Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

в мене Пєтєнька все гаразд Серьожі підійшли чоботи які ти прислав тільки щось він зараз хворіє бо в нас два місяці без перерви йдуть дощі і мені Пєтя дуже без тебе одиноко все чекаю коли ти скажеш їй про нас і приїдеш

і я заховала лист у пазуху як колись ховала туди гриби й побігла до Петра на роботу викрикуючи: Пєтєнька! Серьожі підійшли чоботи які ти прислав! - але мені всередині було байдуже і до Петра і до Мотрі най би собі їхав хіба я тримаю? - Пєтєнька! Дуже без тебе одиноко! - а мені все одно шановні депутати

- так мамо буде вже цьому терпіти…

а в сусідньому селі жив Лесь Бомко який на Купала все ходив у ліс шукати цвіт папороті й одного разу його знайшов бо під ранок повернувся додому блідий як смерть сів під горіх де сидів завжди і сказав Васюті що відтепер розуміє мову тварин і що відтепер тиВасюто сама будеш різати курей і свиней або наймемо різника або Франя попросимо він і так без діла цілими днями блендає - а Васюта на Купала ходила на Замаґурку шукати цвіт кучерів ніби то були не кучері а троянди Адольфо - але на Замаґурці крім суниць диких груш і борсучих нір нічого не було (правда казали що по понеділках там ходить мара б’ють ланцюги й іржуть конячі голови одна дівчинка ледве звідти винесла ноги і зливали їй віск чотири старі баби з Остапківців) - тому Васюта поверталася зранку додому надто печальною щоб мати силу визиваюче не подивитися на Бомка мовляв огій чоловіче добрий ти вже чисто здурів та хіба мені треба курей чи свиней? - мені вже ніц не треба маю сир і сметану і мені буде…

а раз вони обидвоє косили траву на присадибі й Васюті раптом здалося що Лесь щойно скосив кучер і вона кинулася до Леся як квочка мало не вдарила по лиці але то був не кучер а кульбаба - заспокійся Васюто бо ти стала ще чорнішою ніж є - видиш то кульбаба кучера я б не скосив кучерів тут уже давно нема вони люблять мочарі і спеку - й Бомко кидав косу і йшов під горіх курити тютюн хоча знав що від тютюну в нього вкорочуються пальці ніби хто їх обрізав січкарнею і курив доки Васюта не приносила йому гарячі пироги з цибулею а потім знов курив доки Васюта не лягала спати й доки вона не вставала мовляв я буду тут курити Васюто доки ти не забудеш кучері й не згадаєш все гарне що в нас було - як ми мотузком у липні струшували з пшениці сніг який у нас був злий собака Рудько як мені на полі залізла під сорочку миша і як я півгодини без упину ригав - а згадай усіх їжаків що ми з тобою бачили і лисиць і мурашник у глинищах - о - а скільком кротам ми заливали воду в нори скільки курчат забрали з-перед хати сороки а як ми знайшли в полі яйця диких курей поклали їх під гуску як вилупились курчата і через тиждень утекли назад у поле - хіба ти не пам’ятаєш? - а як циганка вкрала кожух з хати а як Франьо казав дітям що в нього корови такі чисті бо він їх щонеділі купає у ванні і як діти йшли дивитись на ту ванну - а про дурнуватого Василя Соли - хіба не пам’ятаєш Соли? - як він лупив люд доки не бачив крові і як його вбив на толоці грім пам’ятаєш яка тоді була гроза а ми їли в літній кухні затерку з молоком? - я тоді ще сказав когось нині обов’язково вб’є громом - і вбило - в нас уже дорослі доньки скоро треба буде заміж видавати а ти все шукаєш свої кучері - кажуть до Аннички залицяється син Ядзі яка маму била баняком по голові - не знаю може ще втрутитися і роз’єднати? - чекаю що ти Василинко скажеш…

Лесь сидів під горіхом а Васюта доїла корову коли на подвір’я зайшли свати від Ядзиного сина - Васюта кинулася мити руки й знімати фартух але Ядзя привіталася з нею так ніби все гаразд і в неї і в Васюти - й попереду ще багато часу і нічого ще не закінчується - не я перша і не ти остання Васютко в житті яких були одні жінки

коли мені виповниться шістдесят шість років я буду жити у старій частині великого галасливого міста бажано з метрополітеном на п’ятому поверсі п’ятиповерхового цегляного будинку і мої вікна будуть виходити на внутрішню частину такого ж будинку як мій - у дворі між будинками поруч з поламаними гойдалками завжди стоятиме чорна калюжа й нечасті автомобілі вгрузаючи в неї бризкатимуть на мене смердючою водою коли я сидітиму на лавці біля під’їзду - але мене завжди дивуватиме що помешкання моє на диво тихе й небагатолюдне інколи я навіть думатиму що сусідні квартири порожні і я сама живу в п’ятиповерховій покинутій вежі

