Троє в одному човні (як не рахувати собаки): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Гарріс повеселішав. Джордж запропонував узяти м’ясо, пироги з фруктами, холодні закуски, помідори та зеленину. З напоїв ми вирішили взяти трохи того на диво тягучого варива, яке готував Гарріс — після того, як його розмішати з водою, це можна навіть назвати лимонадом, — багато чаю і пляшку віскі, на випадок, як сказав Джордж, якщо перекинеться човен.

Мені здалося, що Джордж надто вже часто говорить про те, що перекинеться човен, а вирушати з таким настроєм у подорож недобре.

Але мене тішило те, що ми мали взяти віскі.

Ми вирішили, що не беремо пива або вина. Брати їх на річку — помилка. Від них ви стаєте млявим, і вас долає дрімота. Випити келих увечері, коли ви, байдикуючи, прогулюєтесь містом і заглядаєтесь на дівчат — це розумно. Але ніколи не пийте, коли вам голову немилосердно пече сонце і потрібно важко працювати.

Перш ніж розійтись, ми таки склали список речей, які необхідно взяти з собою, і він вийшов доволі довгий. Наступного дня — це була п’ятниця — ми зібрали їх докупи, щоб увечері зустрітися і спакуватися. Ми дістали велику шкіряну валізу для одягу і кілька кошиків для провізії та кухонного начиння. Відсунули до вікна стіл, скинули все на купу посеред кімнати і повсідались довкола, дивлячись на неї.

Я сказав, що пакувати буду сам.

Чесно кажучи, я пишаюся своїм вмінням пакувати речі. Пакування — це одна з тих багатьох справ, котру, переконаний, краще за мене не зробить жодна людина у світі. (Іноді я і сам дивуюся, як багато всього вмію робити.) Я наполіг на цьому і сказав Джорджеві та Гаррісу, щоб вони повністю залишили цю справу на мене. Мою пропозицію вони сприйняли з повною, невластивою їм, готовністю. Джордж набив люльку і розлігся в кріслі, а Гарріс, задерши ноги на стіл, закурив сигару.

Це було майже те, чого я хотів. Майже. Звичайно, я планував, що керуватиму роботою, а Гарріс із Джорджем будуть крутитися біля мене, виконуючи мої вказівки. Я буду штурхати по черзі кожного з них, примовляючи: «Ех ти!», «Зачекай, дай я сам», «Ну що ти, це ж так просто!» — і, так би мовити, навчаючи їх, як це має робитися насправді. Те, як вони це зрозуміли, мене роздратувало. Нічого так не дратує мене, як вигляд людей, що сидять і нічого не роблять, поки я працюю.

Я колись мешкав із чоловіком, який у такий спосіб просто доводив мене до сказу. Він розлягався на дивані і годинами спостерігав, як я що-небудь роблю. Він дивився, як я ходжу по кімнаті. Казав, що спостереження за моєю метушнею надає йому справжнє задоволення. Це наводить його на думку, що життя — не просто безглузда мрія про те, щоб прожити його позіхаючи і ловлячи гав. Що це — почесне завдання, сповнене обов’язків та важкої праці. Він казав, що нині не розуміє, як жив, допоки не зустрів мене, адже в нього ніколи не було нікого, за ким він міг би спостерігати, коли той працює.

Присягаюсь, я не такий. Я не можу сидіти і споглядати, як важно працюють інші. Мені хочеться підійти, дати якісь вказівки. Засунувши руки в кишені, я ходив би довкола і підказував, що треба робити. За своїм характером я дуже енергійний. І вдіяти із цим нічого не можу.

Однак я нічого не сказав, просто почав спаковувати оту купу. Ставало зрозуміло, що ця справа потребує значно більше часу, ніж я собі думав. Але зрештою я спакував валізу і всівся на неї зверху, щоб защепнути.

— А черевики ти не збираєшся вкладати? — запитав Гарріс.

Я озирнувся і побачив, що забув про них. У Гарріса так завжди. Він, звичайно, не промовив ані слова, аж доки я не закрив валізу і не замкнув її. Джордж зайшовся своїм дратівливим, безглуздим гигиканням. Це мене розлютило.

Я відкрив валізу і поклав туди черевики. А потім, коли вже збирався її замкнути, в мене раптом майнула жахлива думка: а чи поклав я свою зубну щітку? Не знаю чому, але я ніколи не пам’ятаю, чи поклав зубну щітку.

