Троє в одному човні (як не рахувати собаки): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Під парусиною було задушливо, і в мене розболілася голова. Я вирішив вийти подихати свіжим нічним повітрям. Накинув на себе, що зміг знайти — щось своє, щось Джорджеве, а щось Гаррісове, — і виліз на берег.

Ніч стояла чарівна. Місяць уже залишив землю наодинці з зірками. Здавалося, що коли ми, її діти, спимо у тій мовчазній тиші, зірки розмовляють із нею, своєю сестрою, розповідаючи про щось надзвичайно таємниче. Їхній голос надто об’ємний і глибокий, щоб людське вухо могло його вловити.

Перед зірками, такими холодними і яскравими, ми відчуваємо незрозумілий, навіть благоговійний страх. Ми почуваємося, наче діти, які придріботіли своїми маленькими ніжками до якогось напівосвітленого Божого храму. Їх учили поклонятися цьому Богові, але не сказали, який він із себе. Вони стоять під лунким куполом, всіяним нескінченними ланцюжками тьмяних вогників, і дивляться вгору, з надією і страхом очікуючи появи якогось величного видіння.

І все ж ніч здається сповненою затишку і сили. В її величавій присутності наші маленькі прикрощі кудись присоромлено зникають. День був сповнений хвилювань і турбот. Наші серця переповнились злістю і гіркими думками, а світ видавався таким жорстоким і таким несправедливим до нас. І ось надходить ніч. Вона, немов велика любляча мати, ніжно кладе свою руку на нашу розтривожену голову, повертає наше заплакане личко до себе і усміхається. Вона нічого не каже, але ми знаємо, що вона хоче нам сказати. Ми пригортаємося розпашілою щокою до її грудей — і біль зникає.

Інколи наш біль стає нестерпним, і ми мовчки стоїмо перед нею, тому що словами наш біль передати неможливо. Вона чує лише наш стогін. Серце Ночі сповнене жалю до нас: вона не може полегшити наші страждання. Вона бере наші руки у свої, і світ стає таким крихітним і далеким. Вона здіймає нас на своїх темних крилах, і за якусь мить перед нами з’являється Хтось, ще могутніший від неї. Осяяне світлом невимовної краси, яке випромінює цей Хтось, перед нами, наче книга, розкривається все людське життя, і ми розуміємо, що Біль і Смуток — не що інше, як ангели, послані Богом.

Лише ті, кому випадало приміряти вінець страждання, можуть побачити це чудове світло. Та, коли вони повертаються, їм не дозволено ні говорити про нього, ні розкривати таємницю, яку вони дізналися.

Колись давно якоюсь чужою країною їхали верхи кілька доблесних лицарів. Їхній шлях пролягав через густий ліс. Щільні зарості колючих чагарників до крові роздирали тіло всякого, хто заблукав у ньому. Дерева були вкриті густим темним листям, і жоден промінь сонця не міг проникнути крізь них, щоб розсіяти імлу і смуток.

Коли вони їхали темним лісом, один із лицарів відбився від своїх товаришів і відійшов надто далеко. Він до них не повернувся. Далі вони їхали без нього й гірко тужили, оплакуючи його, немов покійника.

Нарешті вони дісталися прекрасного замку, до якого йшли увесь цей час. Багато днів провели вони в ньому в розвагах і веселощах. І от одного вечора, коли вони, сидячи у великій залі довкола вогню, безтурботно попивали свій улюблений напій, увійшов їхній загублений товариш і привітав їх. Його одяг був обірваний, немов у жебрака. Усе його ніжне тіло було вкрите ранами. Але очі його сяяли і випромінювали невимовну радість.

Вони почали розпитувати його про все, що з ним трапилось. Він розповів, що загубився в темному лісі і багато днів і ночей блукав ним. Весь у ранах, стікаючи кров’ю, він уже був готовий померти.

А потім, коли здавалося, що смерть уже зовсім поряд, із темних непрохідних нетрів раптом з’явилася величава жінка. Вона взяла його за руку і повела якимись звивистими стежками, невідомими жодній людині. Вона вела його, доки темрява лісу не розступилася перед сяючим світлом. У порівнянні з ним світло дня було все одно що світло ліхтаря при сонці. І в цьому прекрасному світлі наш утомлений лицар, немов уві сні, побачив образ. Він видався йому таким величним і таким чистим, що лицар забув про свої криваві рани та стояв, охоплений глибокою, наче море, радістю. Описати глибину тієї радості не в змозі жодна людина.

