Дорогами Маклая: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У Петербурзі, проте, з'ясувалося, що Маклай лежить у лікарні в дуже тяжкому стані, і його лікар професор Сергій Павлович Боткін, що цілодобово перебував біля недужого, нікого із сторонніх до нього не пускає. Побачив мандрівника Моррісон лише через три тижні, 17 квітня, коли взяти в нього інтерв'ю вже ніхто не міг. Того дня Миклухо-Маклая ховали.

Але ж недарма побутує журналістська примовка: «Живий ти чи мертвий, головне, щоб устиг передати матеріал в номер!» Отож і герой живий чи мертвий, а інтерв'ю повинен дати. Не вертатися ж Моррісону в Лондон з порожніми руками.

І, розраховуючи, мабуть, на ще одну премію Ротшільда, а заодно й на особливе співчуття своїх редакторів шотландців, Моррісон узявся до діла. Як кажуть, умить сотворив «інтерв'ю» з цілих семи розділів.

Зрозуміло, для Ротшільда Маклаєві належало бути бодай напівєвреєм, і неодмінно по материній лінії, оскільки національність у євреїв визначається по матері, а для редакторів шотландців — хоча б напівшотландцем, і тільки по батьковій лінії, бо у шотландців, як і в більшості народів, національність успадковують від батька.

Такий «найновіший родовід» великого мандрівника для читацького загалу був знову сенсацією. Писали, мовляв, росіянин, а він зовсім не росіянин, а напівшотландець-напівєврей.

Близькі друзі покійного вченого, французький історик Габріель Моно, котрий за життя Маклая написав його першу літературну біографію, яку редагував сам мандрівник, а з ним професор Варшавського університету Валентин Валентинович Миклашевський — колишній домашній учитель і вихователь юного Маклая, в тій же «Дейлі ньюс» усе спростували, публічно назвали Моррісона брехуном, а його писанину — фальшивкою. Але… їм просто не повірили. Для шотландців Маклай так назавжди й лишився шотландцем, а для євреїв — євреєм. Не люблять люди розчаровуватись.

А хто ж він був насправді? Звідки? Що означає його таке дивне прізвище?

Записки-спогади Валентина Валентиновича Миклашевського, який добре знав усіх Миклух, і нариси Габріеля Моно про життя й подорожі Маклая, написані на основі особистих бесід з ученим, відповідають на ці запитання досить докладно.

У Іллі Захаровича, діда мандрівника по батькові, від двох шлюбів було три дочки й восьмеро синів[7]. Старший, Григорій, в 1824–1828 роках навчався в Ніжинській гімназії вищих наук[8]. Там він познайомився і потім потоваришував з молодим Миколою Васильовичем Гоголем, який дуже цікавився родинними переказами Миклух. Їхній далекий предок Охрім Макуха був курінним отаманом Війська Запорозького. Разом з ним проти польської шляхти воювало троє його синів: Омелько, Назар і Хома. Середущий, Назар, закохався в шляхтянку і, зрадивши козаків, перекинувся на бік поляків, з якими засів у фортеці, обложеній запорожцями. Зганьблені перед товариством Омелько й Хома поклялися викрасти брата-зрадника з фортеці, щоб судити його козацьким судом.

Уже залишаючи фортецю, вони раптом нахопилися на сторожу. Уникнути сутички не могли, й Хома кинувся на ворогів, гукнувши братові, який ніс на спині зв'язаного Назара, щоб той пробивався до своїх. У нерівному бою Хома загинув, але Омелькові з Назаром таки вдалося вислизнути. За зраду й смерть молодшого сина старий Охрім власноручно скарав Назара на горло.

Цей епізод і ліг в основу повісті Гоголя «Тарас Бульба». У повісті письменник використав слова, які Миклухи передавали з покоління в покоління, приписуючи їх Охрімові: «Немає уз святіших за товариство! Батько любить своє дитя, мати любить своє дитя, дитя любить батька й матір. Та це не те, братці: любить і звір своє дитя. А ось поріднитися душею, а не кревно, може тільки людина».