я вдягатимуся винятково в світло-коричневе і світло-сіре вбрання і в сусідній продуктовій крамниці завжди куплятиму своє улюблене печиво й мені буде дуже приємно кожен день проживати однаково дозволяючи собі маленькі творчі варіації - для мене буде надзвичайно важливо: вертатися з крамниці швидко чи повільно - всміхатися до продавців мовляв я не вредна язиката баба яку нервують ваші надміру повільні рухи чи дивитися крізь них мовляв слухайте в мене вдома живуть син з невісткою й донька із зятем і в них по четверо дітей які понад усе на світі люблять стрибати з дивана на стіл і кричати коли хтось тихо говорить а коли я тікаю в туалет почитати мені обов’язково вимикають світло злісно регочучи за дверима - мені буде важливо скільки пияків і безпритульних божевільних тіточок я побачу за день і чи вони мене побачать а якщо побачать то чи я їм сподобаюся або нагадаю когось із раннього дитинства - для мене буде велика різниця чи на стелі зранку сидітиме два комарі чи три і чи мені захочеться вбита їх подушкою - і єдине що я справді навчуся досконало робити - це варити овочеві супи щоразу даючи їм найчастіше жіночого роду манірні й вишукані імена - довгий час проблему для мене становитимуть огіркові супи бо огірок коли розварюється втрачає смак або навіть стає огидним - і мистецтво змішування крупів бо наприклад гречка і товчений горох разом не смакують узагалі а гречка й геркулес смакують - а коли ці проблеми вирішаться я додаватиму в супи відвар м’яти або липи або молодих смородинових бруньок і чекатиму щоб хтось до мене прийшов і скуштував новий суп і якщо протягом тижня ніхто не приходитиме я виливатиму суп в унітаз і варитиму новий

звичайно тебе я вже тоді майже не згадуватиму

коли раптово заявлятимуться друзі й коханці з минулого я не буду відчиняти дверей сидітиму так тихо біля порога як злодій що краде у себе а коли нежданий гість вирішить ще трохи почекати мене на лавці біля під'їзду (бо ж дарма тоді вирушав у таку даль) і його оббризкає смердючою водою одиноке авто яке тут власне проїхало помилково або через балкон я побачу краєм ока як гість дивиться на замученого часом Єгора що вилазить з-під смітника то вкотре порадію зі свого помірного й затишного помешкання - але про тебе не подумаю хоча ти кохана протягом стількох років залишишся в мені спогадом який вічно обмислює сам себе

часто я виходитиму на вечірні прогулянки і знову як колись заглядатиму у вікна незнайомим людям - там буде так само видно на столі повну тарелю смаженої картоплі тільки виделок буде не п’ять а дванадцять хоча я на це майже не зверну уваги - за мить важко перелічити всі виделки на столі - я не збентежусь я довгий час навіть не скажу собі що ну от Барбаро на столі вже дванадцять виделок але ти не бентежся - скажу це собі може вже аж наступного дня але виберу момент коли погана звістка матиме найменше сили й розумієш - це вже зовсім не те коли день повний дуже сліпучого літнього сонця - і я нічим не засмучена сиджу в затінку під горіхом і пальці мої хоч з обгризеними нігтями але не зменшуються - я дивлюся на перехожих і знаєш - у зоні мого житла тут під горіхом завжди затінок а навколо дуже сліпучо світить сонце так що шкіра перехожих і волосся й одяг неймовірно блищать - хоча може якби я не сиділа в затінку а йшла позаду них чи попереду щохвилини оглядаючись аби побачити чи блищить у них шкіра - то тоді якраз шкіра могла б і не блищати а лише трохи підсвічуватись - і люди мені не виглядали б настільки щасливими ніби більшість доби живуть у раю і тільки зараз вийшли покрасуватися переді мною своєю шкірою тобто своїм щастям - так - тоді мені буде набагато легше сказати собі правду про виделки що ну от Барбаро мені здається що вчора у вікні куди ти заглянула на мить (пам’ятаєш? - ти ще здивувалася чому на ньому немає ґрат) - так ось мені здається що в тому вікні як і колись було видно тарелю смаженої картоплі але виделок біля тарелі було не п’ять - ну я тебе прошу тільки без дурнуватих сцен - а дванадцять вони лежали купою тому ти вчора не звернула на них уваги але зараз я все проаналізувала й кажу цілком свідомо що виделок було рівно дванадцять однак бентежитися немає жодного приводу бо Вони якраз того вечора могли чекати гостей - мало що буває: запросили близьку родину або давніх друзів з сім’ями

