Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І ось тато - великий вісімдесятикілограмовий невдаха у джинсовому костюмі, в туфлях і дерматиновій кепці, який біжить мені назустріч, бо вперше має що сказати. Його Люд(мил)и мирно покояться у глибокому урвищі зморшки між очима. Він міг би сказати мені: ну як, Лізуню, обламалася? Але натомість каже, що я ще можу врятувати світ. Ніхто не пожаліє мене і ніхто не буде терміново промивати мій шлунок від надміру антидепресантів. Ніхто не буде мене потішати майбутнім щастям ті решту п’ятдесят років, які мені ще заготовано прошвендятись. Ти самотня аж до посіріння. Сьогодні ти скажеш собі, що все буде добре, і незабаром, дуже швидко, може, наступного четверга, ти скинеш з себе цей камінь, але мине ще якихось п’ятдесят років, поки той камінь зволить скотитися з тебе сам.

- Дружини навколо нас, - каже тато, - ми маємо право ніколи їх не залишити. Нас розстріляють за кілька кроків зайвої свободи. Наша свобода - це список наших обов’язків.

- Вибач, що я вдарив тебе в лице, - каже тато, наливаючи собі й мені повні чарки горілки. - Я просто знаю, що з того і так нічого не вийде.

- Адюльтери навколо нас, - каже мій тато, - вічні поразки у боротьбі з дружинами і їхнім спокоєм. Тільки блохи мають право перескакувати з однієї голови на іншу.

Мій п’яний тато плаче в мене на колінах. Після цього він уже ніколи не зможе дотягтися до мого кам’яного обличчя. Йому з лишком вистачило одного удару, щоб туди заглянути.

Мама регулярно ходить до церкви. Регулярно, кожної неділі, пече пиріжки з сиром, регулярно підливає вазони в моїй кімнаті, регулярно пере мої майки і капрони. Вона доглядає мене як каліку. Дає три рази на день їсти. Здіймає телефонну слухавку швидше, ніж я почую дзеленчання апарата. Допитується, де я буваю, що роблю вдень, які книжки зараз читаю, і, підозрюю, сама тихцем переглядає кожну з них. Щоб знати і запобігти кожній, народженій у моїй голові, новій думці. Щоб досконало вивчити мікрофлору мого теперішнього перебивання. Якби мама могла, вона одягнула б на мене гамівну сорочку і прив’язала б мої ноги до ліжка, тільки щоб могти абсолютно мене контролювати, їй менше завдавало б клопоту годувати мене з ложечки, щопівгодини водити мене в туалет і підмивати мене, ніж терпіти постійну підозру моєї з ним зустрічі.

Іноді я помічаю, що вона плакала, але мені не хочеться обійняти чи заспокоїти її. Хочеться пройти повз неї і її трагічне занепокоєння. Хочеться дивитися тільки на її тулуб ззаду. Не бачити її стурбованого погляду. Не усміхатися до неї, не вдавати, що все гаразд, що нічого такого не ставалося, що я ще ніколи не бачила голого чоловіка і мені, як завжди, всього лиш десять років.

Мама постійно до мене говорить, але я не реагую. Мені приємно вдавати перед нею ідіотку. Хвору на голову інтелектуалку. Вередувати, наказувати їй у побутових дрібницях і спостерігати, як вона ні на що не зважає, тільки щоб я не думала про нього. Якби я їй сказала: «Мамо, я більше ніколи з ним не зустрінусь, якщо ти зараз засунеш голову у відро зі сміттям», - то вона, не гаючись, так і зробила б.

Купує багато кільки в томатному соусі, бо якось я призналася, що люблю її їсти. Вона купувала б мені також багато екзотичних фруктів і дорогу чорну білизну, якби це не викликало в мене підліткового спротиву. Але нехай би купувала - я приймаю її запопадливу опіку як належне, без тіні вини і сорому вигріваюся під промінням її материнського інстинкту і як блощиця копирсаюсь у шпаринках її зморщеного обличчя. Якби моє спасіння залежало від неї - я була б врятована.

Коли мамі вдається зробити для мене щось дуже важливе, наприклад, віддати свою місячну зарплату мені на штани, то лице її світліє й молодіє. Здається, що вона справді молодшає, а разом з нею - і я. В квартирі витає дух моєї дитячої доброти й улесливості. Чим далі минає час у бік мого відчуження, тим більше мама мріє повернути час назад, зупинити його, законсервувати життя на моїй десятирічності, коли все моє залежало від мами: те, чи я встигну дорозв’язувати математику, дописати твір про мову, домалювати, доскладати, дочитати і завтра піти до школи в чистому светрі.