Образ розвіявся, і наш лицар, впавши на коліна, подякував добрій святій, що у тому похмурому лісі вказала йому дорогу, і він зміг побачити чарівний казковий образ.

Ліс цей звався Смутком, а що ж до образу, що його тоді побачив наш лицар, то про нього ми ні говорити, ні розповідати не можемо.

Розділ XI

Наступного ранку я прокинувся о шостій і побачив, що Джордж також уже не спить. Ми перевернулися на інший бік і спробували заснути знову, але нічого не вийшло. Якби в нас була якась інша особлива причина, яка не дозволяла б нам спати далі і змусила нас піднятися і вдягтися, щойно ми поглянули на годинники, ми одразу ж залізли б назад у ліжко і проспали до десятої. А зараз, коли на всій землі не було жодної необхідності вставати протягом щонайменше двох найближчих годин і прокидатися в цей час було цілковитим безглуздям, доводилось поступатися невблаганності природи: ми відчули, що полежати ще хвилин зо п’ять для нас рівнозначно смерті.

Джордж розповів, як щось подібне трапилося з ним приблизно півтора року тому, коли він винаймав житло у якоїсь місіс Ґіппінґс. Одного вечора його годинник зупинився.

Зупинився о чверть на дев’яту. Тоді він того не знав, тому що з якихось причин забув його накрутити, перед тим як лягати спати (річ для нього незвичайна). Він просто повісив його над подушкою, навіть не поглянувши на нього.

Це було взимку, мабуть, перед найкоротшим днем. Упродовж цілого передріздвяного тижня стояв туман.

До того ж було досить темно, коли вранці Джордж прокинувся, тому він аж ніяк не міг зорієнтуватися в часі. Він простяг руку і зняв годинника. Той показував чверть на дев’яту.

— Ангели святі, заступники, рятуйте! — вигукнув Джордж. — Я ж о дев’ятій маю бути в Ситі. Чому ніхто мене не розбудив? Неподобство!

Він відкинув годинник і зістрибнув із ліжка. Прийняв холодний душ, умився, убрався, поголився з холодною водою, бо на гарячу було ніколи чекати, і перед тим, як виходити, знову поглянув на годинник.

Чи через те, що годинник трусонуло, коли його жбурнули на ліжко, чи з якихось інших причин, Джордж сказати не міг, — але він пішов. Було зрозуміло: від чверть на дев’яту він почав іти і зараз показував за двадцять хвилин дев’яту.

Джордж схопив його і рушив униз сходами. У вітальні було темно й тихо: не горів камін, ніхто не подавав ніякого сніданку. Джордж подумав, що це було надзвичайним неподобством з боку місіс Ґіппінґс, і вирішив після повернення ввечері додому висловити усе, що він про неї думає. Надягнувши пальто й капелюха та схопивши парасольку, він рушив до вхідних дверей. Двері ніхто навіть не відмикав. Джордж вилаяв місіс Ґіппінґс, обізвавши її старою ледаркою, і здивувався, що хтось не може піднятися у належний добропорядним людям час. Він відімкнув двері, відчинив їх і вибіг на вулицю.

Джордж стрімголов пробіг чверть милі, і тут йому почало здаватися дивним і незрозумілим, чому довкола так мало людей і чому зачинені всі крамниці. Ранок був справді досить темним і туманним, але було б дивно, якби через це все довкола зупинилось. От йому потрібно йти на роботу: чому ж тоді інші люди залишаються в ліжку тільки тому, що надворі темно і туманно?

Нарешті він дістався Холборна. Усі віконниці зачинені! Довкола жодного омнібуса! Він побачив лише трьох чоловіків, з яких один був поліцейським, базарного візка з капустою та якийсь старий напіврозвалений екіпаж. Джордж дістав годинник і поглянув на нього: було за п’ять хвилин дев’ята! Він стояв і рахував свій пульс. Нахилився і помацав ноги. Потім, тримаючи годинник в руках, підійшов до поліцейського і запитав, чи не знає той, котра година.

— Котра година? — перепитав поліцейський, підозріло оглядаючи Джорджа з ніг до голови. — Послухайте, зараз буде бити.

Джордж прислухався, і найближчий годинник виконав свій обов’язок.

— Але ж пробило тільки три рази! — ображено промовив Джордж, коли годинник перестав бити.

— А скільки вам хотілося б, щоб пробило? — запитав констебль.

— Дев’ять, — відповів Джордж, показуючи свого годинника.