Кінець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він сів до апарату і вистукав на клавішах:

«Переїхали щілину Беринга і пливемо по лінії Полярного кола. Ніякого сліду континенту на лінії Камчатка-Аляска немає. На захід від острова Альберта завернемо – понад територією, де була Канада – на південь. Відповідь. Бено».

І він, Е. Келлер, і Желенський, що піднісся від своїх май і обрахунків та апаратів для орієнтації, всі вони чекали на відповідь з Пекіну.

Чекали з запертим віддихом і стисненим серцем. Секунди стали віками, кров у жилах котилась неспокійним ритмом і зловіщо, з насмішкою ревів-сміявся пропелер.

Минуло п’ять безконечно довгих хвилин – відповіди не було. Тоді Бено ще раз на буквах апарату повторив текст останнього повідомлення.

І на цей раз радіоапарат не подзвонив...

Безмежні водно-повітряні простори мовчали.

____________

ТІЛЬКИ ВОНИ.

– Значить, ми – і тільки ми – вся людськість, – сказав Бено. – Вперед, вперед, Желенський, щоби виконати наше завдання, а опісля – за нашими братами.

Желенський знову похилився над рахунками і через хвилину сказав:

– Пливемо над місцем, де був острів Альберта. Чи завертати на південь?

– По маршруті, – відповів Бено.

Встав від апарату, при якому неначе чекав відповіди, перейшов кабіну і мовчки сів у кутку побіч книжної шафи. По хвилі Е. Келлер, що все дивилась через дзеркальний апарат на долину, піднеслася і підійшла до нього. Хвилю дивилися на себе...

Желенський також перервав свої обрахунки і також піднісся від свого столика.

На обличчях цієї трійки, що виконувала останній приказ людства, видно було втому.

Крім цього була непотрібність життя...

Під впливом важких думок Желенський сів на козетку, зложив руки між коліна і похилив голову.

Слова втекли десь в незвісність, думки набрали якоїсь дивної ясности і жорстокої бистроти.

Е. Келлер ніжним жіночим рухом притулилась до Бено і одночасно напівнесвідомо, щиро, з глибоким почуттям ласки поклала свою руку на похилену коло її колін голову Желенського.

Вони були для неї більш братів, коханків, товаришів... Почуття, що в цю хвилю виповнило її грудь, не відчувала і не знала ні одна жінка світу.

Бено перший заволодів настроєм.

– Розніжились, друзі, – сказав твердим голосом. – Не вільно і – не пора.

Він встав.

– Треба скінчити завдання.

Рішучість і сила могутнім акордом задзвеніла в його словах.

І одночасно шорстким, смілим рухом похилився до Е. Келлер і ніжно, з глибоким почуттям поцілував її в голову. Одночасно обняв Желенського...

– Вперед, вперед, товариші, щоб скінчити нашу маршруту – вперед, дорогі!

І пішов дивитися в дзеркальний апарат.

Під ними морщила-гнулася поверхня вод під подихами лагідного вітру. Було по европейському часі 1/2 до 6-ої вечора, і на місці колишнього Американського району світало. Наліво від лінії маршрути зачервонілося пурпурою й золотом небо, з якого зникли хмари, відбилося в ритмічно-схвильованому, рухливому водному безкраю. Десь на кінцях небосхилу, там, де пурпура і золото почали зливатися в мільйони веселково-барвно-білих електричних блискавиць, підплинула хмара і зарисувалась своїм довгим м’яким оболоком – наче великий птах. Він летів сонцю назустріч...