи знає хтось, яка тиша стоїть у квартирі, коли відмикаєш телефон? Така, коли немає сенсу остаточності. Зараз я зірвала час, але завтра час зірве мене, і не буде до чиєї шиї притулитися. Завтра я дивитимусь на телефон, як на ідола, впаду перед ним на коліна, відречусь від сили і власного профілю, аби відчути бодай тепло. Завтра буде інший ранок, який вже був. Я подивлюсь на чоловіка з дружиною і дитиною на руках, на те, як їхнє авто залишає в легкому осінньому приморозку димок на траві - і туга за остаточним виверне мої легені назовні. Тоді попрошу в тебе вибачення. За те, що так багато палю і не хочу мати дітей. За те, що в мені нічого не зможе народитися, крім Бога.

Він був дуже багатий, бо мав принаймні одне слово «але». Цього більше ніж досить. Він казав «але», коли пив пиво, коли чекав на мене в якомусь черговому скверику, коли я не приходила, бо скільки можна терпіти цю зраду, коли я все-таки приходила, бо, справді, скільки можна терпіти? Коли ми разом пили пиво, коли він казав, що не може мене відпустити, - завжди я чула суцільні «але», як заїкання його мозку, як судоми його почуття. Він був такий світлий і прозорий зі своїми «але». «Але» робили його незавершеним і недомовленим, ніби творець забув удихнути йому в груди ножа для щоденного розпорювання всесвіту. Він був більше хлопчик, ніж чоловік, зі своїми «але». Він - немовля, яке притулилося до моєї шиї, а радше -до сонної артерії. Він пахне цукатами, хоч я не маю про них жодного уявлення, ваніллю, вареним згущеним молоком, він не пахне тільки завтрашнім днем і завтрашньою мною, скільки б не втирався в мене тілом, - і я думаю, що «але» він завбачливо залишає собі на ранок. Щоб зігрітися ними, коли стане холодно, і щоб прикритись, коли його роздягнуть запитаннями догола.

Я завжди казала йому, що все буде добре. Він мені вірив. Іноді аж дратувала ця його нічим не підкріплена довірливість, але боротися з нею - означало б бути ворогом самій собі. Нехай хоч поки що.

І тоді я починала.

Найближчим часом ми втечемо з цього міста. Якось, кудись - тільки аби разом. Я тікаю від усього, і так само робиш ти. Як по правді, то і нема що серйозно покидати, крім нудьги, насадженої відповідальності і смердючих забігайлівок, де ми неодноразово намагалися сховатись. За нами заплаче так мало людей, що можна сказати - кілька, якихось одно-двоє, та й то не стільки за нами, скільки за нашою відсутністю, коли ми були тут.

Знайдемо якусь місцину, не обов’язково в горах, можна в столичному мегаполісі,так щоб мене вражала суспільна стратифікація, - щоб були справжні жебраки і справжні аристократи. Я хочу все це бачити і без кінця дивуватися зі світу, ходити до супермаркета по молоко, а натомість приносити все нові неймовірно печальні історії про теперішні невіру, ненадію, нелюбов. Ти ще будеш спати.

Ми ніколи ані словом не заїкнемося, що вмремо в один день і на одній подушці.

А далі? Будемо завжди кохатися? Як хочеш.

Квартира трохи холодна, з виглядом на новобудови, сусіди - шизофреніки, але дурниця, вони про нас думатимуть те саме. На коридорах тхне сечею і невмитістю, біля під’їзду дурні діти виривають з корінням посаджені нами чорнобривці, кожного дня кудись йдемо, розходимося на 6-8 годин, і в нас нерідко немає грошей. Деколи я йду до супермаркета тільки за історіями. Але ну і що з того? Головне, що ми цілу ніч і всі вихідні разом, так, як ніколи досі. Ти ж не знаєш, як я виглядаю в неділю зранку, як я чищу зуби того дня, як сушу феном помите волосся, як наношу на лице крем і як одягаю яскраво-оранжевий хатній халат. Ти ж не знаєш, яка я вночі, яка я з заплющеними очима, на якому боці сплю і чи міцно обіймаю ковдру, ти не знаєш, як я здригаюся, коли раптом серед ночі захочу в туалет і згадаю, що мені вже не шість років, - ти нічого серйозного про мене не знаєш, крім того, що я згодна щодня прати твої шкарпетки і труси.

Запахи, серед яких живеш довше, ніж кілька днів, стають рідними і не помічаються. Якщо ж якийсь із них прокидається в тобі знову, якщо твої органи знову, як перший раз, починають гостро реагувати на якийсь запах, давно злитий зі звичайним повітрям, то значить хтось когось має покинути. Хтось комусь став катастрофічно чужим. Коли після стількох років починаєш чути, як пахне твоя оселя, - треба терміново виїжджати з неї. Інакше вона сама стане тобі ворогом. Коли починаєш після стількох десятиліть чути, як пахне твоє місто, - треба терміново перебиратися в інше. Треба помирати, коли раптом чуєш, як пахнуть твої руки.

І от - я знову почула, як пахнеш ти. Я подумала: невже нам прийшла пора зникати одне для одного? Невже жодного з нас не врятує взаємне кохання? Невже ми так ніколи і не прийдемо до людей, побравшись хоча б за руки? Мені не потрібен твій запах, так само, як не потрібен запах внутрішньої сторони ліктя власної руки, я не хочу протягом вічної розлуки обнюхувати свій одяг і коци, щоб краєм носа вловити твою безповоротну відмерлість, о, я не хочу бути цвинтарем твого запаху.

У нього - молода дружина і стара мобілка. Коморка дзвонила після восьмої вечора, коли дружина намагалася його розшукати. Він знічувався від першого ж звуку, ховав мобілку в долонях, ніби хотів в утробі задушити її настирливий вереск, затуляв від мене екранчик, на якому висвічувалися номер домашнього телефону і слово «дім», а потім, коли вереск не припинявся, а я здивовано єхидно казала «чого ж ти?», прикладав до вуха апарат. Його «алло» звучало так, ніби він молився.

Дружина не Бог, - кажу я, - вона вибачить все.

Але він, кохаючись зі мною, ніколи не почував себе винним, навпаки - поводився так, як поводяться жертви. Тоді з моїх грудей виростало дерево, яке мало листя, гілля і стовбур, але не мало коріння. Моє дерево змушене було вставати вранці, йти до університету, блукати знайомими лабіринтами вулиць і мозку, випадково торкатися холодних клямок від нікудишніх дверей, слухати на зупинках маршрутних таксі розмови про їжу, війну і погану владу, але не могло стати на місці і стояти, віддаючись рухові вглиб.