Зубна щітка — це річ, яка переслідує мене, коли я подорожую. Вона робить моє життя просто нестерпним. Мені починає снитися, що я забув її покласти. Обливаючись холодним потом, я підхоплююся з ліжка і починаю нишпорити в пошуках. А вранці я вкладаю її раніше, ніж почищу зуби, і мені знову доводиться все викладати, щоб дістати її, і чомусь завжди вона виявляється на самому дні валізи. Потім я знову вкладаю все до валізи і знову забуваю про неї. В останню мить мені доводиться стрімголов мчати по неї вгору по сходах і везти її до потяга в кишені, загорнувши в носовичок.

Звичайно, мені довелося вивернути всі до єдиної речі, і, як і слід було чекати, її не знайшов. Я перевернув усе догори дном. Безлад, який я створив, міг існувати лише до сотворіння світу, коли довкола панував суцільний хаос. Не було нічого дивного в тому, що щітки Джорджа і Гарріса потрапляли мені на очі вісімнадцять разів поспіль. Своєї ж я ніяк не знаходив. Я перекладав річ за річчю, перемацуючи їх і перетрушуючи. Врешті я знайшов її в черевику. І почав усе спаковувати наново.

Коли я скінчив, Джордж запитав, чи поклав я мило. Я відповів, що мені цілком байдуже, поклав я мило чи ні, і, грюкнувши, замкнув-таки валізу. Тут я виявив, що поклав до неї свій кисет, і змушений був відкривати її знову. Остаточно вона закрилася о пів на одинадцяту вечора. Лишилося спакувати кошики. Гарріс сказав, що менше ніж за дванадцять годин нам потрібно буде вирушати, тому все інше зроблять вони з Джорджем. Я погодився і сів, а вони взялися до роботи.

Вони почали в безтурботному дусі. Вочевидь, намагалися показати мені, як це робиться. Я мовчав і лише чекав. Якщо не брати до уваги Джорджа, то гіршого пакувальника, аніж Гарріс, навряд чи можна знайти в цілому світі. Я дивився на гори тарілок, чашок, сковорідок, пляшок, горщиків, пирогів, плиток, тістечок, помідорів і безкінечної решти і відчував, що от-от відбудеться щось надзвичайно захопливе.

Так воно й сталось. Вони почали з розбитої чашки. Це перше, що вони зробили. І зробили вони це просто для того, щоб показати, що вони можуть зробити ще, аби вам стало цікавіше.

Потім Гарріс поставив банку з полуничним джемом на помідор і розчавив його. Тож помідор довелося вигрібати чайною ложкою.

А потім настала черга Джорджа — він наступив на масло. Я нічого не сказав, лише підвівся, сів на краєчок стола і спостерігав за ними. Це їх дратувало більше, ніж будь-які мої слова. Я це відчував. Вони стали нервовими і збудженими, топталися по речах, відкладали їх десь позаду себе, а потім, коли ті були їм потрібні, не могли їх знайти. Вони вкладали пироги на низ, а зверху клали важкі речі, перетворюючи пироги на місиво.

Вони вивернули сіль, засипавши нею все. До того ж іще й масло! Я ніколи не бачив, щоб двоє чоловіків стільки часу вовтузилися з якоюсь грудкою масла, яка коштує шилінг і два пенси. Після того як Джордж віддер масло від свого капця, вони спробували запхати його в казанок. Воно ніяк туди не заходило. Але й витягти його назад було годі. Зрештою, вони витягли його звідти і поклали на стілець. Після того як Гарріс одразу ж всівся на нього, воно приклеїлось йому до штанів, і, щоб знайти його, вони обнишпорили всю кімнату.

— Присягаюсь, я поклав його сюди, — сказав Джордж, дивлячись на порожній стілець.

— Я й сам бачив, як ти це зробив лише хвилину тому, — відповів Гарріс.

І вони знову почали кружляти кімнатою в пошуках. Зійшовшись посередині кімнати, вони зупинилися, дивлячись один на одного.

— Неймовірно. Я ще такого не бачив, — сказав Джордж.

— Це просто якась загадка, — відповів Гарріс.

Тоді Джордж зайшов Гаррісові за спину і побачив його.

— Ось де воно було весь цей час! — обурено вигукнув він.

— Де? — скрикнув Гарріс, крутячись, немов дзиґа.