Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Їм обом пощастило втримати своїх перших чоловіків.

Мама познайомилася з татом на сільській дискотеці і добре його запам’ятала, хоча він її навряд чи. Тато, страшенно п’яний, сидів на поламаній лавці Народного дому, в кутку, не маючи сили ані дійти додому, ні взагалі підвестися. Дівчачі тіла ритмічно дриґались в нього перед очима з вродженим награним кокетством, кожну з них розпирало від власної цноти і самоповаги, на кожній з них писало: «Візьми мене назавжди», і кожна з них терпляче чекала, коли нарешті хтось прийде і візьме. Тато якраз був закінчив університет і повернувся додому. Десь в іншому місті, наприклад, в Херсоні, він залишив свою третю Люду і своє розбите коханням серце. І третя Люда надала перевагу іншому. Тато тиждень на дивані читав історичну белетристику, наприклад, про Генріха VIII, грав у шахи зі своїм другом дитинства і наминав вареники, які йому почерез день варила його мама. А в неділю, коли прийшов час дискотеки, мама відіслала його між люди і сказала, що таких Люд він матиме тут десять. Тато не повірив і напився, але зате повірила дівчина, яка вночі тягнула його на собі додому. Вона не тільки повірила, а й усе вирішила замість нього. Вчасно завагітніла Інною, вчасно пропонувала зробити аборт, вчасно її зупинила татова мама, відіграли весілля, а через шість років я знайшла її матір’ю собі.

Тато не опирався, бо опиратися не вмів - ні своїй мамі, ні моїй мамі. Вони завжди допомагали одна одній, керовані інстинктом збереження власного, суспільного і всепланетарного (метафізичного) спокою. Лише одного разу, коли минуло двадцять три роки з часу заснування шлюбу, тато прийшов і сказав, що кохає іншу - останню в його житті Людмилу - і хотів би далі бути з нею. Моя мама стрепенулася, прикликала на підмогу свекруху, і та успішно залагодила справу, погрожуючи татові прокляттям. Канон сім’ї виявився непорушним і таким, що вкотре себе виправдав.

Інна ж познайомилася з Григорієм у сімнадцять років. До того в неї було кілька хлопців, але батьки пильно наглядали за розгортанням подій і, коли треба, застосовували фізичні покарання - якщо не для Інни, то для її недоладних кавалерів. Один з них - Паша - мені страшенно подобався. Він умів виліплювати з пластиліну чорну пантеру і стадо слоників. Але у Паші батько був москалем-алкоголіком, а мама - сумнівної поведінки, тому він не витримував найменшої критики і не мав жодних шансів. Закінчилося все тим, що батьки спіймали закоханих на велосипеді - Інну присоромили і забрали додому, а Пашу добряче гупнули в спину.

Григорій, навпаки, мав машину і порядних батьків. Почав дуже вишукано за Інною упадати, дарував їй косметику й прикраси, а мені - морозиво, шоколад і грейпфрути завбільшки з голову. Інна віддалася йому на моєму дивані, коли дата весілля була вже призначена за взаємною згодою обох сторін.

Але Інна завжди повторювала Григорієві, що своїм одруженням зробила йому величезну послугу і будь-якої хвилини може піти і не повернутись. Інна завжди трималась гордо і незалежно, аж поки якось, дивлячись у дзеркало, не усвідомила себе трохи розповнілою одруженою жінкою з двома дітьми. Відтоді в її серці посіявся страх бути зрадженою і покинутою. Якби Григорій сказав, що кохає іншу, Інна змушена була б смертельно образитися, піти і не повернутися, дотримуючись тих принципів свого шлюбу, про які знали всі навколо включно з Григорієм.

Тому Інна прийняла позицію вартового. Всі жінки для неї перетворилися на потенційних Григорієвих коханок. Вона ненавидить їх такою первісною ненавистю, яку, напевне, Єва відчувала до своїх доньок і онучок.

Найдивніше, що і я потрапила до чорного списку Інниної ненависті. Я особисто її образила, замахнулась на Григорія, спробувала забрати в неї її спокій. Тепер я їй не сестра, а суперниця. І мамі я суперниця, а не донька. Вік доньок і сестер закінчився.

Жінки смішні, бо панічно бояться самотності.

Але цей страх, очевидно, пов’язаний з їхньою фізичною слабкістю. Жінки не можуть самі себе оборонити, бо не мають у руках сили, і тому хочуть понад усе на світі захистити себе шлюбом від наруги.

