Троє в одному човні (як не рахувати собаки): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Просто нема чим дихати, — підхопив інший.

А потім вони обидва почали принюхуватися і раптом, зрозумівши, в чому річ, без жодного слова підхопились і вийшли. Потім підвелась огрядна пані і сказала, що не можна піддавати поважну заміжню жінку таким тортурам. Вона взяла свою валізу та вісім пакунків на додачу і також вийшла. Четверо пасажирів, що залишилися, ще певний час сиділи, поки похмурий чоловік у кутку, який, судячи з одягу та всієї зовнішності, мав стосунок до поховального бюро, не зауважив, що йому цей аромат нагадує мертве дитя. Після цього троє з них спробували одночасно дістатися дверей і понабивали собі ґулі.

Я посміхнувся джентльмену у чорному і сказав, що тепер в купе ми залишились самі. Він засміявся і мовив, що деякі особи через дрібниці здіймають надміру галасу. Але згодом, коли ми рушили, навіть він ставав дедалі стриманішим, тож, коли потяг прибув до станції Кру, я запропонував йому піти і чогось випити. Він погодився, і ми попрямували до буфету. Там нам довелося добрих чверть години кричати, грюкати і махати парасолями, доки не з’явилася молода панна і не запитала нас, чого ми бажаємо.

— Ви що будете? — запитав я, повертаючись до свого супутника.

— Мені, будь ласка, на півкрони чистого бренді, міс, — відповів він.

Він випив свій бренді, тихо вийшов і сів в інший вагон. Цей крок мене дещо образив.

Від Кру я сидів один у купе, хоча потяг був переповнений. Коли ми зупинялись на різних станціях, люди, побачивши порожнє купе, спішили зайняти місця. «Ось тут, Мері, ходи сюди, тут зовсім вільно». «Томе, сідаймо тут», — перегукувалися вони. Метушилися, тягнули за собою важкі валізи, штовхалися біля дверей, намагаючись дістатися першими. Щойно хтось із них намагався пройти досередини, як похитування потяга відкидало його на руки тому, хто стояв позаду. Повсідавшись, вони посапували і крутили носами, а потім, не в силах терпіти, понуро виходили і шукали місця в інших купе, або, доплативши різницю, переходили до першого класу.

З Юстонського вокзалу я повіз сир до будинку мого приятеля. Щойно його дружина увійшла до кімнати, вона одразу ж почала принюхуватися довкола. Потім запитала:

— Що це? Кажіть, я готова почути найгірше.

Я відповів:

— Це сир. Том купив його в Ліверпулі й попросив привезти вам.

І додав, що, сподіваюсь, вона розуміє, що я тут ні до чого. Вона відповіла, що переконана в цьому, але розмовлятиме про це з Томом, коли він повернеться.

Приятель затримався в Ліверпулі довше, ніж сподівався, і через три дні після того, як він мав повернутися додому, його дружина зателефонувала мені й запитала:

— Що Том говорив про той сир?

Я відповів, що він казав, аби його поклали у вологому місці й не чіпали.

Вона відповіла:

— Нікому й на думку не спало це чіпати. Він його нюхав?

Я сказав, що, очевидно, так, і додав, що мені здається, він дуже його цінує.

— Ви гадаєте, — запитала жінка, — він засмутиться, якщо я дам соверена кому-небудь, аби його забрали геть і закопали?

Я відповів, що, гадаю, вона більше ніколи не побачить усмішки на його устах.

Тут їй сяйнула інша думка, і вона запитала:

— Ви не будете заперечувати, якщо цей сир полежить у вас? Дозвольте мені прислати його вам.

— Мадам, — відповів я, — особисто мені подобається запах сиру, і недавню подорож з Ліверпуля я завжди згадуватиму як щасливе завершення приємної відпустки. Але в цьому світі ми повинні зважати на інших. Пані, під дахом якої я маю честь проживати, є вдовою та, наскільки мені відомо, сиротою. Вона дуже болісно, я б навіть сказав, надзвичайно болісно переживає, коли її «ображають». Я відчуваю своїм нутром, що перебування в її будинку сиру вашого чоловіка буде сприйнято нею саме як «образа». А я не можу допустити, щоб будь-хто і будь-коли зміг сказати про мене, що я ображаю вдів і сиріт.

— Дуже добре, тоді, — рішуче сказала дружина мого приятеля, — я можу сказати лише те, що забираю дітей і йду до готелю, і перебуватиму там доти, доки цей сир не з’їдять. Я відмовляюся від подальшого проживання в одному будинку з ним.

Вона дотримала слова, залишивши свій будинок на служницю, котра, коли її запитували, чи не відчуває вона якого-небудь запаху, перепитувала: «Запах? Який запах?», а коли їй показували сир і просили понюхати його, відповідала, що відчуває слабкий запах дині. Це було переконливим доказом того, що така атмосфера не зможе їй зашкодити, а тому її залишили в будинку.

Готель обійшовся у п’ятнадцять гіней. Звівши все докупи, мій приятель порахував, що кожен фунт сиру став йому у вісім шилінгів і шість пенсів. Він сказав, що йому завжди смакує шматочок сиру, але це надто дорого для нього. Він вирішив позбутися сиру і викинув його в канал. Але після того, як човнярі з барж почали скаржитися, змушений був виловити його назад. Вони недобре почувались від того аромату. Тоді він взяв і однієї темної ночі відніс сир до церковного моргу. Але там його знайшов коронер і зчинив страшенний галас.

Він сказав, що це змова і хтось хоче, аби мерці повставали і він залишився без коштів до існування.

Мій приятель зрештою таки позбувся сиру. Він відвіз його до якогось міста на узбережжі і закопав на пляжі. Згодом той пляж здобув неабияку славу. Відвідувачі казали, що раніше ніколи не помічали, яке там насичене повітря, а ті, хто страждав на сухоти чи якісь інші легеневі недуги, збиралися там натовпами впродовж років.

Тому, незважаючи на мою любов до сиру, я дійшов думки, що Джордж мав рацію щодо відмови від нього.

— І жодних смаколиків на полуденок, — сказав Джордж (при цих словах обличчя Гарріса видовжилося). — Зате о сьомій у нас буде все, чого душа забажає, і це буде одразу й обідом, і полуденком, і вечерею.