Не потрібна вже старому,
Бо холодна в нього кров.
Та скажу вам по секрету,
Що чим більше я живу,
І чим більш старіє тіло,
Тим я більше всіх люблю.
7.11.1988 р.
Я БУДУ ВІЧНО, ЛЮДИ, З ВАМИ
Я знаю те, коли помру,
До мене прийде дощик з моря,
Який, щоб виразити біль,
Проллє слізьми своє все горе.
Будуть у траурі стоять
Сумні ялинки наді мною,
Немов почесні вартові
З своєю тугою й журбою.
Поникнуть горді ясени
І будуть плакать наді мною,
Бо й їм набридли ті пани,
Що вже від них нема відбою.
А зараз годі голосить,
І ще гаї шепочуть з полем,
Пора губителів гонить,
Що над чужим сміються болем.
О, Сонце, Небо, о, Земля!
О, дайте ще на вас я гляну!
На ці замучені поля, –
Де я проріс, і де останусь.
Я не Платон, і не Гомер,
А вас оплакую, сучасні,