Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

я давно помітила Єгоре як ти на мене дивишся коли кожного вечора тікаю в ліс покурити - Каган-Шабшай не дозволяє курити каже що пожаліється вищим органам і тоді мене в найкращому випадку посадять на місяць в карцер а можуть ще прив’язати голою до сосни і залишити на обід комарам а потім можуть запалити сосну і врятувати мене лише тоді коли почну молитися Богові можуть позбавити мене права зачиняти віконниці на ніч

і тому я тікаю в ліс щоб моя наглядачка нічого не бачила і роблю вигляд що збираю гриби навіть нахиляюсь або штуркаю ногою трухлявий пеньок але насправді курю якомога швидше і більше й перестаю думати про одну жінку - ти її Єгоре не знаєш вона залишилась там звідки я приїхала і найгірше що ніколи не згадує про мене навіть не знає що я тут хоча може хтось зі знайомих сказав їй але це її так само зворушить як звістка що двоюрідний брат її померлої тітки що була другою дружиною її звідного дядька купив на базарі в старої горбатої перекупки яка більше за все на світі любить розводити у горшках на підвіконні ломикамінь кілограм меду - ну тобто цій жінці про яку я коли курю перестаю думати байдужісінько до мене - і тому я намагаюся курити дуже багато бо так як тютюн пахне свобода а ти Єгоре дуже часто стоїш за деревами недалеко і мені приємно коли ти на мене дивишся бо тоді я інтеліґентно поводжуся рівно тримаю спину не сутулюся а коли сиджу на пеньку то граційно розводжу ноги чи погладжую рукою підборіддя і я тоді собі зовсім чужинка якась зайшла випадкова відвідувачка однак виразно відчуваю радість що хоч ненадовго позбулася страху того яка я є насправді

мені снився недавно подібний до тебе білявий вайлуватий молодик я думаю - може це доля що я тебе зустріла тепер - ми втечемо кудись звичайно мені додому вертатись не можна там є схованка під пічкою можна буде там пожити десять років поки мою справу не закриють і не поставлять печатку про зникнення безвісти а ти ходив би до магазину по кефір і кренделі з корицею але краще не треба туди вертатися

станемо наприклад жебраками поїдемо до Італії кажуть Італія зараз ґальопом приймає іноземних жебраків з профілактичною метою: на вулицях розвелося надто багато голубів - вони сідають на пам’ятники й звісно обсирають їх і це в принципі не страшна трагедія адже всюди так є - всі люди на світі коли впадають у ностальгію першим ділом згадують пам’ятник місцевого чи всенародного поета з голубом на бронзовій голові навіть я тепер часто згадую свого старого скверного друзяку Міцкевича - але в Італії упослідження пам’ятників досягло крайніх меж не те щоб національні герої ставали з коричневих повністю білими просто бронза чомусь почала вступати з голуб’ячим послідом у хімічну реакцію і розсипатися на друзки - і що тільки італійська влада не робила - підключала до пам’ятників електричний струм поки кількох американських туристів не прибило на місці спеціально закуповувала велику кількість соколів поки ті не почали виловлювати замість голубів собак котів і маленьких дітей а тепер от запрошують іноземних жебраків на голуб’ячий бульйончик вони ж не будуть нас годувати не виділять з бюджету жодної копійки для будування безплатних їдалень помуштрують голодом доведуть до кондиції поки ми не почнемо пекти на майданах нещасних ніким не захищених пташок запиваючи печеню водою з водограїв

мені звичайно спочатку буде трохи не по собі буду вередувати й плакати проклинати долю і тебе й національних героїв але у Венеції ми вкрадемо в когось гондолу і це буде наш дім там будуть сміятися діти і смердітиме рибою бо через рік ми перейдемо на рибу будемо підгодовувати нею голубів і вони стануть нашими найближчими друзями вони сідатимуть тобі на капелюх і ти мене кохатимеш - Господи як ти мене кохатимеш! - а я ні Єгоре - я ні на хвильку бо моє серце вже давно віддане в пекло мрійливого спогаду ним володіють мара й омана воно буде вічно нещасним у своєму нерозділеному почутті й тоді коли я вмру - воно висітиме на дереві не вмираючи ще сто віків і співатиме альбу про розлуку закоханих на світанку - і ти Єгоре муситимеш це терпіти бо ти будеш тим деревом на якому воно висітиме