о не дивуйся кохана я і тоді говоритиму сама до себе - тоді може навіть більше ніж будь-коли - і це буде схоже на поєдинок однакових за силою бовдурів-богатирів які дуже ймовірно що витратили на поєдинок ціле життя але глядачі навколо щодня змінюються бо ти ж розумієш у кожного сім’я діти квасоля на городі не микана і тому ніхто достеменно не може сказати ані цікавим ні самим богатирям скільки часу триває це безглузде криваве видовище

і я собі відповім цілком чесно без тіні кокетства що нині хай їм грець тим виделкам коли так багато сліпучого сонця і я сиджу під горіхом скоцюрбившись мовляв подивися панянко в голубій сукенці яка я стара й негарна які в мене обгризені нігті жовті пальці і потворне подвійне підборіддя а ти так легко й рівно йдеш на підборах ніби пливеш і сукенка в тебе розвівається вітром ніби вітрило корабля і шкіра твоя так блищить на сонці ніби атлас тому ти повинна зараз же собою безмежно замилуватися адже ти така гарна а я така негарна (ти така гарна бо я така негарна) більше за все на світі я хочу милуватися тим як ти собою милуєшся

мені тоді буде приємно і заздрість мною не заволодіє але от якби я дізналася про виделки вчора одразу біля вікна то напевне розхвилювалася б розплакалася б тобі на плечі

адже все так по-дурному вийшло я чомусь утекла до сибіру думала там буде легше переносити вагу власного тіла до того ж у сибіру живуть мої родичі які втекли туди рівно з тої ж причини тому ми станемо одне для одного запорукою співчутливої відвертості - і я ще думала от повернуся колись назад (бо ж повернуся колись?!) упевнена і задоволена собою стану героєм бо з Сибіру не повертаються і раптом виявиться що ти мене не забула а тепер - такою - навіть змогла б полюбити адже - кажеш - дівчинко ти ще борешся зі своїм чудовиськом - однак насправді все так по-дурному вийшло мені в квітні виповнилося шістдесят шість років і я живу на п’ятому поверсі п’ятиповерхового цегляного будинку і далі себе обманюю бачиш навіть не маю сили відразу собі признатися що на столі стояло дванадцять виделок тобто що через кілька хвилин до кімнати увійде дванадцять усміхнених людей - дорослих і малюків - і вони почнуть їсти смажену картоплю весело перемовляючись так що їхня основна увага не буде прикута як то буває зі мною до тарілки з їжею - а якби їх було як колись тільки п’ятеро то розмова клеїлася б куди важче або взагалі за столом панувала б тиша - і - що особливо для мене важко - ці дванадцять людей так вечеряють не думаючи про тарілку кожного дня а я щодня дивлюся в тарілки вивчаючи їх напам’ять до найменшої зазубрини і все себе обманюю наприклад що плакатимусь тобі на плечі а насправді на бильці м’якого крісла і навколо мене будуть лиш супи й чужі вікна і німі продавці й ніхто з минулого до мене не приходитиме бо в мене не буде минулого оскільки для цього треба щоб ЗАРАЗ у мене було ще щось крім сплячої Каган-Шабшай на колінах - а вона спить дуже безпечно лише інколи починає щось бурмотіти собі під ніс невідомою мені мовою і тоді я знову починаю любляче гладити її по волоссі й заспокоювати називаючи Миррою

в шістдесят шість років я звичайно все сприйматиму легше й мені не буде чого сумувати чи побиватися адже я нарешті матиму час думати те що колись не встигла наприклад я лиш тоді згадаю подумати - що вигадка є повноцінною частиною спогаду кохана а дуже часто я спогадую самі лиш вигадки без реальних подій - що в мансарді коли я сиділа на сходах і розповідала тобі історії своїх бабів а ти курила китайські трави - мені на мить здалося що ти дивишся на мене не так як повинна й очі твої від того що ти свідомо чиниш гріх стають сивими аж перламутровими ніби жахаються тіні яку відкидають на навколишні предмети - що зрозумівши це я розхвилювалася й зашарілася і найбільше тоді хотіла аби мої історії про бабів тобі сподобалися попри те що вони просто заповнювали між нами відстань порожнечі й були зовсім необов’язковими ти може їх і не слухала а я може їх і не розповідала - і взагалі навіщо ця до пафосу непристойна чесність? - але не кажи нічого нехай усі думають що ми зустрілися тільки задля історій і - Господи - невже важко так думати нам? - слухай:

Груба Марія вмерла тієї ж грудневої суботи якої одружувалися діти Ядзі й Василини - а рівно через дев’ять місяців не більше і не менше народилась я

ЕНДШПІЛЬ ДЛЯ ЛІЗИ

Несподівано прийшла осінь 2003-го року і треба було терміново починати нове життя. Я поскладала на купки теплий одяг і спалила літній, книжки з підлоги поскидала в кошик, а кошик винесла на балкон, підлила домираючі на підвіконні вазони, зібрала павутину зі стін і свого волосся і постановила собі ніяких крил і польотів, ніяких вольностей, пестощів і пустощів, бо інакше знову доведеться цілу ніч дивитися собі в очі. А гіршого для мене нема, хоч я і жінка.

