Кінець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– У мене все готово; я так міркував, як ви постановили. Зроблю все, що в моїх силах...

Ще раз подав їм руку і вийшов.

____________

БЕЗ КОНТИНЕНТІВ.

Серед бурі і розшалілих, звільнених з кайдан континентів хвиль океанських просторів, в їх чорно-бездонних ревучих глибинах гинули з хвилини на хвилину останні клаптики районів Світової республіки рад; пропадав у хаосі божевільної стихії увесь людський рід. З непроглядного водного простору, в який перетворилася суша, як рухи тіла потопаючого, що закликає рятунку, підносилася ще невеличка частина Китаю – все, що залишилося з могутнього континентального пня колишньої Евразії, – стародавньої колиски людства.

Остання частина людности тодішнього Азійського району чекала спокійно, в невмолимій завзятості, без хвилювань, години своєї смерти. А смерть наближалася з хвилини на хвилину, з секунди на секунду. Загибаючі остатки комуністичного людства чекали на свою загибель з завзятістю вікового борця і впертістю божевільного, без ніяких заколотів і розрухів. Суспільство зрозуміло трагізм моменту і безвартність розпачу.

У Пекіні о 2-й годині все на око проходило звичайним порядком. Тільки величезні маси людей з найближчих околиць і всі ті, яким удалося перелетіти з погиблих районів та на кілька годин урятувати своє існування, покинули доми і приміщення – вся людність була на вулицях і бульварах, жила повідомленнями уряду, що ставали все більш і більш короткі.

Останнє звідомлення уряду ЦВК і ЗРНК о 3-ій годині голосило:

– Громадяни! Чотири колишні райони – континенти перестали існувати. Колишня колиска комуністичного людства – Ленінград, стародавній центр пам’яток першого періоду комуністичної революції – Москва, зникли в глибинах нещадної водної стихії.

Нам залишився клаптик бувшого Азійського району – промінням не більш 500-1000 кілометрів навколо. Час нашого існування розрахований найбільш на годину або дві. Про це повідомляє вас законно обраний орган влади.

Зараз, прощаючись з вами, повідомляємо, що ліквідаційна комісія в складі Л. Бено, Е. Келлер, інженера-спеціаліста К. Желенського, механіка та потрібного технічного персоналу, буде літати понад безмежами вод по затопленню всіх районів з метою остаточно переконатися й ствердити загибель континентів. По закінченню 24 годин від хвилі затоплення світу вони можуть покінчити з собою. Коли їм буде можливо врятуватися, – мають це обов’язково зробити. Печатку Земрадреспубліки і документи її кінця передано голові ліквідаційної комісії Л. Бено.

Прощаємось і вітаємо востаннє словом, що від 300 літ заступило комуністичному суспільству старі слова привітання і прощання – кажемо на глум усій природі, що нас створила і нещадно вбиває – слова:

«ЖИЙ, КОМУНО»!

Людськість ще живе!

За президію ЦВК і ЗРНК:

А. Чен-Фу, І. Мікадолі.

28 липня 759 р. рев. ери (2683 р. стар. ери).

Пекін – 2 година дня.

____________

ОСТАННІЙ ЛЬОТ.

Ліквідаційна комісія від’їжджала. На пекінському аеродромі, засипаному пошкодженими в часі рятункової акції літаками, стояв знаменитий літак «Урицький», що дві години тому назад протягом 180 хвилин перелетів Москва-Мадагаскар-Калькутта-Пекін. Біля нього – два запасні вантажні аероплани з запасом акумуляторів. Аеродром – величезна площа, оточена муром, – був безлюдний. Люди, зрозумівши безнадійність повітряного рятунку, і не думали навіть користуватись літаками. На них могла би поміститися тільки незначна частина людей, а комуністичне суспільство вважало нижче свого розвитку й культури допустити до того, щоб одні гинули, а другі продовжували б життя, хоч на кілька годин. Також високим розвитком культури поясняється і відсутність всяких розрухів, насильства та непорядків, що завжди бувають у хвилях стихійних нещасть людства, панік і катастроф.

Біля аероплану «Урицький», контролюючи справність своєї маленької флотилії, стояв інженер Желенський, а разом з ним оглядали й перевіряли свої апарати механік та літуни.

У віддалі чути було шуми міста, що мало, крім своїх звичайних щоденних гуркоту і звуків, ще якийсь дивний тон нервової сили та нечуваного напруження. До Пекіну збіглася майже вся людність околиці та ближчих провінцій. Вона покрила масами широко розкинене місто. В цьому часі Пекін був містом в 17.000.000 мешканців, не рахуючи сільськогосподарських комун та промислових підміських дільниць. Можна приблизно сказать, що на вулицях, майданах та бульварах чекали на свою смерть, спільно вичекану смерть, приблизно 90-100 мільйонів самого культурного, високорозвиненого суспільства.

Інженер Желенський та літун з механіком закінчили свою працю та ревізію апаратів і чекали. Ніщо не звіщало, що за годину-дві і цей останній клаптик суші зникне в глибинах сліпої стихії. Тільки десь з найдальших віддалів доходив глухий лоскіт піднімаючих свої важкі жорстокі тіла морських хвиль Тихого океану. В околицях Пекіну погода була ще ясна, суха, і вітряна – від Тихого нісся легкий циклон, – сонце світило як звичайно в середині літа. Воно вкривало сухим жаром площу, сотні апаратів і будинків аеродрому. Інженер Желенський увійшов до кабіни літака і, взявши в руку трубку радіотелефону, слухав.

– Це ви, Еллі? – спитав по хвилі.

– Так, – звучало в телефоні.

– Коли приїжджаєте – і коли від’їжджаємо? – спитав Желенський. – У мене все готово. Все, що маємо взяти з собою – є. Всі матеріали та інструкції я вже отримав, останні привезе з собою Бено. Де він тепер?

– Ще кінчить справи в палаті Комуни – в президії. У мене також вже все, що маємо взяти з собою. Слухайте, Желенський, так, між нами – залишиться яка частина суші – чи ні?

– Побачимо завтра, – була спокійна відповідь інженера. – Так ви за п’ять-десять хвилин приїдете?

– Я гадаю, – закінчила Еллі.