Дорогами Маклая: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Анді знову грішив проти істини. Ім'я Індонезії Маклай не придумував, та й навряд чи ставив перед собою таке завдання. Але виникло воно все ж таки з його участю.

Уся історія Колумба, Магеллана й багатьох інших мореплавців середньовіччя пов'язана з пошуками шляхів у легендарну Індію — казково багату південну країну, про яку розповідали дива дивні. Але де вона знаходиться, ніхто не знав, тому відкриті заморські країни, чимось схожі на заповітну мрію, називали Індіями: Вест-Індія, Ост-Індія, Острівна Індія… Потім на загальній карті Острівної Індії, куди географічно входила майже вся острівна Південно-Східна Азія, в тому числі Філіппіни, Британське Борнео, португальський Тімор і вся Нова Гвінея з прилеглими до неї островами, з'явилася ще Нідерландська Індія, що увібрала в себе близько десяти тисяч островів Малайського архіпелагу, Молуккі та західну частину Нової Гвінеї (Західний Іріан, або тепер — Іріан Джая), тобто державну територію нинішньої Індонезії.

За три з половиною століття голландського панування Нідерландська Індія знала багато народно-визвольних воєн. Спалахнувши на одному острові, повстання, як правило, поширювалися на інші острови. І відбувалися вони скрізь під одним прапором — знаменом уярмленої нації. Закликаючи народ до боротьби з чужоземними загарбниками, вожді повстань кликали боротися за єдність своєї країни, якою вона була в XIII–XV століттях, — об'єднаною в могутню імперію Маджапахіт[2]. Очевидно, ще тоді на тутешніх островах почався процес формування великої нації з єдиною державною мовою, управлінням, багато в чому спільною культурою і т. ін.

Гуртувати тубільне населення країни в єдину націю й далі —таку першочергову мету ставили перед собою патріоти. Голландські колонізатори проте добре розуміли, що це неминуче призведе до об'єднання всіх народно-визвольних сил, супроти яких їм не вистояти. Тому, щоб не допустити національного відродження на підкорених островах, вони поділили всю країну на 282 «автономні» султанати і 16 колоній, кожна з яких офіційно вважалася начебто окремою державою, тільки васально залежною від верховної влади генерал-губернатора Нідерландської Індії, наділеного повноваженнями віце-короля. Окрім призначених ним коронних голландських губернаторів, районних резидентів і так званих «радників», ці держави мали тубільні «уряди», місцеву поліцію і навіть прикордонні війська. Інакше кажучи, було зроблено все, щоб створити в окремих груп тубільного населення ілюзію самовизначення і назавжди закріпити в їхній свідомості певність, буцімто між ними нема нічого спільного, а тому не може бути й ніякої єдності. Султанатам і «державам» начебто для збереження «етнічної самобутності й автономного саморозвитку» не дозволялось навіть вступати одне з одним у дипломатичні стосунки, а воювати — скільки завгодно.

На Яві, наприклад, на території колишніх дрібних князівств Матарам і Джок'якарта було створено два султанати, які голландці милостиво взяли під свою миротворну опіку і яким так само милостиво дозволяли воювати то за «історичні» кордони, яких ніколи не існувало між ними, то щоб показати свої «національні» амбіції. Особливо прославився ратними подвигами «володар» Матараму Паку Бувоно II, якого голландці оголосили сусухунаном — султаном над султанами. Йому втокмачували, що нібито султан сусідньої Джок'якарти Хаменгку Бувоно І у порівнянні з ним плебей і тому повинен бути у васальній залежності від нього. Того ж Хаменгку Бувоно нишком переконували в протилежному — начебто плебей якраз Паку Бувоно, він узурпатор і незаконно прибрав титул, який насправді належить йому, Хаменгку. І ось за престиж своїх дутих сюзеренів, однаково несусвітних невігласів і безглуздих у своїх претензіях на божественну велич, Матарам і Джок'якарта роками билися на смерть. Невгомонний Паку Бувоно довоювався до того, що змушений був тікати з своєї столиці Картасури в глухе сільце Соло[3] та й доживати там свого недолугого віку.