я знаю - ти хотів бути археологом мріяв порпатися в землі у пошуках древніх скелетів аж поки не знайшов би в одному монгольському кургані свій власний-ти навіть минулого року їздив з експедицією на Ангару і ти надто добре пам’ятаєш як спочатку намагався вибирати з каші дрібних чорних комашок а потім перестав і ти пам’ятаєш старого діда котрий сидить на березі й нікуди не дивиться бо його лице щільно вкрите все тими ж комашками бодай їм добра не було

тікаємо завтра пополудні коли Каган-Шабшай укотре зникне ненадовго - хіба я не знаю - вона ходить курити за будинок я відразу впізнаю в її лиці обличчя жінки яка щойно курила це легко - нічого з собою не беремо нехай думають що я вийшла погуляти і мене роздер дикий леопард чи ненароком засмоктало в болоті і не треба завдавати собі зайвого клопоту шукати мене болотом мені земля я пробачаю всіх хто був мені катом

посидь зі мною Єгоре доки не докурю останню сигарету ти так гарно муркаєш і трешся об покусані ноги що я починаю віддаватися твоїй ласці й вірити хоча б у неї - я от цілу ніч думала і вирішила: ми могли б втекти з тобою до Бразилії - о - це країна чудес там можна вирощувати каву й брати участь у ріодежанейрівських карнавалах і там повно старих товстих жінок які розплітають свої груди мов коси - а коли йде дощ у тій країні чудес цвітуть гігантські квіти-паразити і цвітуть рівно сорок днів доки ллє з неба і вода зливається через їхні опуклі суцвіття в землю як через каналізацію разом зі слонами міхами кави і тими хто не втримався

я перша з моєї родини потраплю до Бразилії хоча вуйко баби Васюти Іван напевне був там бо він був усюди навіть у Франції носив сап’янові чоботи і курив найдорожчий тютюн тоді як всі в селі курили коров’ячі гімняки - коли він ішов селом усі ховалися хто під стандари в печах хто в шіпку між дрова бо казали що вуйко Іван в кращому випадку австрійський і німецький шпигун а в гіршому - вбивця молодих дівчат - їхнім волоссям він пуцує свої сап’янові чоботи а з колінних чашечок вирізає амулети й продає в Кракові на базарі

коли молодшому братові баби Васюти відняло ноги вуйко ніс його п’ять кілометрів до лікарні на своїх плечах і казав йому: йой та хіба ти не хлоп? і так само казав коли брата забирали в есеси і всі в хаті плакали і мама баби Васюти плакали і баба Васюта плакали одночасно пам’ятаючи що тільки вчора впросила маму купити в жида таркатої плюшевої тканини на спідницю а тепер усе пропало

вуйко Іван ніколи нічого не боявся - міг спокійно вночі ходити Борсуками де не один бачив великого волохатого чоловіка без голови а коли бився з десятьма старовіськими хлопцями то лиш грізно покрикував: не дри лахман богаю!!!! і вуса прикривали рот так що він здавався ротом Всевишнього і старовіські хлопці і напудилися вуйка більше ніж дідька лисого билися об землю що більше ніколи не перейдуть межу свого села будуть у ньому сидіти як миші і не запускатимуть своїх корів у чехівську конюшину

