Україно, рідний краю,
Мій куточок раю,
Як же я тебе не терплю,
І тебе – кохаю.
10.6.1961 р.
ВІРИТЬ ЛЮДЯМ ТРЕБА
Ти прийшла і сіла на м’яку постіль,
А в моєму серці появився біль.
Ти така рум’яна, ніжна, молода,
Навіть, ще й не відала, що таке життя!
Жить би, веселиться, та співать пісні,
Тільки ти мовчазна, навіть, в літні дні.
І встаєш, й лягаєш у чужу постіль,
Скоро заспіває в вікнах заметіль,
Ну, а ти з синочком – ні вдова, ні дівка,
Вийдеш за ворота, скрипне глухо хвіртка.
Станеш і постоїш. А навкруги зорі,
Й зашумить пшениця, ніби хвиля в морі,
Глянеш і згадаєш постіль в гуртожитку,
Посмішку юначу і нічну задишку.
А, згадавши, скажеш... Що скажеш? – не знаю,
Тільки я сьогодні вже все те вбачаю.
А тому і серце біллю налилося,
Як тебе з синочком бачить довелося.
Вірить людям треба, та не буть сліпою,
Якщо буть не хочеш в двадцять літ «вдовою».
22.5.1961 р.
ЩОБ ЦВІВ БАРВІНОК
Ти ідеш і думаєш, щоб прийти додому,
А, прийшовши, «вмазать» гарну чарку рому.