Певна річ, такі чвари завдавали народно-визвольному руху великої шкоди, тож організовані виступи проти колонізаторів нерідко були просто неможливі. Розпалюючи нічим не виправдану ворожнечу між тубільним населенням островів, голландці саме цього й прагнули. І тут їм добряче допоміг відомий англійський учений Альфред Уоллес, той самий, який водночас із Чарлзом Дарвіном і незалежно від нього відкрив закон природного добору. Точніше, докладну статтю про закономірності виживання видів Уоллес написав раніше за Дарвіна, але Дарвін випередив його з публікацією й тому здобув лаври першовідкривача. Проте якщо Дарвін, чиє вчення породило полігенізм — расистську теорію, що поділила людство на нижчі й вищі раси, сам полігеністів ніколи не підтримував, то Уоллес був і до кінця свого життя лишився затятим расистом, який шукав біологічну нерівноцінність між людьми скрізь, де тільки міг. Саме він, Уоллес, що мандрував вісім років по островах Малайського архіпелагу, подав, як виявилося, голландцям ідею значної біологічної вищості яванців над жителями Суматри, а балійців — над яванцями. Цю ідею генерал-губернатор Нідерландської Індії ван Лансберге, який вважав себе жерцем етнографії, і взяв потім за основу своєї власної «теорії» про «корінні етнічні, історичні і структурно-суспільні відмінності між тубільними племенами Малайського архіпелагу».

Друкуючи 1879 року в Батавії свої «вчені розвідки» окремою брошурою, ван Лансберге науковоподібною мовою стверджував у ній, посилаючись на Уоллеса, нібито всі «суперечності й конфлікти випливають з того положення, що біологічно розвинутіші етнічні групи стикаються з менш розвинутими, в яких вбачають неправомірних конкурентів на життєві блага і тому вважають, що їх треба якщо не знищити, то підкорити». І це, мовляв, неминуче, бо такий закон природного добору, що начебто «однаково керує рослинами, тваринами і людьми». Тому-то «визначити кожному народцю належне йому місце, захистивши одних від винищення або уярмлення іншими», можуть тільки голландці як «високоцивілізована нація, що володіє архіпелагом і покликана доброчинно опікуватися населенням країни, відданої їй Провидінням».

Судячи з усього, з брошурою ван Лансберге Миклухо-Маклай був знайомий. 11 лютого 1883 року на борту російського корвета «Скобелев», що стояв на рейді Батавії, він дав інтерв'ю кореспондентові батавської газети «Ява боде» Е. К. Ліаану, який запитав ученого, що він думає про дискусію навколо проблеми: можлива чи неможлива єдина нація на островах Малайського архіпелагу.

«В колоніях Нідерландської Індії, — сказав Маклай, — я вирізняю дві більш-менш виразні антропологічні раси: «Малайську, що тяжіє до загального стовбура монголоїдів, і меланезійську, або негроїдну, до складу якої поряд з папуасами Нової Гвінеї входять, безперечно, також негритоси Філіппін і деякі племена континентальної Малакки. Дві раси, але, зважаючи на спільність соціальних інтересів практично всіх тубільців від Яви до Нової Гвінеї, а також на поспільний, єднаючий вплив малайського елемента, я не зважився б назвати навіть таке мале число націй. Уоллес і Лансберге, на мій погляд, мають рацію, лише в тому, що населення всього архіпелагу не можна віднести до однієї національності. Та це не означає, що велика кількість різноманітних племен і народців не можуть скласти єдиної нації. Я зважаю, певна річ, на ту відмінність, яка існує між поняттями «національність» і «нація», хоч багато хто цієї відмінності ніяк не хоче визнати. Проте навряд чи хто зараз ризикнув би сказати, що в Північній Америці така країна, як Сполучені Штати, у державному розумінні не є єдиною нацією, хоча населяють її люди різних національностей. Вони різні з точки зору етнолога, та як неподільний суспільний організм безперечно складають єдину націю в очах правознавця, бо нація є поняття не етнолого-антропологічне, а завжди — соціальне.

Національності виникли шляхом об'єднання сусідніх племен, споріднених аналогічним типом, мовою, культурою, віруванням. Це — етнос, або люди одного однорідного народу, як греки, французи, італійці… А в націй механізм і причини їх виникнення зовсім інші. Передусім тут усе будується на спільних соціальних інтересах, які спонукають людей, етнічно й антропологічно часто зовсім різних, об'єднуватися в єдину спільність для побудови історично необхідної державності; тобто нація є твірне держави. Етнічно ця спільність може бути однорідною або неоднорідною, та хоч би як відрізнялися окремі етнічні групи, зовнішні відмінності не можуть завадити їм скласти єдину націю. Як сказав ще в XIII столітті яванський письменник Тантулар, нація — це «бхіннека тунггал іка» — «єдність у різноманітті».