Я знала колись дівчину, яка систематично тренувала м’язи рук. Вона була дуже сильна і головне - вона відчувала свою силу. Вона ніколи нічого не боялася, бо в неї були сильні руки. Вона була гарна і впевнена у собі, знала всі найсвіжіші новини, не губилася у будь-яких ситуаціях і хворобах, не боялася ходити до гінеколога, не боялася похоронів і мерців, не боялася зґвалтування і взагалі нічого не боялась, бо була безстрашна, відчуваючи в своїх руках силу. Коли цій дівчині виповнилося вісімнадцять, з нею сталася трагедія: їй вирізали апендикс. Тиждень дівчина лежала в лікарні, потім місяць ходила дуже повільно з огляду на біль унизу живота, але, коли біль ущух, вона чомусь не стала ходити швидше. Почала уважніше й обережніше поводитися зі своїм тілом, ніби несподівано зрозуміла якусь його потаємну цінність - і відтоді припинила щоденні вправи з руками. Вона сказала, що зайве навантаження їй шкідливе, бо шов від рани може кожної миті розійтися, а коли на тілі залишився лише рубець, вона сказала, що не може напружуватися, бо відчуває внизу живота безодню, в яку боїться вся заразом провалитися.

- Від фізичного напруження я можу тріснути, як зашита повітряна кулька, - так сказала, і після того я більше не бачила, щоб дівчина тренувала свої руки. Зрештою, і її я більше не бачила - вона стала непомітною, як усі і як я. Її обличчя втратило суворість і грубі контури, помітно зм’якло, пальці на руках подовшали, голос повищав. У дівчини з’явилися проблеми: вона почала страждати через зовнішність, через брак комунікації, через кохання. Хлопці використовували її і покидали, а дівчина завжди була впевнена, що вони повернуться. Вона стала вірна, як собака; один комплімент - і ви ризикували потрапити до списку її «єдиних і саме тих» супутників життя. Руки завжди ховала в кишені, хоча вони, звичайно, ні в чому не були винні. Іноді я думала, що такі худі і тонкі вони вже не потрібні цій дівчині. Дівчина втратила їхню силу і стала нарешті жінкою.

Можливо, Інна також втратила свою шлюбну незалежність, коли зіткнулася з фізичною слабкістю.

Вони з Григорієм живуть на першому поверсі, а Інну завжди дратували сусідські автомобілі під вікнами. Інну взагалі завжди дратували неприємні запахи. І от одного разу, коли Григорія не було вдома, черговий сусід у черговий раз під Інниним вікном розпочав миття свого авта. Інна попросила сусіда припинити або від’їхати з-під її вікна. Сусід відмовився. Інна почала кричати. Він її послав. І тоді сестра, не довго думаючи, вилила сусідові на машину настоянку з курячого посліду, яким вона підливає вазони. Розлючений чоловік прибіг до Інни в квартиру (вона спокійно йому відчинила, бо до того була абсолютно безстрашною), і зовсім несподівано, на Іннин превеликий подив, схопив її за плечі і почав трусити. Інна не чекала такого, вона і не припускала, що таке взагалі можливе. Вона годину сиділа на підлозі і невидющо дивилася кудись наперед себе. Костик приносив їй води, втішав її, гладив по голові, пригортав до себе і співчутливо розглядав синці на руках. Синці були майже непомітними, але Інна не могла вкласти у свій відкореґований світ факт їхнього існування. Потім вона годину плакала. Костик витирав їй сльози з підборіддя і шиї. А вже потім, очевидно, Інна подивилася в дзеркало й усвідомила себе трохи розповнілою одруженою жінкою з двома дітьми і слабкими руками.

Я усвідомила власну немічність набагато раніше. Я завжди знала про неї. Завжди боялася чужої агресії і найперше - з боку тата.

Я знала, коли була недолугою замкненою дівчинкою, що він будь-якої миті може ні з того ні з сього вдарити мене в обличчя. На цей удар я чекала дуже довго. Він був неминучим - я була переконана.

Я спеціально дратувала тата дрібницями, докоряла йому його курінням в кімнаті, сміялася з його хвалькуватості, не подавала йому їсти, коли він наказував, або просто не виконувала його настанови, - і все це через те, що я вже не мала терпіння чекати, коли нарешті дістану свій заслужений удар в обличчя. Я хотіла пришвидшити його чи принаймні логічно обґрунтувати. Я тремтіла у його щоденному передчутті, йшла з дому, влаштовувала істерики, кричала татові образливі речі, щоб нарешті моя підозра удару справдилася. Можливо, такою поведінкою я намагалася перебороти в собі страх удару. Не могла витримати постійно його передчувати. Жити в постійному передударному стані.

