Дорогами Маклая: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Непогано, але голландці на це не підуть. Якщо вони перейменують свою частину Острівної Індії в Нусантару, то, обравши для цієї частини тубільну назву, змушені будуть визнати й тубільну націю. Будь певен, у них стачить розуму не потрапити в цю пастку.

Бастіан хотів був щось заперечити, але, як то часто з ним бувало, раптом захоплено вигукнув:

— Еврика! Індонезія!.. — І, трохи охоловши, засміявся. — Це вчений варіант тієї ж словесної нісенітниці[5], зате не прискіпаються. І все одно краще — Індонезія, індонезійці! Гарно, га? Ні?

— Що ж, може бути, — з бюргерською розсудливістю погодився Мюллер[6] і взяв на себе всі видатки по виданню нової географічної карти Південно-Східної Азії, на якій віднині (карта вийшла 1884 року) Нідерландська Індія іменувалася Індонезією. І тільки внизу під цим словом ще шість десятиліть доведеться писати: «Нідерл.», тобто колонія Королівства Нідерландів.

Так народилось ім'я Індонезії, що стало не лише новим географічним терміном, а й відіграло велику роль у житті й подальшій долі країни.

Тепер усі 282 султанати й 16 «держав» голландських колоній не тільки географічно, а і юридично перетворилися на одну країну, бо за нею і голландці, і весь цивілізований світ визнав одну спільну назву — Індонезія, яка уособлювала в собі єдину країну, а отже, і єдиний народ — індонезійську націю, кожен представник якої з повним правом міг сказати:

«Я — індонезієць!»

Для згуртування всіх сил народно-визвольного руху під одним спільним прапором це мало чи не найважливіше значення. І через півстоліття голландці в цьому пересвідчилися. Коли в 1945 році, вже нездатні зберігати свої колоніальні володіння у Південно-Східній Азії, вони спробували, застосовуючи колишній принцип поділу Нідерландської Індії, створити на території Індонезії 7 «автономних» штатів і 9 маріонеткових «держав», а також закріпити «автономію» султанатів, то з цього нічого не вийшло.

17 серпня 1945 року на багатолюдному мітингу в Джакарті індонезійський народ устами свого першого президента Ахмета Сукарно врочисто заявив:

«Ми, індонезійська нація, цим проголошуємо незалежність Індонезії…» І, звичайно, неподільність і єдність країни.

Одне, але велике слово об'єднало в єдину націю сотні різномовних племен і десятки народів. Бхіннека тунггал іка — єдність у різноманітті!

І Анді, і капітан Сувондо з лейтенантом Рахмаді слухали мою розповідь з щирим інтересом. Може, тому, що вона стосувалась історії їхньої країни. Було видно, що майже все в ній для них якщо не відкриття, то принаймні хвилююча новина. Але та її частина, де йшлося про Бастіана, їм вочевидь не сподобалася.

— Слово придумав! — не втримався завжди ґречний капітан Сувондо. — Дайте мені ідею, доведіть, що вона правильна, і я вам сотню слів придумаю.

— Звичайно, — підхопив Анді, — Маклай усе розжував, лишалося тільки розумом трохи розкинути.

Він хотів додати щось, та його обірвав лейтенант Рахмаді.

— Завжди так, індонезієць зробить, а комусь лаври… — невдоволено сказав він.

Я навіть розгубився.

— Ви не вірите, що Маклай був росіянином?

— Маклай — росіянин! То чому ж тоді він Мак-лай?

Виходить, не повірив.

Після ніякової заминки довелося мені починати нову розповідь.

Чому справді Миклухо-Маклай був Маклаєм, а не Миклухо-Сидоровим або Миклухо-Петровим, у нас також мало хто знає. Сам Маклай про походження свого прізвища, такого незвичайного для росіянина, і про далекий свій родовід, за винятком короткого переліку найближчих родичів з батькового і материного боку, нічого не писав, а його біографи, особливо зарубіжні, часто вигадують йому родоводи кожен на свій лад, роблячи російського вченого то шотландцем, то євреєм.

