То вже було б й зовсім зер гут*.
Всі сидимо. Надворі ранок.
– А тут уже не так й погано,
Та ще й до всього,– Гриць киває, –
Й міліція оберігає.
Хтось закричав: – Я хочу с...ать,
І став шерінку розстібать.
Сержант показує на кашу:
– Поїв і – топай на парашу.
Ось тут пробудеш діб із п’ять,
То може навчишся мовчать.
А то, дивись, як розпустились
І так нічому й не навчились.
– Де ж демократія, скажіть? –
Почав і я уже шипіть.
Тут капітан мене як вріже,
І бачу, знов до мене лізе:
– Ну як філософе, не мало? –
І глянув, ніби кіт на сало.
Піднявсь з підлоги я й мовчу:
А він на мене поглядає,
Кров з морди витер рукавом
Й мене «люб’язно» знов питає:
– Ти, ніби щось хотів спитать?
І став руками він махать.
– Де демократія? – питаєш,
Ось в мене зараз це узнаєш...
І знов у вухо приліпив,
Що ледве вовком не завив.
І зрозумів у той я час,