Ввечері ми разом вмощувалися дивитись «Поле Чудес» або «Що?Де?Коли?»; я клала голову їй на коліна і вона довго гладила моє волосся, я ластилася, вдавала немовлятко, влаштовувала їй новорічні концерти з перевдяганням і вилізанням на стілець, безконечно розповідала анекдоти, смішні історії і те, як усі вчителі мене люблять і поважають; вона терпіла мої дитячі пустощі, подерті рейтузи і невчасно відкриті компоти з вишень і грушок; з трьох цукерок вона завжди віддавала мені три; вона чомусь не любила полуниці і щербет, жодне духовне зростання і духовна еволюція не зрівняються з маминим спогадом про мене - ніхто так не буде мене пам’ятати, як вона.

Мамі було боляче спостерігати, як у мене ростуть груди, а день моєї першої менструації став для неї справжнім потрясінням. Вона навіть не мала сили пояснити, що до чого. Дала пакунок з гігієнічними прокладками і втекла на цілий день з дому. Я кожні десять хвилин зазирала собі в труси і щопівгодини змінювала прокладки. Я страшенно боялася померти і таки померла. Принаймні для мами. Ще кілька років ми продовжували з нею гру в матері і доньки, але обидві розуміли правила гри і чекали, коли нарешті прийде час сходження зі сцени.

Історія моєї сексуальності - це історія маминого болю.

Зараз я спеціально походжаю квартирою в самій білизні, іноді мимохіть оголююся до пояса, кидаю дотепи щодо статевих актів і жіночої задоволеності, бачачи, як це по-руйнівному впливає на маму, як вона ховається і починає плакати, як регулярно ходить до церкви і пече неділями пиріжки з сиром.

Під час купелі я спеціально прошу потерти мені спину, і вона приречено тре.

Колись вона робила це з задоволенням, коли ще моя стать не давала про себе знати. Вона гойдала мене у ванній і з намиленого волосся конструювала дивовижні зачіски. Якби я зараз раптом попросила її мене погойдати - як би вона повелася? Чи відрізала б собі по лікоть руки?

Бачу через балкон, як мама бігцем повертається з церкви. Нагодувати мене гороховим супом і братися за пиріжки. їй полегшало б, якби я справді стала калікою. Якби сиділа у візочку і цілими днями дивилася на двері. Мама доглядала б мене решту мого і свого життя, гойдала б мене у ванній і на свята влаштовувала б мені концерти з перевдяганням і вилізанням на табуретку. Вона плекала б мою немічність віддано і саможертовно. Тільки щоб я залишалася на поверхні її материнства.

Але я не каліка. Принаймні фізично. Те, що я не можу плакати, - ще нічого не означає. Зате я можу ходити. Дуже добре ходжу, швидко, з притиском. Ходжу всюди, де треба і де не треба, так, ніби моє тіло після довгого перепочинку раптом прокинулося і взяло на себе мої дрібні психічні гризоти. Тіло мене любить і переймається моїм майбутнім, йому шкода мого незреалізованого потенціалу. Це не я можу ходити, ні, якби моя воля - я б нерухомо лежала на дивані решту дня і днів, - це воно, тіло, мене всюди носить.

Воно походжає різними поїздами, містами і квартирами, де на кухнях сидять напівзнайомі люди і курять ґанджу. Дають спробувати йому, але тіло ніяк не реагує і тільки ностальгійно вдивляється в чужі обличчя.

Тіло кидається під ноги юрбам метрополітену, вивчає напам’ять назви станцій і тексти рекламних гасел, до одуріння їх повторює і вкотре переконується, що Біблію можна замінити будь-яким іншим текстом.

(Постіль можна замінити власним пальтом. І хату можна замінити пальтом, бо в ньому живеш будь-де і будь-як, і терпимо).

Тіло вивчає себе у всіх відображеннях і тінях. Питає всіх людей, чи воно гарне. Комусь подобається, комусь байдуже, комусь відразливе.

І все йде, гарне, байдуже і відразливе одночасно, рухається не вперед, а кудись углиб, зачинене, кам’яне, здорове.

Але я знаю - моє тіло запрограмоване на вічне повернення. Воно рано чи пізно повернеться до мене, а я рано чи пізно змушена буду вирішити, куди повертатися мені.

Повертаюся до кімнати й довго в ній сиджу. Навпотемки. Хто перший порушить мою темряву, того я зненавиджу. Цікаво, хто це буде?

Заходить мама і питається, чи я вдома. Відповідаю, що мене нема, але мама сприймає мою відповідь за жарт. Мама говорить безтурботним і веселим тоном школярки, яка ніколи не отримує двійки. Хоче розвеселити мене своєю вдаваною безтурботністю. Переконана, що мені головне допомогти звикнути жити - а решта мине сама собою.

- Чому ти нічого не їла? Хочеш вмерти голодною смертю?

- Хочу, щоб мій шлунок був порожнім, коли я вмру.

Усмішка з маминого лиця зникає, але вона все ще не втрачає надії.

- Я купила йогурт. Будеш їсти?