прощався вуйко з бабою Васютою і мамою баби Васюти вночі і це було схоже на несподівану зустріч після довгої розлуки він сидів біля столу і питав свою сестру чи та пам’ятає як вони везли фірою сіно і як легкий смерч підняв їхнє сіно і поніс в небо а потім як вони раділи бо в сусідньому селі у якихось діда і баби смерч поніс у небо хату але дід і баба цього не бачили бо сиділи навпочіпки під креденцем взявшись за руки і заплющивши очі - ще вуйко казав сестрі щоб вона не віддавала Васюту за непутерного Леся Бомка бо подивись яка вона гарна і розумна хоч і закінчила лише дві клясі вже вона одна в тебе: від сина тільки каптанчик і зостався то пильнуй її най в люди вийде - і вуйко Іван поїхав кудись закордон так що його з того часу ніде ніколи не бачили і багато хто від цього зрадів особливо старовіські хлопці і молоді дівчата а через тиждень німці покинули їхнє село і прийшли рускі

тому я кажу що вуйко Іван міг бути в Бразилії бо відтоді ніхто

не знає де він є а землю можна за вісімдесят днів обійти не те що за

п’ятдесят років от вуйко якраз там живе бо Бразилія це країна чудес і от він там нарешті закохався одружився народив двох бахурів - взув їх у сап’янові чоботи і вони разом ходять в поле ловити земледухів і пити перепелині яйця

і уяви Єгоре скільки буде радості коли ми там зустрінемося і я буду не сама а з тобою тобто поглянь вуєчку в мене є той хто скаже: не кури так багато - я хочу щоб ти жила довше вуйко зрозуміє дарма що ми з ним не знайомі і що наші з ним життя припадають на різні кінці століття - він притулить мене до грудей і скаже: ну то як жилося Васюті за Бомком Варваро? а я йому захочу відповісти що мовляв так що один ішов пня підпалив а другий ішов задницю підогрів але не скажу бо скінчилася сигарета й на мене знову напала меланхолія

мулат зрідка заглядає до мене - коли Каган-Шабшай ховається у провулку між двома високими будинками і розглядає чужі вікна в одному бачить кота в другому ляльку з великими чорними бровами і ще бачить одне зовсім маленьке віконечко з двома червоними термосами - тоді мулат знову не дивиться мені в очі і так само міцно тримає сина за руку - я йому даю миску полуниць бо їх тут так багато що скоро полуниці стануть частиною мого тіла якимсь новим органом і ти не знаєш любий брате як двічі на тиждень Каган-Шабшай будить мене зранку одягає ошийник щоб я бува десь не повісилась і веде мене на каторгу збирати полуниці і це брате для мене гірше ніж пиляти сосни чи будувати підземний тунель це гірше ніж бути санітаркою у війську чужої країни й одночасно коханкою прапорщика - з полуницями боротися неможливо і навіть безглуздо бо вони через два дні дозрівають знову і завжди червоні якби хоч іншого кольору наприклад світло-світло-фіолетові або срібного відтінку - мені червоний колір ріже очі й головне - він мене збуджує вибач що я тобі таке кажу але збуджує сексуально… от спочатку я їла ягоди спокійно як усі люди не дивлячись відразу запихала до рота бо це не малина в якій можуть бути черв’яки… тоді я згадувала одну жінку - ти не знаєш її але повір вона прекрасна - і думала що їй сподобалося б так їсти полуниці я уявляла як вона не кусає їх а роздушує піднебінням об язик при цьому вирівнюючи коліна так що вгорі колінної чашечки на литці утворювався маленький горбик м’язів а якби я тоді дивилася на неї ззаду то зовсім не побачила б що вона їсть полуницю бачила б тільки що вона стоїть на плантації і дивиться кудись уперед можливо шукає мене - але згодом полуниці своєю кількістю роздушили мене ніби піднебінням об язик бо щоразу більше почало здаватися що ця жінка вже не стоїть і не шукає мене а навприсядки збирає великі доспілі ягоди й оберемками кидає до рота тобто ягоди стають володарями першого плану відсуваючи індивідуальність цієї жінки про яку я тобі кажу за межі нормального відчуття краси або гірше - вимальовують її вульгарною ненажерою яка їсть полуниці лише для того щоб через кілька годин у туалеті спостерігати на що вони перетворились а я стою ззаду цієї ненажери й бачу що прийшов кінець мріям та ідеалам що все - прощавайте і вибачайте за нахабність просто не було часу запитати як у вас справи - і з тим як полуниць ставало все більше видіння ставали все жахливішими: дійшло до того що Вона починала намащувати полуницями обличчя мовляв це корисно для шкіри потім територія гримування поширювалася на шию і верхню частину грудей потім Вона намащувала полуницями все тіло й лягала проти сонця разом з багатьма іншими жінками - до гурту Каган-Шабшай матушки Василиси Стефи Ніколаєвни - і так вони не рухалися на сонці серед липневої спеки як мумії у рожевому серпанку якби у світло-світло-фіолетовому то ще нічого а то в рожевому і - тут брате найголовніше - на їхні солодкаві тіла сідали різної величини мухи з лискучими черевцями перелітали з тіла однієї на тіло іншої ніби нема різниці чи сидіти на Ній чи на Каган-Шабшай мухи залазили у вуха в ніс і в пупок я думаю жінкам було навіть приємно а ще більше було приємно від того що я стою ззаду і бачу все від родимки під пахвою до мізинця лівої ноги - і це брате мене невимовно збуджувало так що я поривалась лягти поруч них намаститись полуницями і чекати щоб муха яка щойно сиділа на Ній сіла мені на губи я б навіть витримала мух Каган-Шабшай хоча вони звичайно були б набагато важчими і безпринципно залазили б у всі рани в тому числі й душевні - ти бачиш брате яка важка моя каторга тому з’їж цю миску полуниць - нехай їх стане на землі на миску менше…