В цьому розумінні для утворення держави, а отже, і нації у тубільного населення тутешніх голландських колоній, я гадаю, є всі підстави й достатньо причин».

Тепер, через ціле століття, маклаївське визначення понять «нація» і «національність» уже не відкриває нам нічого нового. Ну, звичайно ж, усе правильно. Але ж не так вважали сто років тому, тим більше колонізатори, які проголосили грабіжницький лозунг: «Поділяй і володарюй!» Націями мали право називатися переважно народи Європи, та й то не всі, а тільки ті, що становлять основне населення незалежних держав. Румунів, наприклад, визнали румунами лише в другій половині XIX століття, коли вони утворили свою монархію, що об'єднала кілька одномовних придунайських князівств. Що ж до колоніальних країн, навіть таких гігантів, як Індія, то все «їхнє населення неодмінно поділялося на племена й маленькі народи, називати які націями вважалося безглуздо, а з другого боку, було небезпечно, бо таким чином вони зрівнювалися б з європейцями. У всій Східній Азії тільки японці, які не дали себе підкорити чужоземцям, лишалися народом і нацією. А от китайці відтоді, як попали в залежність до англійців, дарма що були численні, іменувалися «китайсько-маньчжурськими народцями».

Важко сказати, як офіційна урядова газета «Ява боде» зважилася надрукувати інтерв'ю, спрямоване проти політики власного уряду. Чи то редактора зачарувала всесвітня слава Маклая і він не дуже вдумувався в суть його слів, чи, може, в редакції ніхто, крім автора, цього інтерв'ю перед тим, як його надрукувати, не читав. Очевидно, так воно і сталося.

На борту корвета «Скобелев» Е. К. Ліаан був 11 лютого пізно увечері. Потім, щоб устигнути дати матеріал назавтра в номер, йому треба було ще їхати 30 кілометрів з Танджунг-Пріока (порт Батавії) в місто. Отже, в редакцію він повернувся після півночі, коли газету вже закінчували верстати. У таких випадках новий невідкладний матеріал іде, як кажуть журналісти, «з коліс», часто без попереднього редакторського читання й виправлення. До краю стомлений на той час черговий редактор, щоб не затримувати друкарів, змушений довіряти авторові, тим більше, що цього разу автором був хоча й малодосвідчений репортер-початківець, зате лойяльність його не викликала сумніву — батько Е. К. Ліаана, полковник К. Р. Ліаан, обіймав тоді посаду керуючого яванською колоніальною поліцією.

Одне слово, вранці 12 лютого «Ява боде» з'явилася в продажу з інтерв'ю Маклая на першій шпальті. І того ж дня його передрукувала в своєму вечірньому випуску єдина легальна газета місцевої яванської буржуазії «Бінтанг Тімур», що виходила в Батавії голландською мовою.

Наведені російським ученим слова Таптулара «бхіцнека тунггал іка» в «Бінтанг Тімур» аншлагом ішли через усю шпальту, також першу, а саме інтерв'ю набрали таким шрифтом, що воно зайняло три чверті шпальти. Решта місця теж відводилося передрукам з «Ява боде» — інформації про придушення чергового повстання на Суматрі.

Далі, на двох внутрішніх шпальтах, газета яванців умістила семирічної давності статтю «М. М. де Миклухо-Маклай і його погляди на природу людства», взяту з ліберального батавського журналу «Де стюв» і написану його науковим редактором Йоганном ван Реннефтом, який ще 1873 року, читаючи вперше надруковані в журналі «Natuurkundig Tijdschrift» (і взагалі обнародувані вперше) антропологічні нотатки Маклая про папуасів Нової Гвінеї, звернув увагу, що вони цілком спростували все досі відоме про папуасів від полігеністів, і потім протягом багатьох років був одним з дуже ревних популяризаторів маклаєвого антирасизму. Це він, Йоганн ван Реннефт, любитель наук і автор дошкульних фейлетонів про звичаї голландських колонізаторів, ще за життя Маклая став першим у світі вдумливим миклухознавцем, який значно раніше від європейських світил зрозумів справжню суть і мету наукової діяльності російського вченого і дав їй, може, трохи вільне, але в принципі правильне тлумачення. Завдяки ван Реннефту майже з усіма працями Миклухо-Маклая, видрукуваними в Батавії в 1873–1876 роках, у Нідерландській Індії змогли ознайомитися не лише освічені люди, а й ті, хто вмів тільки читати, передусім письменна частина тубільного населення країни.