Сниться, що я сиджу на високому табуреті посеред просторої зали, а навколо колом стоять сторопілі знайомі і незнайомі родичі. Вони по черзі пильно дивляться мені в очі, але я знаю, що це я, Ліза, дивлюся на себе їхніми очима, по черзі перелітаючи від одного глядача до іншого. І таке вдивляння самої в себе з різних родинних позицій і опіній продовжується цілу ніч. Я блазнюю, корчу гримаси, ховаю лице в кишені, б’юся в конвульсіях, викладаю аргументи своєї неповноцінності та епілепсії, що, без сумніву, мало б пом’якшити мою провину і суворість вироку, однак тортури не припиняються, аж поки мама не сприскує мене холодною водою.

Більше жодних польотів і жодного непослуху здоровому глуздові.

Нове життя розпочалося такою історією.

В шість років мені купили голубенький комбінезон, і це перше, що я пам’ятаю, мені купили. Ніхто до того комбінезон не носив: ні моя сестра Інна, ні доньки тіток і сусідок, ні далекі й щасливі красуні зарубіжжя, - ніхто. Я була першою його володаркою, раз і назавжди. З нового понеділка я одягла комбінезон у дитсадок. Погода якраз була для цього сприятливою - йшов дощ. Я хотіла, щоб усі дивилися тільки на мене. Діти, їхні батьки, працівники дитсадка, прибиральниці тощо. Хотіла, щоб на дорогах, балконах і дахах стояли вражені ошатністю мого комбінезона люди, щоб у вікнах виднілися їхні широко відкриті очі і приплюснуті носи, щоб на віконному склі залишались сліди від їхніх спітнілих долонь і масних губ. І, звичайно, було все так, як я хотіла.

На подвір’ї дитсадка на мене чекав зачудований Мар’ян, мій дитсадівський кавалер. До нього залишалось ще кілька кроків і одна калабанина. Калабанини я, звичайно, не бачила, а тільки свій голубенький комбінезон, тому, як це часто буває з малими дітьми, й особливо дівчатками, в усіх своїх дорогоцінних обладунках я несподівано туди шубовснула.

І всі це бачили настільки, що вбивство кількох свідків не зарадило б справі.

Я впала дуже невдало, навмання і долілиць, боляче забившись і нахлебтавшись брудної води. Щоками і волоссям стікали потоки глини, а комбінезон постраждав ще більше. Я підвелася з колін, як підводяться після привселюдного покарання батогом, і побігла назад додому. На дорогах, балконах і дахах стояли все ті ж допитливі люди з приплюснутими до скла губами і носами. Я не мала сили витримати це і так зворушливо ридала, що кілька порядних міліціянтів пустилося мені навздогін.

Вдома була мама. Я сказала, що ще надто мала самостійно ходити в дитсадок і не розумію, як їй вистачає сорому так легковажити моєю безпекою. Наступного дня я була хвора, а через день - пішла в дитсадок у випраному комбінезоні.

Але ні після того, ні згодом, упродовж п’яти шкільних років, я не промовила Мар’янові й слова.

Я часто згадую цю історію, а ще частіше - Мар’яна, знехтуваного мною кавалера, і те, як Мар’ян ображено сидів десь по закапелках грального майданчика, а потім - шкільних коридорів і вдавав, що читає «Цікаву географію». Ми часто до того сперечалися щодо висоти різноманітних вулканів чи водоспадів, і зараз дуже несподівано я можу раптом ні з того ні з сього видавити з себе напівзабуті назви. Тупунгато, Анхель, Кіліманджаро. Ще якось. І, можливо, це один з моїх найприємніших спогадів, коли спілкування з особою протилежної статі не приховувало в собі ніяких потаємних мотивів і завтра закінчувалось нічим іншим, як бійкою з відриванням комірців і слідами від мештів на штанях.

Може, час і неправильне виховання не зіпсували Мар’яна? Може, він далі знуджено сидить десь у закапелку мого життя, мнучи в руках потерту «Цікаву географію». Ми повісимо на стелі політичну мапу світу і знатимемо всі столиці найдрібніших островів. У перервах між сексом ми вгадуватимемо, де хто хоче бути цієї миті і якою мовою хоче освідчуватись у справжньому і до гробу коханні.