і ще страшенно мерзнуть ноги незалежно від пори дня і року Каган-Шабшай каже що в них вселяється дух вітру і треба неодмінно прикривати голову чорною хустиною ніби я справляю чийсь похорон а дух вітру боїться хрестів і ксьондзів але мені здається що сибірська земля завжди - і в липневу спеку - випромінює арктичний холод вона чекає щоб на неї хтось ступив і забрав трохи мерзлоти собі а її мерзлота це моя печаль і я намагаюсь більше ходити на прогулянки щоб звільнити землю від її тягаря як рибальську сітку від мертвого тюленя але я це роблю не для землі а для себе - просто хочу щоб по міліметрові відмерзали ноги щоб вічний холод ліз моїм тілом усе вище і вище як невправний залицяльник лізе під нічну сорочку бо хочу щоб був хоч якийсь залицяльник і ще хочу мати виправдання на випадок якщо колись прийде помилування а мені не буде чого вже повертатись додому бо помилування прийшло надто рано і ще не всі там забули або надто пізно і вже ніхто не пам’ятає…

брат завжди швидко з’їдає свою миску полуниць бо знає що робить цим мені велику приємність а він завжди хоче зробити мені щось приємне аби я не думала що все так погано в цьому краї він старанно завжди вилизує тарілку коли їсть полуниці зі сметаною але тоді відвертається від сина і в цю хвилину він устигає сказати щось дуже важливе те заради чого власне й прийшов - перед тим навшпиньках заглядаючи за двері чи не підслуховує наглядачка напевне боїться що за речі які він збирається мені повідомити можуть притягти до судової відповідальності викрасти сина а потім шантажувати щоб підписав письмове каяття - і лише переконавшись остаточно що зайвих вух нема каже мені що

