Троє в одному човні (як не рахувати собаки): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Але нас було троє проти одного, і пропозицію було прийнято.

Розділ II

Ми витягли карти і почали обговорювати наші плани.

Ми домовилися почати наступної суботи від Кінгстона. Рано-вранці ми з Гаррісом спустимося до річки і вже на човні піднімемося до Чертсі. А Джордж, якого до обіду з міста не витягти (щодня Джордж із десятої до четвертої спить у якомусь банку, і лише в суботу його будять і виставляють звідти о другій), зустріне нас там.

Ми маємо ночувати просто неба чи спати в якихось готелях?

Джордж і я були за те, щоб просто неба. Нам здавалося, що так ми зможемо краще відчути природу, насолодитися свободою, словом, буде щось таке, патріархальне.

Золоте кружало втомленого сонця ледь помітно ховається в купі холодних, сповнених смутку хмар. Замовкають, немов діти у журбі, птахи, припиняють свої співи. І тільки жалісний крик куріпки та скрипуче кректання деркача час від час порушують первісну тишу, яка щільно окутала річище. У потемнілих водах, сумно зітхаючи, намагається востаннє побачити себе згасаючий день.

Від тьмяних лісів по обидва береги безшумною ходою виповзають сірі тіні, примарна армія ночі, виповзають, аби відігнати застряглий ар’єргард світла. Невидимою ордою вони мовчазно ходять понад осокою та очеретом, що з тихим шелестом повільно колишуться вздовж берегів. Світ поринає у темряву, і ніч, сидячи на похмуро-величному троні, розкриває свої чорні крила, запалює у своєму примарному палаці тьмяні вогники зірок і у мовчазній величі запановує над ним.

Потім ми відтягуємо свого невеличкого човна до тихої затоки, встановлюємо намет, готуємо та поїдаємо нашу нехитру вечерю. Набито і запалено люльки, бесіда лине, немов тиха мелодія. У перервах між словами чути, як бавиться із човном річка, і нам здається, що вона розповідає старі дивні казки, відкриває таємниці й наспівує дитячих пісеньок, яким уже тисячі років і яких вона співатиме ще тисячі років. Аж поки її голос не стане хрипким і старечим. Нам, хто вже навчився любити її мінливу подобу і хто так часто намагався пригорнутися до її ніжних грудей у пошуку затишку, чомусь здається, що ми її розуміємо. Але навряд чи зможемо ми звичайними словами передати все те, що чуємо.

І ми сидимо там, біля річки, і місяць, навіки закоханий у неї, нахиляється, аби ніжно поцілувати її, простягає свої срібні руки, щоб обійняти її. Ми дивимось, як вона тече, то наспівуючи, то щось нашіптуючи, пливе до свого короля — до моря. Так триватиме, поки наші голоси не замруть у тиші, поки не згаснуть наші люльки — поки ми, прості, звичайні, доволі молоді люди, не починаємо відчувати, що нас наповнюють якісь дивні, то сумні, то солодкі думки. Нам уже не хочеться навіть розмовляти, ми сміємося і, підіймаючись, витрушуємо попіл із наших згаслих люльок, кажемо одне одному «на добраніч» і, заколисані плюскотом води та шелестом дерев, вкладаємося спати. Величезні зірки мовчазно сяють над нами, і нам здається, що земля знову юна й прекрасна. Така, як вона була задовго до того, як століття переживань і суєти вкрили зморшками її чисте обличчя, як гріхи та нерозсудливість її дітей змусили постаріти її любляче і ніжне серце, яким воно було в ті далекі дні, коли вона, немов молода мати, пестила нас, своїх дітей, пригортаючи до грудей. До того, як припудрена цивілізація, з її удаваністю та в’їдливим глузуванням, хитрощами звабила нас, змусивши покинути ніжні руки землі, і спонукала нас соромитися того простого життя, яким ми жили, коли були із землею в її скромному і водночас величному будинку, в якому багато тисячоліть тому народилося людство.