Австралійський журналіст Френк Гріноп, шотландець за національністю, видав у 1944 році в Сіднеї книжку «Who travels alone» («Той, хто мандрує один»), у якій зокрема писав:

«Петро Великий не тільки посилав молодих людей учитися за кордон, а й запрошував у Росію вправних майстрів з Голландії і Німеччини, Франції і Англії, з Шотландії…

Російські історики досі приділяють велику увагу шотландцям, які в ті далекі часи осіли в Росії. Їх тоді було багато, таких, що покинули свою справді нещасну батьківщину, яка, не зважаючи на свою мужність і тривалу боротьбу за незалежність, втрачала шанси на успіх… Серед цих людей був і архітектор, якому Петро Великий доручив скласти проект Царського Села. Для шотландця Камерона то була велика честь… Потім архітектор Камерон та інші шотландці перемішалися із запорозькими козаками на Дніпрі, переженились і обрусіли. Ось чому серед росіян з'явилися такі прізвища, як Стюарт, Леслі, Маклай… В імені Миклухо-Маклая немає нічого слов'янського, — і неважко зрозуміти, що «Миклухо» — «Маклуре», а «Маклай» — «Маклей»…»

Отже, за Грінопом Маклай — шотландець. Але звідки в автора така певність? На це запитання Гріноп прямо не відповідає, одначе у своїй книзі не раз посилається на щоденники Маргарити Робертсон — дружини вченого, яка його родовід, звичайно, повинна була знати. Так, але в усьому багатотомному щоденнику М. Робертсон шотландці згадуються тільки в одному записі від 14 серпня 1888 року: «Я виявила, що серед росіян трапляється чимало шотландських… прізвищ… Є Леслі, Стюарти, Маклінги тощо. Дуже цікаво».

Як бачите, різниця велика. Про шотландське походження свого чоловіка М. Робертсон не каже й слова. Окрім того, шотландські прізвища їй траплялися серед росіян, а не серед запорізьких козаків, змішатися з якими шотландці аж ніяк не могли, бо в Росію разом з майстром декоративних садів Чарлзом Камероном їх запросила в 1779 році Катерина II, а не Петро Великий. Запорозьку ж Січ було зруйновано і дощенту знищено 1774 року.

Та, може, у Грінопа були якісь інші джерела, про які ми не знаємо? Гай-гай, були, причому досить відомі.

Наприкінці березня 1888 року в Санкт-Петербург прибув англійський журналіст Бенджамін Моррісон — володар спеціальної премії Ротшільда, яку він одержав від могутнього банкіра за сенсаційні нариси, навколо яких у той час в Європі було зчинено страшенний галас, про життя двох нещодавно померлих великих авантюристів: Карла Нессельроде — сина непутящої єврейки з Франкфурта-на-Майні, що став могутнім канцлером Російської імперії і графом при царі-антисеміті Миколі І, та про Бенджаміна Дізраелі — онука дрібного єврейського спекулянта з Венеції, який піднявся до висот прем'єр-міністра Великобританії і дістав титул лорда від британської королеви-шовіністки Вікторії.

Біографічні нариси, інтерв'ю та оповідання про видатні постаті були для Моррісона головним журналістським фахом. Вправний майстер свого жанру, він ніде постійно не працював, а укладав контракти на запропоновані теми. Цього разу він уклав такий контракт з лондонською газетою «Дейлі ньюс» і тижневиком «Санді таймс», зобов'язавшись привезти їм з Росії серію автобіографічних інтерв'ю знаменитого вченого-мандрівника Миколи Миколайовича Миклухо-Маклая.

[5] Для словосполучення «Індонезія» Бастіан узяв ті самі слова, що в «Острівній Індії»: санскритське «інд» — «вода» і грецьке — «несос» — «острів», що внаслідок перестановки слів у перекладі означає «Водяні Острови».

[6] Професор Берлінського університету Фрідріх Мюллер, близький родич славнозвісного ботаніка Фердінанда Мюллера, відомий учений-натураліст і громадський діяч ліберального спрямування, був водночас дуже багатим колоніальним плантатором, який тільки на голландській Яві мав понад дві тисячі гектарів каучуконосів. Це, одначе, не заважало йому постійно фрондувати проти голландців.