Примітною особистістю був і правнук Охрімів, козак Степан Макуха, прапрадід Миклухо-Маклая, якого прозвали Махлаєм, що означало «клаповухий» або ще «недотепа».

Був 1769 рік[9]. Почалася чергова війна з турками. І ось сивовусий Карпо Макуха, онук того самого Охріма, коваль, грамотій і в молоді роки знаний на Січі рубака, привів до одного із запорозьких полків свого сина Степана. У тому полку служив Карпів знайомий — сотник Панас Загайло.

— Я до тебе, Панасе, — мовив Карпо. — Кажуть, ви вже виступати зібрались, а мого Степана чогось не кличуть. Забули, чи що?

— Та ні, не забули. Одинак він у тебе, тому й не кличуть, — одказав Панас.

— Та, звісно, одинак, — погодився Карпо. — То й що? Хіба як один, то йому вже й козаком бути зась?

— Таж за твою стару дурну голову печуться!..

— Еге ж, печуться, щоб очима кліпала. Усі люди як люди, за шаблюку та на коня, а воно… Чортів син підкови ламає та за дівками бігає… Он Махлаєм прозвали, як недоумка якого. А йому б шаблюку — та на басурманів! Ні, Панасе, бери хлопця до себе в сотню. Зроби з нього козака доброго!

Панас подумав якусь мить, потім до Степана:

— Ну а ти хлопче, що скажеш? Може, батько проти волі твоєї на війну тебе жене?

— Та ні, дядьку Панасе, не жене, але дома обридло. Усе вчить, як треба жити. Майже щодня голоблі на моїй спині ламає, то вже краще на війні…

Отак Степан Макуха, якого по-вуличному Махлаєм прозвали, став джурою в сотника Панаса Загайла.

Армія генерал-аншефа Петра Олександровича Румянцева[10], до якої входили й полки запорозьких козаків, поспішала на південь, до Чорного моря. І ось одного разу, вже на підступах до турецьких кордонів, сотню Загайла послали в розвідку, щоб з'ясувати, чи нема поблизу турків і чи можна стати табором.

Козаки довго скакали степом. Рівнину то тут, то там краяли глибокі балки. На шляху не траплялося жодної живої душі. І раптом — турки! Вони якимось чином опинилися ззаду. Козаки ледве встигли повернути коней.

У турків було не менш як п'ятсот шабель: п'ятеро проти одного.

Але кожен один — то запорожець!

Могутні, наче степові орли, гнівні в запалі бою, козаки рубали ненависні з діда-прадіда ворожі голови, мов поганий чортополох. Але, звісно, гинули й самі. Наприкінці сутички з сотні запорожців лишилося тільки дванадцятеро, а серед них — і Степан Макуха.

Яничарську півтисячу було, проте, розгромлено. Більшість турків козаки знищили, решта ганебно вдарилася навтіки: тільки смуга від них лягла степом.

Верталися козаки до своїх, а з ними й Степан Макуха із смертельно пораненим сотником на руках. А на аркані, притороченому до Степанового сідла, плентався в російський полон Сафар-бей турецький. Джура полонив знакомитого турка ще в розпалі бою. А тепер катувався: якби не оцей проклятущий бей, то не спіткало б його сотника лихо. Не думав тоді Степан Макуха, що за свою здобич він одержить нагороду з рук самого генерал-аншефа і дістане чин сотника.

[7] У літературі згадується тільки один з них, Василь Ілліч, наймолодший, якого Маклай дуже любив.

[8] З 1883 року вона стала називатися Ніжинським ліцеєм. Нині — Ніжинський державний педагогічний інститут імені М. В. Гоголя.

[9] У передсмертній автобіографії Миклухо-Маклая помилково названо 1772 рік.

[10] Потім генерал-фельдмаршал Румянцев-Задунайський.