Гарріс спитав:

— А що, коли піде дощ?

Ви не можете зрозуміти Гарріса. Немає нічого такого, що могло б викликати в Гарріса бодай якесь піднесення. Не поетична він натура. Гарріс ніколи «не плаче, не розуміючи чому». Якщо очі Гарріса наповнюються сльозами, ви можете бути впевнені, це тому, що він їв сиру цибулю чи додав забагато вустерського соусу.

Якби вам довелося стояти з Гаррісом уночі на березі моря і ви сказали:

— Послухай! Ти чуєш? То, мабуть, русалки співають у морських глибинах. А може, це засмучені духи співають псалми над невинними потопельниками, що заплутались у морських водоростях? — Гарріс взяв би вас під руку і сказав:

— Я знаю, що це, друже: ти застудився. Зараз ти підеш зі мною. Я знаю одне місце тут за рогом, там чудове шотландське віскі — ти такого ще не куштував; вип’ємо по чарочці, і ти одразу прийдеш до тями.

Гарріс завжди знає закапелочок за рогом, де ви можете знайти щось геніальне з випивки. Я переконаний, що, якби ви зустріли Гарріса десь у раю (якщо таке можна припустити), його привітання звучало б приблизно так:

— Який я радий, що ти прибув, старий. Знаєш, я знайшов гарне місце тут, за рогом, де подають дійсно першосортний нектар.

У даному випадку, однак, коли йшлося про ночівлю просто неба, його вміння практично дивитись на речі було дуже доречним. Не зовсім приємно спати просто неба, коли падає дощ.

Вечір. Ти мокрий до нитки, у човні на добрих два дюйми води, і все просякнуте вологою. Ти знаходиш місце на березі, яке нібито ще не так залило, як усе довкола, і вирішуєш розташуватися на ніч саме тут. Ти витягуєш намет і вдвох із товаришем починаєш його ставити.

Він просякнутий водою і важкий, лопоче, падає на вас, обвивається довкола вашої голови, доводячи вас до сказу. Дощ не перестає лити ні на мить. Поставити намет досить непросто і в суху погоду, а в дощ — це титанічна праця. Тобі здається, що замість того, аби допомагати, той інший просто клеїть дурня. Щойно ти надійно закріпив свій бік, він свій відпускає і все псує.

— Нездара, ти робиш! — вигукуєш ти.

— Сам ти нездара! — відповідає він. — Ну, швидше!

— Та не тягни. Ти все робиш не так, тупий віслюк! — волаєш ти.

— Я все роблю правильно! — кричить він у відповідь. — Тримай свій бік!

— Кажу тобі, що неправильно! — твій крик уже схожий на ревіння, і ти ладен накинутися на нього. У нападі гніву ти так натягуєш мотузку, що на його боці вискакують усі кілки.

— Безголовий ідіот, — чуєш ти, як бурчить він собі під ніс, а потім щосили тягне на себе, і весь твій бік завалюється. Ти кидаєш на землю дерев’яного молотка і йдеш довкола, виливаючи йому все, що про нього думаєш. Він також підіймається і, обходячи намет, іде слідом, щоб пояснити, хто ти такий. Ви ходите довкола, лаючись, доки намет не падає і не перетворюється на безформну пожмакану купу. Вам нічого не залишається, як дивитись один на одного поверх його руїн. Потім ви обидва в один голос вигукуєте:

— Ну от! Я ж тобі казав?

Тимчасом третій ваш товариш, який вичерпував із човна воду і останні десять хвилин, намочивши рукави по самі лікті, без угаву проклинає усе на світі, хоче знати, що там у вас за галас та метушня і чому досі не стоїть той клятий намет.

Зрештою, так чи інакше, намет встановлено, і ви починаєте переносити з човна речі. Спроби розпалити вогонь виявляються марними, ви запалюєте спиртівку і розсаджуєтесь довкола неї.