тут сестричко ніде нема раків і жаб - от є повно ящірок змій черепах які кусаються і свиней які ходять селами безпечно як собаки багато окунів і казали навіть є лососі - нема тільки раків і жаб бо він якось спеціально йшов їх шукати на болото - не знайшов - там орнаментальна імпотентна тиша - колись баба Васюта ввечері відганяла жаб від порога казала що то відьма лізе до хата й сипала жабі на голову сіль або накривала жабу відром а вранці бігла дивитись чи відьма не втекла і що ви думаєте - жаби у відрі не було втекла стерво таке - а тут баба нарешті жила б спокійно звідки ти знаєш - може якраз їй сподобалося б - адже тут люди набагато привітніші жимолость набагато корисніша і взагалі - Саяни набагато вищі за Карпати… в супермаркетах продають уже покраяний чорний хліб із соняшником з тмином і з волоськими горіхами а ти пам’ятаєш - у баби ніколи не було гострого ножа завжди ножі гострили об каміння на подвір’ї - і вона могла б тут далі годувати своїх свиней - я казав - вони тут бігають селами як собаки але от вбивають їх як на мене жорстоко: то сокирою то кувалдою дехто навіть стріляє з рушниці а до баби завжди приходив професійний різник миттєво позбавляв свиню життя цільовим ударом у серце і довго спускав з тварини кров доки в потоці біля хати вода не ставала багряна

мулат швидко все казав і мені здавалося що він починав усміхатися кутиками губ я могла подумати що він з мене сміється бо помітив десь подерті панчохи або дуже яскраво просвічується білизна але ти брате не смійся я думаю що навпаки ти мав би помітити як я останнім часом дуже погарніла волосся відросло витягнулося лице і на носі зникло ластовиння - це все через те що в мене закоханий Єгор той що підглядає як я курю він невмілий кавалер найдалі - може потертися об ноги й принести сухого зеленого метелика але мені годі жалітися бо Єгор нічого від мене не вимагає крім молока він завжди мовчить але я знаю що він знає як мені страшно коли вночі наді мною скрипить стеля і як я боюся переходити на вокзалах рейки щоб не затиснуло в них ногу і я знаю що він розуміється на справжній красі бо жестикулює лише так як йому личить хоча міг би жестикулювати ще багатьма різними способами які йому пасують безумовно менше і в ньому все прекрасне як у ненародженої дитини яка переконана що вже народилась - у такі моменти хочеться щоб Єгор мене міцно обійняв і тоді я шкодую що він - кіт

сенс - я так хочу щоб він був ззаду мене

от я ходжу попри будинок Зарх при Благовіщенській вулиці і фотограф Лухтанський ллє мені на голову помиї або я сиджу в зеленому скверику навпроти Благовіщенської церкви де ввечері на великий бенкет збираються всі жебраки міста й намагаюсь не дивитися на підпухлу синювату жебрачку бо коли я на неї дивлюся - вона починає дико мотати головою і хреститися а тої миті коли я відвертаюся щоб подивитися на голубів і вона розуміє що моєї уваги треба буде знов чекати кілька хвилин - то з усієї сили тарабанить об бетон пластмасовою тарілочкою і відкриває рот ніби от-от загорланить на мене що мало мені не здається тому махом кидай пару копійок у цю пластмасову тарілочку не бачиш що мені перекрутило всі ноги

або коли я розглядаю високі розлогі дерева з маленькими схожими на шипшину плодами і мені кажуть що то яблука а не шипшина і вони називаються райськими і вони о-го-го які смачні - не пара тим що там - у вас - і я думаю що ті яблука які колись росли у баби біля хати і ми їх часто рвали коли навколо лежав сніг повинні б називатися словом яке позначає середовище ще блаженніше за рай бо рай тоді не такий вже й велокоблаженний якщо там ростуть подібні фрукти і як Єва могла впасти так низько щоб спокуситися на цю шипшинку? і як Бог міг опуститися так низько щоб пошкодувати її прабатькам? якби то були яблука моєї баби я б усе зрозуміла сама не раз шкодувала поділитися ними зі своїми подругами

або коли я виходжу з ванни і довго стою не рухаючись щоб кожна краплина води підкоряючись всесвітньому тяжінню стікала додолу лоскочучи мене своїми передсмертними ніжностями