«У «Вартабхакті», підпільна друкарня якої кочувала по кампунгах довкіл Джок'якарти, я почав співробітничати майже з дня її заснування 1893 року, — згадував у своїх спогадах класик індонезійського реалістичного живопису Абдуллах Суріо Суброто. — Ван Реннефта тоді вже не було на Яві, його вислали з Нідерландської Індії десять років тому, одразу після відомого скандалу з газетою «Бінтанг Тімур». Але перекладені на малайську, яванську й сунданезьку мови його статті й брошури, які дохідливо витлумачували наукові відкриття Маклая в галузі людської природи, лишалися й далі для нас важливим джерелом ідей та фактів, що давало можливість вести нашу боротьбу за расове рівноправ'я не риторично, а підкріплюючи національний патріотизм високим авторитетом науки. У народу, який за триста років рабства привчили бачити в кожному європейці, а особливо в голландці, ледве не надлюдину, але який внаслідок традицій ще більше шанував ученість, тільки така доказова пропаганда рівності й могла мати успіх. І тут допомога, що її подав нашому рухові ван Реннефт, заслуговує, безперечно, на беззастережне визнання.

На жаль, і найблагородніший труд популяризатора не завжди дістає належну оцінку. Наші читачі обожнювали Маклая і знаходили найрізноманітніші шляхи й способи надсилати йому в редакцію сотні листів, начебто це був якийсь велемудрий ходжа, що стояв на чолі газети. Але жодного разу в жодному листі не згадувався ван Реннефт.

Чим це пояснити, не беруся судити. Може, на відміну від Маклая, якого читачі, очевидно, мали за яванця, ван Реннефтові не хотіли пробачити його голландського імені…»

Дарма що вечірній випуск «Бінтанг Тімур» за 12 лютого 1883 року був зверстаний в основному з матеріалів, узятих з урядового офіціозу «Ява боде» та ліберального журналу «Де Стюв», який поки що не викликав у колоніальних властей претензій, сам добір передруків і те, як у газеті яванців їх подавали читачеві, промовляли самі за себе. Це була вже відверта крамола, причому крамола, авторами якої виступали не тубільні бунтівники, а самі ж пани голландці, в тому числі син високопоставленого поліцейського полковника, який також провадив цензурний нагляд за всією яванською пресою.

Наступного дня батавська газета «Ньювс ван ден Даг», яка належала голландським торговцям та біржовикам, зажадала, щоб усю редакцію «Бінтанг Тімур» повісили, Йоганна ван Реннефта вислали з Нідерландської Індії, Миклухо-Маклая на Яву більше не пускали, а редакторів «Ява боде» і «цього шмаркача» Е. К. Ліаана — запроторили до в'язниці годувати вошей. Полковника ж К. Р. Ліаана, на думку «Ньювс ван ден Даг», слід з ганьбою вигнати з поліції.

— Войовничий орган торгівців та біржовиків підтримали не менш непримиренні газети «АІД де Преангербоде», «Сурабайсх Хандельсблад» і навіть звичайно помірковані «Індісхе Гіде» та «Де Локомотіф».

Галас був такий великий, що про нього заговорили в Європі. Та Миклухо-Маклай, який тоді втретє йшов на російському корветі до північно-східних берегів Нової Гвінеї, певно, й гадки не мав, з якою пристрастю обговорювалося в європейській пресі й наукових колах його побіжне батавське інтерв'ю.

— Атож, я давно кажу, що Уоллес разом з Лансберге верзуть дурницю, — сказав професорові Фрідріху Мюллеру голова Берлінського географічного товариства і Маклаїв друг Адольф Бастіан. — Стародавня імперія — і раптом якісь народці, розрізнені племена! Наш колега Маклай, безперечно, має слушність: саме народ, цілком гідний репрезентувати єдину націю.

Огрядний Мюллер хихикнув:

— Островоіндійці!

— Справді, — подумавши, згодився Бастіан. — Нісенітниця якась — Острівна Індія[4].

— Ти пропонуєш щось інше?

— Пропоную? Чому пропоную? Хоча… Гм… У малайців є чудове слово «нусантара» — «острівна батьківщина». Добре? Га?

[2] Окрім більшої частини сучасної Індонезії, до складу імперії Маджапахіт входили також нинішня Малайзія і південні райони Філіппін.

[3] Тепер місто Суракарта — один з важливих культурних центрів Яви.

[4] «Острівна Індія» перекладається як «Острівна Вода», що й справді звучить безглуздо.