Троє в одному човні (як не рахувати собаки): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тут обізвався Джордж. Він сказав, що коли ми з Гаррісом хочемо, то можемо збудувати собі такий готель, який нам до вподоби, і найняти відповідну прислугу. Що ж до нього, то він повертається в «Олень».

Досягти в чомусь ідеалу ніколи не вдавалось навіть найсвітлішим головам. Усвідомлюючи нікчемність земних бажань, ми з Гаррісом зітхнули і пішли слідом за Джорджем.

Ми принесли наші речі до «Оленя» і склали їх у холі.

Підійшов господар і привітався:

— Добрий вечір, джентльмени.

— О-о, добрий вечір, — відповів Джордж, — нам, будь ласка, три ліжка.

— Дуже шкода, сер, — сказав господар, — але, боюсь, із цим я не зможу вам зарадити.

— Пусте, — сказав Джордж, — може бути і два. — Двоє з нас можуть спати на одному ліжку, хіба ні? — продовжував він, повертаючись до мене з Гаррісом.

— Так, звичайно, — відповів Гарріс. Він подумав собі, що ми з Джорджем дуже легко зможемо поміститися на одному ліжку.

— Дуже шкода, сер, — знову повторив господар, — але в цілому будинку немає жодного вільного ліжка. Ми і без того вже повкладали по двоє, а то й по троє чоловіків в одне ліжко.

Це дещо приголомшило нас.

Але Гарріс був давнім мандрівником. Він швидко опанував ситуацію і, весело засміявшись, сказав:

— Ну що ж… Справді нічого не можна вдіяти. Доведеться миритися з незручностями. Влаштуйте нас у більярдній.

— Дуже шкода, сер. Троє джентльменів уже сплять на більярдному столі, а двоє в кав’ярні. Жодної можливості прийняти вас на ніч.

Ми взяли свої речі і пішли до «Панської садиби». Це був гарний невеликий готель. Я сказав, що мені він подобається навіть більше, ніж попередній, Гарріс погодився зі мною і мовив, що все буде гаразд і що нам необов’язково дивитися на того чоловіка з рудим волоссям, та й, зрештою, не винен же він у тому, що в нього руде волосся.

Коли Гарріс говорив про це, в його голосі звучали доброзичливість і співчуття.

У «Панській садибі» нас навіть не хотіли слухати, господиня зустріла нас біля сходів і привітала повідомленням, що протягом останніх півтори години ми вже чотирнадцята компанія, яку їй доводиться завернути. На наші несміливі пропозиції щодо стайні, більярдної кімнати чи вугільного льоху вона лише презирливо посміхнулася: всі ці закапелочки вже давно були захоплені.

Чи може вона порадити якесь місце в селі, де ми могли б зупинитися на ніч?

— Якщо ви готові змиритися з певними незручностями — але запам’ятайте: я вам цього не радила — то за півмилі вниз по Ітонській дорозі є пивниця.

Ми не стали чекати, що вона казатиме далі. Ми схопили кошики, валізи, плащі, покривала, решту пакунків і помчали. Туди було радше миля, ніж півмилі, але нарешті ми дісталися до місця і, відсапуючись, увійшли усередину.

Зустріли нас досить безцеремонно. Усі просто сміялися. У цілому будинку було всього три ліжка, і на них уже спали семеро одиноких джентльменів та дві подружні пари. Однак добросердний господар, який саме був у залі, порадив нам спробувати щастя в бакалійника, це поряд з «Оленем». І ми знову пішли назад.

У бакалійника не було де яблуку впасти. Якась стара леді, що трапилась нам у крамниці, люб’язно запропонувала пройти з нею зо чверть милі до своєї подруги, котра інколи здає кімнати чоловікам.

Ця літня пані ходила дуже повільно, тож до її подруги ми йшли хвилин зо двадцять. Ми пленталися за нею, і наш похід вона прикрашала розповідями про те, як у неї болить спина.

Кімнати її подруги вже були зайняті. Звідти нас скерували до будинку 27. Двадцять сьомий був заповнений, і послали нас до тридцять другого. Але і в тридцять другому все було зайнято.

Потім ми повернулись на велику дорогу, Гарріс сів на кошик і мовив, що більше нікуди не піде. Сказав, що тут місце наче спокійне і він хотів би тут і померти. Він попросив Джорджа й мене поцілувати за нього його матусю, а також переказати всім родичам, що він пробачив їх усіх і помер щасливим.

Саме цього часу з’явився янгол в образі маленького хлопчика (мені здається, що більш вдалого образу для ангела годі й придумати). В одній руці він ніс жбан із пивом, а в іншій щось прив’язане до мотузки. Він відпускав його, воно падало і вдарялось кожен раз об камінь, хлопчик знову смикав його до себе, і все це супроводжувалось якимсь особливо неприємним, жалібним і стражденним звуком.

Ми запитали цього посланця небес (пізніше ми зрозуміли, що саме ним він і виявився), чи не знає він якого-небудь самотнього будинку з нечисленними і немічними мешканцями (краще, коли б це були старі пані чи паралітики), які не побояться прийняти на ночівлю трьох доведених до відчаю чоловіків, або, може, підкаже, де є який-небудь свинарник, чи якась закинута піч для випалювання вапна, чи ще щось. Нічого з того, про що ми питали, він не знав, принаймні одразу сказати не міг. Але мовив, що, якщо ми хочемо, то можемо піти з ним — у його матері є вільна кімната, і вона може здати її нам на ніч.

При світлі місяця ми кинулися йому на шию і благословили його. Картина, певно, мала б чудовий вигляд, якби хлопчика не здолали наші емоції, і він, не в змозі протистояти їм, опустився на землю, і ми навалилися на нього зверху. Гарріс настільки переповнився радістю, що в нього затуманився розум: він вихопив у хлопчика жбан із пивом і, перш ніж прийти до тями, наполовину спорожнив його, потім кинувся бігти, і ми з Джорджем мусили нести весь наш багаж.

У невеличкому будинку, де жив хлопчик, було чотири кімнати. Його мати — добра душа! — подала нам на вечерю шматок бекону, який ми змололи дочиста (п’ять фунтів), потім — пиріг із джемом і два чайники чаю. Лише тоді ми пішли спати. У кімнаті було два ліжка, одне з яких було на коліщатках, два фути і шість дюймів завширшки. Ми з Джорджем лягли на нього і, щоб не впасти, зв’язались між собою простирадлом. Друге ліжко належало маленькому хлопчикові, і Гарріс на ньому влігся сам. Вранці ми побачили, як з нього на два фути стирчать Гаррісові ноги, і коли ми з Джорджем умивалися, то скористалися ними замість вішака для рушників.

Наступного разу, коли ми приїхали до Детчета, ми вже не були такими перебірливими щодо готелів.