або коли я всього лякаюся - я вже казала - в тому числі сідати на унітаз бо звідти може вилізти змія а ще гірше чужа рука і лапнути мене а ще гірше пробратися через анус у нутрощі тобто ніби посадити мене на палю як колись татари саджали полонених але тоді я не просто буду полонена посаджена на палю а буду лялькою якою щосили вертітиме рука - Петрушкою який зараз на майдані має розвеселяти гектар публіки - навіть коли я так лякаюся - у всіх перелічених випадках що їх і важко поєднати між собою чи сказати: так це вартісні й важливі випадки у твоєму житті Варваро якби їх не було ти не змогла б визначитися щодо найважливіших проблем буття - все одно я хочу щоб коли вони стаються всюди навколо і в них самих був сенс бо коли я народилася - по радіо передавали сонячну безвітряну погоду і скрізь навколо повно сенсу а в дикторки був занижено мелодійний голос як буває у людей які точно знають що кажуть

я хочу щоб не було лиш одного сенсу: говорити що він є і зараз мені теж не треба це казати але не тому що все на світі - марнота марнот і що «я не атеїст який розтрачується на доведення того що Бог не існує бо навіть якби він існував - то це нічого не змінило б» - а тому що всім і без мене відомо що сенс є і тіточки й бабусі і дідусі й сусіди - кожному снився сон як вони летять над великим містом обійнявши вертоліт і сонце лишень встає і вони обливаються сльозами радості спостерігаючи як люди вигулюють своїх собак як коханці крадуться вікнами додому і як у калюжах (бо вчора була гроза) плавають опале листя усмішки млинці стрічки ковпачки від авторучок срібні ложки дитячі соски я і ти й аркуш зошита з математики за п’ятий клас і як мені затишно знати що хтось обійнявши вертоліт летить над містом і бачить як ми з тобою плаваємо в калюжі а я тоді не справжня я - а торба всіх своїх спогадів страхів і безглуздих суджень я в найрізноманітніших митях наприклад я що дивлюся на жінку яка дивиться на малу дитину яка дивиться на хмаринку або я що одного разу не витримаю такої великої кількості одночасних думок і розпадуся на мільйон випадкових дрібниць якими будуть причісуватись найпрекрасніші профури планети

я хочу щоб у всьому був сенс і щоб я страждала від його надлишку щоб я була ним переповнена як повітряна куля аргоном звичайно інколи можна посперечатися напиватися плакатися тобі на плечі як усе по-дурному склалося

що я опинилась в Сибіру і навіть не можу величати його великою буквою і як хвилююся що це «по-дурному» набуде рис нормальності або й уже поволі набуває і ти собі уяви кохана що буде коли мною заволодіє абсурд у якому теж є сенс а це найстрашніше коли абсурд має сенс бо тоді навіть абсурд стає абсурдним і я боюся кохана що всюди там усе нормально усі проживуть все як треба і коли будуть вмирати навколо їхнього ліжка збереться повно людей половина з яких внуки й правнуки і на їхніх обличчях горітимуть сльози жалю -

і лиш я чомусь у полоні чудовиська лиш зі мною щось не так - бо я боюся кохана що все брехня а я - найбільша з брехонь - і кожна думка перш ніж прийти мені до голови обережно стукає в двері які відчиняються тільки тоді коли суворий цензор загляне в щілину і я хотіла б роздушити цензора в кулаку як яйце і може найближчим часом так і зроблю - і я боюся кохана що справжня світова історія - це мільйони газетних шпальт а я - брехня і моя доля - пробиратися крізь світову історію як крізь натовп геніїв - мучитися від власної брехливості тикати нею собі в лице - і коли генії переможуть а мій марафон добіжить кінця - я почую грудний занижений голос дикторки яка скаже мені вже вмираючій що і світова історія й газетні шпальти і генії - все теж брехня і дуже шкода Варваро що ти потратилася на марні думки - нам справді прикро що все вийшло так безглуздо