Напевно, щось таке було в моєму батькові, що виказувало його потенційну здатність мене набити. Хоча, коли він справді бив, мене ніколи не боліло. Він бив абсолютно не боляче, як за прислів’ями повинні були б бити матері. В моєму випадку сталося все навпаки: мама била дуже боляче, принаймні так мені здавалося, а можливо, її биття набувало більшої ударної сили, підкріплене пронизливим криком і потворними гримасами.

Тато бив так, ніби просто торкався мого тіла, щоб упевнитися в його реальності. Або так: процес лупцювання, яким би зовні він не виглядав серйозним, тата чомусь смішив, і коли він тільки здіймав на мене руку, його рот мимохіть скривлявся в усмішці, перетворюючи загрозливу ситуацію у фарс.

Ні, я не боялася татового побиття. Я боялася самої його можливості. За багато років спільного життя я напам’ять вивчила татові настрої і точно знала, якого настрою боюся найбільше.

Цей його настрій був філософським, а не побутовим чи соціальним. Тато хмурнів, зводив докупи брови, лінія рота вигиналась у верхню половину прямокутника, а ніс ставав таким гострим, що я боялася раптом об нього порізатися. Татові тоді було все до сраки. І мама, і робота, і гроші, і життєве призначення. Він ненавидів тоді людський голос, і чим більше цей голос лунав невпевненіше, тим більше тато його ненавидів.

Тато повертався з роботи, а я, ніби між іншим, виходила йому назустріч, і відразу фіксувала характер настрою. Саме той. У животі починало млоїти. Зараз хтось неодмінно на нього наткнеться - чи Інна, чи мама. Я не хотіла цього. Я хотіла його розвеселити. Хотіла, щоб всі люди любили всіх інших людей. І тому я, хоч знала з досвіду, що найкраще зараз сховатися до своєї кімнати, майже не тямлячись, як на страту, простувала йому назустріч і невпевнено казала: «Тату, тільки не кажіть, що і сьогодні Ви забули принести мені з робота пластилін».

Тато на мить зупинявся, ніби роздумуючи, чи він мене любить, чи ні, а тоді різко, ніби згадавши, що зараз йому все до сраки, а це мале шмаркаченя - найбільше, відповідав: «Йди до сраки».

Звертав у кухню і мовчки жував вечерю, всоте перегортаючи книжку про Другу світову війну.

І я йшла до сраки. Млость перебиралася з живота в груди, я зачинялася в своїй кімнаті, тримаючи двері ногою, щоб Інна не заходила дивитися, чи я плачу. Весь світ тоді мені здавався сракою, де я приречена перебувати з татової волі. Так, ніби для того, щоб почати жити, варто тільки сказати нещасному: йди до сраки. Я лютилася сама на себе, прибігала на кухню, змахувала зі столу книжку про війну і кричала татові щось про гідність, право й елементарну повагу, про те, що він зненавидів мене першим, бо немовля, яке тільки народилося, не розуміється на нюансах людських взаємостосунків і не може саме почати раптом ненавидіти, - і тоді, коли я так викрикувала, я мріяла про удар, думала: ну коли нарешті він вдарить, ну вдар же, хіба ти не хочеш? А він хотів. Я бачила, що він може мене вдарити без сміху, дуже боляче і дуже серйозно, в його очах тоді сидів звір, якому неможливо пояснити, що для агресії повинна бути причина, що все на світі повинно мати причину, звичайно, якщо світ не срака.

Мама відтягувала мене з кухні, а тато йшов спати. Інна казала, що я не повинна так з ним поводитися. Розповідала, як одного разу він зайшов до ванни, коли Інна була зовсім голісінькою. Я собі це уявляла. Тата і голу Іннину задницю. Потім пробувала уявити татовий пеніс і те, як мама за нього тримається. Плакала від неймовірного жалю до себе. Розглядала географічну мапу світу на стіні. Географічну мапу світової сраки. Ти якось сказав мені, що Чумацький Шлях - це срака всесвіту. Ти помилився. Коли тато посилав мене до сраки, він точно не мав на увазі зірки.

Сьогодні минуло два тижні, як я перестала боятися самотності. В цьому мені допоміг ти.

Покинувши мене.

Самотнім нема чого боятися залишитися без нікого.

Ще донедавна я думала, що ти будеш моїм першим, постійним і єдиним. Що смішна мрія, якою хворіють усі дівчата, в мене стане правдою, адже ми мали вмерти в один день і на одній подушці. І, можливо, ще все буде саме так, ти ще можеш бути моїм першим, постійним і єдиним, але тепер, коли я перестала боятися самотності, мені все одно - з ким самотньою бути.