І чого вони хочуть, того й самі не знають.
3.2.2012 р.
ПРИСВ’ЯЧУЮ ВОЛОШИНУ
ІВАНУ ОЛЕКСІЄВИЧУ – ПОЕТУ
Ой, старина, старина,
Годі тобі прибіднятись,
Бо вірші твої, як весна,
Немов для діток рідна мати.
Так чому ж, ти брате, мовчиш?
Як рими твої неповторні,
А ти свою душу гнітиш,
Мов рибку, що мучиться в човні.
Чому ж Ліру твою до цих пір
Ще й сьогодні не знають в народі?
Де ж заривсь той непроханий звір,
Що весь час каламутить всім воду?
Може, думаєш, три віки жить,
А тому ти і не поспішаєш?
А, можливо, тебе хочуть вбить,
Ну, а ти, що робити ? – не знаєш.
Може думаєш, ждучи отак,
Люди зможуть тебе зрозуміти,
Що зумів ти діток народить,
Та не зміг ти їм дать порадіти.
Друже мій любий і добрий,
Хочеться вірить мені,
Що голос твій щиро-народний
Запалить над світом вогні.
Так досить же, друже, в болоті
Душу блаженну томить,